У Висновках теоретично узагальнено, обґрунтовано і вирішено наукову проблему - уведення у науковий обіг поняття «художньо-освітній простір». Запропонована концепція художньо-освітнього простору України накреслює теоретичні і методологічні підходи до репрезентації художньо - освітнього простору як невід’ємного чинника існування нації, національного модусу у традиційній культурі українців. Концепція дозволила виокремити головні художньо-естетичні (ціннісні) витоки та параметри сучасного художньо-освітнього процесу в Україні, закласти методологічні засади нового підходу до аналізу світових та вітчизняних концепцій та тенденцій художньої освіти й естетичного виховання населення, визначити перспективи трансформації художньо-освітнього простору України у перші десятиліття ХХІ ст.. На основі узагальнення результатів дисертаційного дослідження встановлено: 1. Художньо-освітній простір – це художня й освітня життєтворчість особистості в умовах конкретно визначеної культурної парадигми, - це величезна мережа більш чи менш замкнених циклів обертання художніх та освітніх практик. Саме цей циклічний аспект виступає як фактор упорядкування художньої й освітньої діяльності на якому може базуватись загальна теорія культури. 2. Розуміння художньо-освітнього як життєвого світу людини пов’язане насамперед зі складністю природи художнього й освітнього, поєднання в ньому теоретичного і практичного вимірів через його занурення у реальність, в осмислення людиною свого життєставлення. Так, художньо-освітнє постає як основна антропологічна категорія, що виражає фундаментальність людської життєдіяльності, втіленої в художньо-освітньому досвіді. Художньо-освітнє життя особистості – це неперервний процес розвитку, оновлення, змін, виникнення нових потреб, прагнення людини до наділення смислом усіх фрагментів буття. Так формується стихія художньо-освітнього з усіма можливими смислами, що сприяє як реалізації художньо-освітніх потенцій, так і постійному збагаченню вищими досягненнями людського розуму. Художньо-освітнє завдяки здатності до вияву найрізноманітніших відтінків людської чуттєвості схиляє людину до осягнення наявних цінностей, до вибудови свого художньо-освітнього виміру. Зростання значення особистісного начала в сучасній культурі посилює можливості художньо-освітнього в осягненні поліструктурного екзистенціального людського буття, в пошуку засобів вирішення життєвих колізій через конституювання власної індивідуальності. Формування «культурної матриці» художньо-освітнього простору зумовлене впливом соціокультурного середовища, до якого належить конкретний індивід. Система виховання і освіти, що існує в цьому середовищі, виконує функцію підтримки і трансляції картини світу даної соціальної спільності. Але оскільки культура – складна і багаторівнева система, то «культурні матриці» різних представників спільності можуть не збігатися. У художньо-освітньому просторі можуть бути головні й варіантні елементи (субкультури), але існує єдина загальнолюдська культура, за якою співіснують, розвиваються і взаємодіють різного роду соціальні групи і спільності – з власними культурними цінностями, в основі яких лежать «культурні матриці». Художньо-освітній простір презентує культурні цінності певного суспільства, зазнає впливу існуючих знань, цінностей, норм, зразків життєдіяльності, водночас визначаючи дії і вчинки індивідів, груп і спільностей, тобто впливаючи на трансляцію соціокультурної інформації. Відтак, художньо-освітнє – це феномен, що функціонує в суспільстві у вигляді сукупного соціального досвіду людства: знань, цінностей, норм, соціальних зразків, які виражені в мові, піснях, танцях, звичаях, традиціях, віруваннях, світогляді, ідеології, моралі, законах тощо і формують потреби, мотиви, правила, мету і зміст діяльності. Переосмислення ролі й місця культурно-мистецької сфери в житті сучасних суспільств, зумовлене масштабними змінами в світових соціально-економічних і науково-технологічних процесах, породило оновлену концепцію людського (гуманітарного) розвитку, що розглядається як процес, що збільшує реальну свободу людей у досягненні будь-чого, що вони вважають за цінність. 3. Перетворення індивіда у справжнього суб’єкта суспільних, зокрема культурних, відносин відображає динамізм індивідуального буття людей у сучасному світі, складність та змістовну насиченість багатогранного процесу творчої активності. Творчість є інноваційною діяльністю, що продукує виключно позитивні в ціннісному відношенні речі, збагачує людство новими звершеннями, забезпечує розвиток цивілізацій та культур, сприяє суспільному прогресу. Отже, творчість – це форма людської активності, спосіб буття людини в світі, її самоствердження і саморозвитку, засіб існування особистості. При цьому творчість отримує схвальну оцінку лише за умови, коли вона здійснюється в межах певного художньо-освітнього простору. Нові форми творчості виникають у результаті впливу об'єктивних причин, зовнішніх умов і факторів. У соціумі типи народної культури або форми художньої творчості виникають у відповідь на зміни умов життєдіяльності. Трансформація соціально-історичної ситуації, ламання життєвих стереотипів, поява нового життєвого середовища – як природного, так і соціального – все це сприяє змінам форм художньої діяльності народу. Нове у творчості завжди має соціальні причини, хоча і створюється суб'єктом. Народна художня творчість – це духовний процес осмислення, пошуку і переробки народом інформації з мікро- і макрокосму, актуалізованої у творчій художній діяльності відповідно до власної художньо-освітньої картини світу. Водночас результати народної художньої творчості впливають на громадське життя, змінюючи соціальне і культурне середовище. Однак, художньо-освітній простір – це не тільки художнє виробництво (творчість), а й збереження, поширення, споживання й освоєння створеного. Його центральною ланкою є мистецтво, що представляє собою, з одного боку, продукт творчості – конкретний здобуток, а з іншого – сукупність накопичених суспільством цінностей. 4. Процес формування світоглядної орієнтації на художньо-освітню діяльність залежить від національно-культурного чинника. Художньо-освітній простір – завжди самобутній, має власний зміст і форму, є продуктом творчого генія народу, відображенням його історичної долі та національних особливостей. Уявлення про мистецтво формується в людини через «національний образ світу». Кожна соціокультурна спільнота характеризується єдиним семіотичним полем – системою загальновідомих усім її представникам засобів художньої символіки, що і забезпечує взаєморозуміння та взаємодію членів суспільства. Міф посідає в художній освіті перший рівень досвіду. Це рівень розпізнавання художньо-освітнього як такого, де закладається суб’єктно-об’єктний зв’язок у процесі становлення художньо-освітньої системи. Міфи – це надбання народної фантазії, що наївно уособлює пояснення фактів реального світу. Міфи з'явилися з власної допитливості людського розуму на ранніх стадіях його розвитку та на основі досвіду. У картині світу первісної людини, у її життєвих уявленнях, у сприйнятті й освоєнні оточуючого середовища надприродне пронизувало і підтримувало природне. Міфи не пояснювали цього, але їхній зміст відбивав сприйняття світу як надприроди. У первісній культурі міфи стали засобом світосприймання, світорозуміння, способом, що формує уявлення і розуміння справжньої сутності буття, тобто картину світу. Фольклор виділився з єдиної культури первісного суспільства в результаті розпаду її синкретизму в зв'язку з поділом праці. З одного боку, утворилася особлива сфера художньої культури, що задовольняла потреби пануючого класу і поступово ставала сферою професійної діяльності людей розумової праці, з іншого – всередині землеробської громади в селянському середовищі на основі первісної художньої культури в класовому суспільстві розвивалася народна культура – фольклор – з іншим змістом і в інших формах, що дає підстави розглядати його як особливий тип культури. Нині фольклор продовжує існувати в житті й побуті, втілюючи елементи традиційної етнічної картини світу, оскільки зберігає зв'язок людини, природи, космосу. Розвивається фольклоризм – як актуалізація фольклору як художньої спадщини. Однак перехід фольклору в стан художньої спадщини не є неодмінною ознакою його вгасання, провісником його кінця, цей перехід є одним з важливих моментів якісного перетворення форм його життя і розвитку за нових історичних умов. Основні форми побутування фольклору зумовлені свідомістю людини, що змінюється за нових соціально-історичних умов, новою картиною світу, що сформувалася в умовах цивілізації, яка витісняє ручну працю й усні способи художньої діяльності. Традиції є еталонами, взірцями, що формуються завдяки соціокультурному досвіду людства, акумулюючи загальні механізми минулої діяльності. Традиції як соціокультурні утворення пов’язують індивідів з минулим, транслюючи його досвід у сучасне, а через нього – в майбутнє. Проаналізувавши традиції, можна констатувати, що вони є еталонами, взірцями, що формуються завдяки соціокультурному досвіду людства, акумулюючи загальні механізми минулої цілеспрямованої діяльності. Свята та обряди (за своєю структурою) – це не тільки форма національного світогляду. В них закодовані найголовніші етнопсихічні, психологічні й етнічні генограми. Народний досвід виробив систему таких кодових форм, їхні початки закладені ще в колискових піснях. Тут є і елементи романтичного світогляду, і шанобливе ставлення до людини та природи, і першоабетка математичного мислення, і повага до праці, лицарства, працелюбства, історичного досвіду. 5. Більшість видів людської діяльності притаманні всьому людству, але в кожній національній спільноті вони оформлюються різними, більш чи менш специфічними саме для неї способами, які в сукупності й утворюють її культуру. Тут ми зустрічаємося з особливою реальністю культури, де діяльне ставлення людини до світу характеризується особливістю, унікальністю, неповторністю. Взагалі культура, як і будь-яка творчість, – це вираження унікальності, специфічності та своєрідності. Саме ця специфічність породжує відмінність культур, їхній національний колорит. Важливими складовими етнічної культури як вихідної засади національної культури є усвідомлення приналежності до певного етносу; генетичного зв’язку з іншими представниками даної групи; уявлення про походження; знання особливостей одягу, фольклору, народних промислів, традицій, звичаїв та інших ознак самобутності народу. Національна приналежність людини є тим культурним явищем, що належить не до побутового, а до найвищого рівня розвитку людської цивілізації. Від культури нації, її типу та рівня розвитку залежить доля нації так само, як життєвий успіх конкретної людини — від її особистих якостей. З іншого — чинник культури як такий не становить націю, проте є однією з найважливіших умов для її народження. Водночас національна культура є способом існування загальнолюдської культури, конкретною формою вияву її властивості як універсальної адаптивно-адаптуючої системи, що забезпечує пристосування людського суспільства до різноманітних умов природного і соціального середовища. Забезпечення якісно і кількісно розширеного самовідтворення національної спільноти – найважливіша функція національної культури, що є захисним механізмом, до якого апелюють при відродженні національної культури. Розуміння культури як повернення до «ґрунту», усвідомлення значущості безпосередньої взаємодії людей з оточуючою дійсністю, їх внутрішнього світу, поведінки, ставлення одне до одного, повсякденності буття дає підстави констатувати, що культурна реальність виявляє себе насамперед в актах реалізації людського існування, там, де людина виступає як конкретний діючий індивід у всьому своєму розмаїтті та безпосередності своєї життєдіяльності. Буття в культурі переживається людиною як природна приналежність до особливого культурного світу – «укоріненість» в рідній культурі, буття саме на «цій» землі тощо. Українська народна культура в усіх її проявах упродовж століть була носієм самобутніх ідей та ідеалів України. Пам'яткам матеріальної та духовної культури належить особлива роль у відновленні історичної пам'яті та відродженні національної культури, що великою мірою сприяє розбудові незалежної держави. Саме самобутність культури української нації стала підґрунтям для здобуття суверенітету Україною та входження її у світове цивілізоване співтовариство. 6. На практиці розрізняють матеріальну і нематеріальну спадщину. Перша охоплює предмети матеріальної культури: архітектурні пам’ятки й ансамблі, садово-паркові комплекси, пам’ятники, скульптури, колекції живопису, книги, ноти, рукописи, архіви тощо. Нематеріальну, або духовну культурну спадщину, міжнародні експерти визначають як напрацьовані людьми процеси разом зі знаннями, навичками й творчістю, які вони успадковують і розвивають, продуктами, які вони створюють, ресурсами, просторами та іншими аспектами соціального й природного характеру, потрібними для забезпечення їхньої стійкості. Ці процеси формують в існуючих громадах відчуття спадкоємності щодо попередніх поколінь і мають важливе значення для культурної самобутності, а також для збереження культурної різноманітності й творчості людства. Отже, нематеріальна культурна спадщина охоплює такі сфери: усну культурну спадщину, мови, виконавські види мистецтва і святкові заходи, обряди та громадські ритуали, космологію і системи знань, вірувань, звичаїв, пов'язаних із природою. Саме нематеріальна складова культури є найбільш давньою, традиційною, усталеною частиною колективної народної творчості. Водночас найбільш вразливою, швидкоплинною, схильною до безслідного зникнення, оскільки здебільшого вона не зафіксована на матеріальних носіях, а тому потребує невідкладних заходів для охорони та збереження. 7. Трансляція від покоління до покоління, збереження цінностей, зокрема художньо-освітніх, з найдавніших часів було головною метою освіти. Художня освіта та виховання – процес, що поєднує минуле з майбутнім, завдяки йому відбувається передача досягнутого художнього надбання, досвіду, знань від одного покоління до іншого. Людина творить передусім для себе, але вона творить водночас і для інших. Саме завдяки своїй творчості вона відкриває себе іншим людям, і якщо їй це вдається – досягає своєї мети. Проте людина – істота суспільна. Тому вона творить і для утвердження себе в певному суспільстві, а потім суспільство починає впливати на її творчість і визначати, що йому потрібно. Шляхи гуманізації людини, збагачення її духовно-творчого потенціалу різноманітні, але художньо-естетичне виховання в цьому процесі є підсумковим елементом системи загального виховання, що надає їй закінченості, насичує її людським змістом. Традиції виховання, освіти, світоглядних уявлень українського етносу сформували підґрунтя менталітету українського народу, національної системи освіти і виховання, своєрідності національної культури та мистецтва. При цьому український народ формував власну культуру, власні духовні цінності, творчо сприймаючи культурні впливи традицій інших народів, що мандрували українськими теренами або сусідували з ним. Загалом українська культура та освіта розвивалася у лоні європейських культурних традицій. За всіх розходжень у розумінні національної історії важко не побачити загальноєвропейський масштаб появи освіченої, культурної, мислячої людини. Ця універсальність, міжкультурність зв'язку при своєрідності кожного окремого випадку відобразилася у відповідних термінах національних мов. У нашому разі сфера таких понять окреслюється сферою виховання/освіти і більш загальною – знанням. Володіння знанням особливого змісту, безумовно, основна ознака нового типу «мислячих» людей. Соціальна вага знання оформлена в поняття «освіта»; критерій «набуття освіти» уявляється єдиною беззаперечною – оскільки є формальною – і наднаціональною ознакою інтелектуальних верств, як би вони не називалися. 8. Для розвитку художньо-освітнього простору того чи іншого суспільства особливе значення має еліта (до якої належить і творча меншість), котра керується передусім не державними, а особистісними цінностями, творить та активізує художні й освітні цінності. Соціальний механізм формування творчої еліти зумовлений насамперед природою функцій і ролей, що їх виконує чи має виконувати кожна національна еліта в суспільному розвитку, а саме: носія спадкоємності національної культури, що забезпечує ідентичність народу; генератора нової інформації (примноження соціального інтелекту, наукового потенціалу нації), необхідної для здобуття вищого рівня соціального розвитку; провідника народу на шляху національного відродження та суспільного поступу; активного учасника взаємопроникнення вітчизняної та світової культури; творця національної художньої культури; охоронця художніх, духовних цінностей, історичної пам’яті, традицій тощо з метою консолідації нації; рушія національної ідеї, її трансформації за нових історичних обставин. 9. Країни Заходу здебільшого формують систему художньої освіти і виховання на основі залучення найкращих зразків світового художньо-освітнього досвіду. При визначенні основних завдань художнього виховання на перший план висувається розвиток творчих якостей особистості засобами мистецтва. Творчість визначається як головний принцип розвитку людства і розцінюється як засіб подолання соціальних протиріч. При цьому запорукою творчості, каталізатором нових ідей, подальшого прогресу є реальна можливість вибору серед великої кількості світових концепцій, ідей і методичних підходів. Важливим напрямом естетизації навчального процесу є глибоке проникнення мистецтва в життя дитини, що досягається впровадженням у суспільство художніх смаків і високих культурних стандартів. В основі життєустрою країн Сходу лежить художнє світосприйняття. Вся життєдіяльність особистості підпорядковується збереженню, засвоєнню та впровадженню у повсякденне життя багатовікових традицій, які засобами художнього виховання передаються підростаючому поколінню, що й сприяє формуванню основних рис національного характеру, визначає комплекс цінностей і психологічні пріоритети. Освіта та навчання здійснюються шляхом неперервного формування дитини відповідно до національного еталону особистості. 10. Сучасний стан соціально-економічного, громадсько-політичного та культурного розвитку суспільства зумовлює необхідність істотних змін у діяльності всіх традиційних закладів культури, уточнення їх місця і ролі в житті людини. Метою збереження, забезпечення єдності, відновлення і розширення художньо-освітнього простору України є впровадження культурних та освітніх інновацій, забезпечення рівних можливостей доступу до культурних надбань, підтримка розмаїття художньо-освітнього життя, створення умов для діалогу культур, формування орієнтацій на художньо-освітні цінності, що зміцнить інститути громадянського суспільства, активізує соціально-культурну активність населення та прискорить модернізацію українського суспільства. |
