У дисертації наведені теоретичні узагальнення і певною мірою нові вирішення поставлених завдань, що виявляється в наступних позиціях: 1. Подано авторське визначення художнього образу як категорії соціальної філософії, що розуміється в якості своєрідного способу утримання ідей, які постійно зберігає в собі людська пам’ять від сприйняття об’єктів природного й суспільного світу та які стали предметом свідомого пошуку в ній тих образів-ідей, що могли б дати їй адекватні смисложиттєві відповіді на виклики сьогодення. Ось чому кожна людина здатна „пригадати” завжди наявне в ній коло знань, які в благодатному сенсі піднімає з підсвідомого у свідоме література й мистецтво в тому випадку, якщо засобами художньо-естетичних образів адекватно передає соціально-філософський зміст ідеї блага як єдності добра, істини, краси, змісту і форми, презентуючи калокагатично-катарсичний спосіб людської життєдіяльності. 2. Для соціальної філософії як способу теоретико-пізнавального осягнення буття, засобу пізнання людиною суспільства, самопізнання нею душевно-тілесних і душевно-пізнавальних (духовних) власних проявів важливо не абстрагувати свій категоріальний апарат від об’єктивно невідчужуваної сутності, якою є людська чуттєвість, суб’єктивність. Адже пізнання здійснюється не лише логіко-понятійно, але й чуттєво-категоріально. Тому соціальна філософія може мислити соціально не лише засобами абстрактних понять, але й художніх образів, які також презентують певні соціальні ідеї, поняття, ідеали, різні способи суспільного й індивідуального буття, ймовірну суспільну реальність. Їх сприйняття з’єднує людей спільністю почуттів у певний соціум, соціалізуючи у звичний для них образно-асоціативний художньо-естетичний спосіб через схильність до упредметнення й унаочнення образів уяви й уявлення, яку активно використовують і продукують витвори мистецтва. 3. Проблема входження соціально-філософського знання в соціально-духовний простір людської свідомості особливо активно розроблялась в контексті європейської історії, починаючи з Нового часу. Наше суспільство відстало в цьому сенсі на декілька століть. Ми переконані, що процес усвітнення (входження у світ буденної свідомості з метою її просвітлення об’єктивним мисленням) філософії для української свідомості буде значно ефективнішим, якщо вона використає властивий їй сенсуалістично-образний, художньо-естетичний, чуттєво-споглядальний тип ментальності. Для цього потрібно відійти від традиційної звички апелювати до народної свідомості виключно апаратом логіко-понятійного мислення. Це має налаштувати соціально-філософську думку на розробку художнього образу як системно-цілісної категорії пізнання, вплив якої на свідомість не залишає її байдужою в усіх вимірах її буття. 4. Онтологія художнього образу значно більшою мірою визначена наявним у ньому духом незмінності, вічності, абсолютності, ніж тим, що він також має певні матеріальні форми буття. Останні тлінні, мінливі, їх постійно потрібно відновлювати, реставрувати, між тим як духовний зміст ніби нависає над мінливою історією, закликаючи різні покоління людей звертатись до нього як до першоджерела. Онтологія є вченням про буття сущого, а не лише про буття, під яким незвична до розмірковувань емпірична буденна свідомість розуміє об’єкти природно-речового світу. Сущим для буття людської чуттєвості є те, що вона знаходить у найрізноманітніших жанрах мистецтва й літератури як носіях художньо-естетичних образів своє відображення, впізнає себе в них, або ж, якщо не впізнає, стає на шлях пізнання, на якому душа втрачає спокій, але знаходить у неспокої певну насолоду від напруженої роботи, наслідком чого стає її категоріальне духовне піднесення. Йдеться про те, що вона в такому стані є об’єктивним носієм головних категорій естетики, які й визначають суще в бутті художнього образу і в самому мистецтві, і в людині, її почуттях. 5. Звичайно, що не можна розділяти онтологічну й гносеологічну складові ні соціальної філософії загалом, ні її художньо-естетичних атрибутивних характеристик, адже естетичні категорії „прекрасне – потворне”, „величне – низьке”, „трагічне – комічне”, „зацікавлене – байдуже” та ін. несуть потужний пізнавальний потенціал. Відзначимо, що ці категорії мають буттєвий статус в якості, безпосередньо визначеній чуттєвим станом людини як сущим, таким, який спонукає її до небайдужого ставлення до об’єкта естетичного сприйняття й переживання. В цьому якраз і полягає специфіка художньо-естетичного способу життєдіяльності людини – вона проявляється насамперед в образно-емоційному відображенні об’єкт-об’єктної та суб’єкт-суб’єктної взаємодії між людиною й довкіллям як подразником, так і в самій людині, оскільки вона в своєму сущому бутті якраз і представляє собою єдність об’єкта і суб’єкта. Причому, цей тягар всесвітньої репрезентативності визначає її онтологічну та гносеологічну сутність як сутність художньо-естетичну. В ній, як зазначав Л.Фейєрбах, діють не стільки категорії логіки пізнання, скільки категорії чуттєвості, спонукальні, в першу чергу, буттєво-предметно, образно, а не раціонально, понятійно. Отже, соціально-філософський потенціал художньо-естетичного способу мислення вкорінений в самій природі людини як чуттєво-сенсуалістичній істоті, для якої істотним є бажання, потреба, інтерес поєднати спосіб мислення і його образи, матеріал яких міститься в невичерпній уяві та уявленнях. 6. До головних форм літературно-художньої творчості зі статусом соціально-філософського знання слід віднести: епос як невичерпне джерело народної мудрості й героїчного пафосу; роман-епопею, який передбачає об’єктивну необхідність всебічної інтерпретації, розлогого тлумачення, розвиненої здатності до аналітичного мислення й інтегральних висновків відносно змістовних характерів, максимально представлених у багатьох сюжетних лініях великою кількістю персонажів, що несуть на собі весь сукупний тягар суспільного буття; есе, засобами якого досягається глибина авторського бачення проблеми, розкривається мудрість, властива автору як суб’єкту, здатному продемонструвати вміння висловити суб’єктивне і надати йому соціальне значення; дума, що за постановкою проблем самопізнання і пізнання проблем суспільного буття рівнозначна епосу, роману-епопеї та есе. Вона спрямовує людський розум на процес глибокодумання про первинне як основне й першоосновне, з якого дедуктивно виводиться все інше як похідне. Думою загалом є соціальна філософія: як єдність онтології та гносеології, вона трансформується в естетичну філософію, в якій онтологія є вченням про суще, представлене у вигляді системи взаємопов’язаних художніх образів, які почуттєвим способом з’єднують людей у суспільство. Логічне поняття має знакову абстраговану символічну форму, а художній образ передає змістовні цінності через своє чуттєво-естетичне оформлення. Тому твори мистецтва зі своєю духовною змістовною драматургією і яскравими епітетами, порівняннями, метафорами, гіперболами та іншими художніми прийомами є бажаними формотворчими засобами облагородження відчуттів через їх трансформацію в душевні й духовні почуття. 7. Категоріальний статус художньому образу в його соціально-філософській зображальній виразності надають світоглядні форми свідомості. Міфологія є засобом вираження душевних переживань людини та їх образно-предметне чуттєво-достовірне мистецько-художнє зображення. Через її складові (тотемізм, аніматизм, анімізм, магія, фетишизм) відбувається культово-обрядове дійство, трансформоване в духовну діяльність як фактично спосіб художньо-естетичної практики народу. Всі вони є категоріями художнього образу, представленого не тільки в творах мистецтва, але й у народній свідомості як духовно-спонукальні чинники, що зображають і водночас виражають його спосіб життя. Релігійна виразність мистецької образотворчості в тому, що художня література засобами благодатного слова творить такі персонажі, способи життя яких є тими образами, наслідуючи які, людина здатна перетворити звичний спосіб життя як недосконалий на досконалий, благодатний. Все це, взяте разом, складає сутність соціально-філософського розуміння художнього образу в його пізнавально-категоріальному вимірі. |
