1. Зоонімія як галузь ономастики в українській мові залишається сьогодні малодослідженою, незважаючи на те що була об’єктом наукових зацікавлень протягом ХІХ ХХІ століть. Вивчення кличок тварин, зокрема в межах таких підкласів власних назв, як кіноніми, феліноніми, гіпоніми тощо, виявлення специфічних особливостей їхньої номінації та словотворення, упорядкування термінології, укладання відповідних словників значною мірою сприятиме глибшому опрацюванню та внормуванню системи української зоонімії. 2. Українська кінонімія в основному сформувалася як окремий ономастичний клас. Результати дослідження свідчать про наявність ознак, притаманних тільки цьому розряду онімів, а саме: близькість до антропонімів, найбільшою мірою до прізвиськ; вибір кличок з урахуванням зовнішніх та внутрішніх якостей тварин; наявність характерних для кінонімії способів деривації; традиційна номінація собак певних порід відповідно до їхніх головних функцій та території походження; функціонування переважно в усному мовленні; постійне збагачення новими лексичними одиницями; активний вплив на процес називання позамовних чинників: суспільно-політичних процесів, культурно-світоглядних тенденцій, національних традицій, моди, особистих уподобань, рівня освіченості, професії, захоплень власника тощо. 3. Для кінонімів характерні такі обов’язкові лексико-граматичні ознаки: предметність, віднесеність до категорії істот, залежність граматичного роду оніма від статі тварини. Більшість кличок має додаткову конотативну сему. Компонентний аналіз кінонімів виявив переважну орієнтацію мовців на позитивну оцінку денотата. Семи з негативними відтінками в кінонімах зафіксовані спорадично. Клички виконують низку функцій: головні номінації та індивідуалізації денотата; додаткові характеристичну, експресивну, естетичну, інколи рекламну. 4. Вивчення специфічних особливостей кінонімії в українській мові здійснено в трьох головних аспектах. Перший ґрунтується на дослідженні кличок собак з погляду загальних закономірностей, притаманних усім ономастичним класам. Другий передбачає аналіз кінонімів як зоонімного підкласу. Третій підхід сприяє визначенню рівня самостійності кінонімів в ономастичній системі, дає змогу з’ясувати особливості творення та функціонування досліджуваної групи назв. 5. У мовознавстві термін “зоонім” використовують з кількома значеннями. Досить часто ним позначають як власні, так і загальні назви тварин. Видається доцільним терміном “зоонім” позначати власні назви, а загальні видові поняття на зразок собака, кінь, кішка термінами “зооназва”, “зоолексема” з метою уникнення омонімії в царині лінгвістичної термінології. Виправданим є використання терміна “кінонім” на позначення кличок собак. Ця лексема утворена за традиційним для більшості ономастичних термінів дериваційним типом і входить до підсистеми подібних вузькотермінологічних лексем на позначення власних назв (поняття + компонент “онім”, що походить від грецького , – ім’я, назва). 6. На основі узагальнення мотивів кінонімної номінації в українській мові виокремлено три принципи називання собак: “тварина і навколишній світ”; “тварина як така”; “тварина і людина”. Розподіл за принципами здійснено переважно на основі мотивації назви власником собаки. У зв’язку із цим одна й та сама кличка може бути віднесена до різних принципів номінації, залежно від того, яку мотивацію визначено домінантною. 7. Принцип номінації “тварина і навколишній світ” є найпродуктивнішим (44,47%). Він визначає репертуар кінонімів за зв’язком з навколишнім світом мовця. Такі клички виражають опосередковану характеристику без урахування притаманних позначуваному об’єктові ознак. Продуктивним є вибір кіноніма за назвою улюбленого літературного персонажа, відомої особи. Зафіксовано також оказіональні назви без будь-яких мотивувальних ознак. Такі клички класифіковано відповідно до їхньої докінонімної семантики. 8. У межах принципу “тварина як така” (33,12%) виділено підгрупи назв, мотивованих фізичними та фізіологічними особливостями тварин. Такі клички мають переважно прозору семантику. Виокремлено набір мотивів, характерних для цього розряду кінонімів: забарвлення шерсті, зовнішня привабливість, фізична сила тварини, особливості шерстяного покрову, голосу, розміщення плям на шерсті, розмір тіла, внутрішні якості (певні риси поведінки, характеру, розумові ознаки), територіальна віднесеність денотата, функції тварини, вказівка на спорідненість і свояцтво, час народження тварини та деякі інші. 9. Мотиваційний тип “тварина і людина” (22,4%) охоплює назви тварин за їхнім зв’язком з людиною. Зафіксовано мотивації випадковими антропонімами, ставленням власника до тварини, зв’язком тварини з господарем, його професійною діяльністю, обставинами придбання, черговістю появи собаки у власника та ін. 10. Як засвідчив аналіз матеріалу, особливості виявляє номінація породистих тварин, що мають родовідну. Такі назви є офіційними, занесеними до реєстру Кінологічної спілки України. До кличок собак цієї групи додається назва заводу / розплідника, і саме така конструкція є офіційним іменем тварини, зафіксованим у тому числі й у її спеціальному паспорті. 11. З-поміж досліджуваного корпусу назв більшість кличок є простими однослівними (92,59%). Менше зафіксовано складених назв (6,92%). Простою кличкою є онімізований апелятив або трансонімізована власна назва. Складені кіноніми це сполучення двох і більше слів. 12. Для української кінонімії характерні такі способи творення кличок: лексико-семантичний; морфолого-синтаксичний; лексико-синтаксичний; запозичення; морфологічні: суфіксація, усічення, флексійний, основоскладання, словоскладання, абревіація, нульова суфіксація; субституція; універбація. Серед суфіксальних найбільш продуктивним є формант -к(а), дещо поступаються за кількісними показниками суфікси -ик/-ік, -к(о), -ун, -уш(а), -уш. Найменшу продуктивність виявляють словотворчі афікси -ець, -иськ(о), -ін, -л(а), -ук,
-ут(а), -ош(а), -іш(а). 13. Дослідження назв заводів і розплідників виявило менш різноманітний набір способів словотворення. Найбільш поширеним є використання як кличок певних синтаксичних конструкцій, побудованих за відповідними структурно-граматичними моделями. Спорадично використано такі способи деривації як основоскладання, усічення, контамінація, субституція. 14. Процес деривації кінонімів супроводжують такі морфонологічні зміни: чергування голосних фонем (/о/, /е/ з /і/; /е/, /о/ //; // /о/), альтернація приголосних фонем (/к/ /ч/; /г/ /ж/, /х/ /ш/, /г/ /з/, /с/ /с/, /н/ /н/, /т/ /т/, /л/ /л/ тощо), елізія, накладання морфів, епентеза. |
