Библиотека диссертаций Украины Полная информационная поддержка
по диссертациям Украины
  Подробная информация Каталог диссертаций Авторам Отзывы
Служба поддержки




Я ищу:
Головна / Філологічні науки / Українська мова


Гавриш Марія Михайлівна. Комунікативні засоби вираження соціального статусу особи в художній прозі Івана Франка. : Дис... канд. наук: 10.02.01 - 2009.



Анотація до роботи:

Гавриш М. М. Комунікативні засоби вираження соціального статусу особи в художній прозі Івана Франка. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.02.01 – українська мова. – Львівський національний університет імені Івана Франка. – Львів, 2009.

Дисертація присвячена комплексному аналізові комунікативних засобів вираження соціального статусу особи в художній прозі Івана Франка. У дослідженні побудовано теоретичну модель опису категорії „соціальний статус особи”, яка передбачає характеристику вербальних (мовленнєвих і мовних) та невербальних засобів в асиметричних ситуаціях спілкування. Розгляд матеріалу в соціально-комунікативному аспекті дав змогу систематизувати мовленнєві засоби вираження соціального статусу особи, зокрема категоричні, некатегоричні та пом’якшені директивні акти, оцінні акти, етикетні формули. Виявлено набір мовних засобів вираження соціального статусу на рівні найменування адресата мовлення з вищим та нижчим соціальним статусом (граматичні та лексичні маркери). Виокремлено соціально релевантні ознаки невербальної поведінки учасників комунікативного акту в межах просодики, кінесики, такесики та проксеміки.

Висновки у семи пунктах підсумовують вербальні і невербальні засоби вираження соціального статусу особи, виявлені на матеріалі творів І. Франка.

1. Позамовні чинники вплинули на зміст і форму вираження категорії „соціальний статус особи” у творах І. Франка. Підґрунтям соціальної нерівності в Галичині була така субстанційна ознака, як національність, яка визначала місце людини в суспільній ієрархії. Соціальна нерівність позначилася на різних функціях мов: польська мова була мовою освіти та культури, українську вживали в середовищі селян та радикально налаштованих інтелігентів, німецькою послуговувалися урядовці та чиновники. І. Франко, як знавець суспільного життя, художньо узагальнив особливості галицької соціальної комунікації, розкривши статуси і ролі представників різних прошарків населення (селян, міщан, священиків, урядників, маршалків, графів тощо).

2. Поняття „соціальний статус особи” – нова соціолінгвістична категорія, яка розглядається у різних напрямах, для лінгвістичного аналізу релевантними є рольовий, дистанційний, нормативний та етнокультурний плани. На основі субстанційних ознак соціального статусу (стать, вік, національність, соціальне становище тощо) виділяємо реляційні ознаки, які виформовують соціальну та ситуативну нерівність між комунікантами: відношення „вищийнижчий”, „нижчийвищий”. Зміст категорії „соціальний статус особи” формують ознаки, пов’язані з позицією особи в соціальній ієрархії з огляду на виконувані нею обов’язки, на її права та спосіб поведінки, а форму становлять вербальні (мовленнєві та мовні) і невербальні засоби. Категорія пов’язана з поняттями: „мовна ситуація”, „соціальна ситуація”, „соціальна позиція”, „соціальні стосунки” та „соціальна дистанція” і є обов’язковою для їхнього опису в соціолінгвістиці.

3. Категорію „соціальний статус особи” наповнюємо змістом з огляду на теорію мовленнєвих актів та жанрів, з урахуванням ідей лінгвопрагматики, лінгвостилістики, категорійної граматики тощо. У дисертації враховано аспекти вивчення категорії й розроблено теоретичну модель її опису, яка передбачає три рівні аналізу засобів вираження соціального статусу: мовленнєвий (директивні, оцінні та етикетні мовленнєві акти), мовний (граматичні та лексичні особливості найменування адресата мовлення) та невербальний (аналіз просодичної, кінесичної, такесичної та проксемічної поведінки комунікантів в асиметричних ситуаціях спілкування). Комплексний аналіз засобів вираження соціального статусу дає узагальнену картину поведінки соціально домінантного та соціально підлеглого типу комунікантів і визначає розкриття змісту категорії в соціолінгвістиці.

4. Типологія основних директивних актів формується відповідно до соціальних статусів комунікантів. Так, категоричні директиви наказ, вимога та вказівка належать до соціально фіксованих актів із низхідним статусним вектором, тобто характеризують ситуацію „вищийнижчий”. Основними засобами реалізації категоричних директив є дієслова наказового способу в ІІ особі однини та множини, інфінітивні та вигукові конструкції. Вживаючи наказовий спосіб дієслова, адресанти вдаються до оцінних вокативів, займенникового іменника ти, апелятивних вигуків тощо; категоричність директивних дій посилюється через вказівку на обмеження виконання наказу в часі або вимогу обов’язкового виконання дії, тобто використання прислівників зараз, хутко, зараз-таки. Некатегоричні директиви порада та застереження можуть вживатися в симетричних та асиметричних ситуаціях, але більше прав на здійснення цих актів мають особи з вищим статусом. Типовими для вираження поради є транспозиційні часові значення для форм умовного способу, які вживаються на позначення реальних дій теперішнього часу. Пом’якшений акт прохання постає як соціально фіксований акт із висхідним статусним вектором. Твори І. Франка відзначаються багатством мовних форм для вираження прохання: висловлення з перформативом прошу, дієслова умовного способу, питально-спонукальні конструкції тощо. Від інших директивних актів пом’якшені відрізняються ґрунтовною мотивацією, вживанням форм ввічливості, апеляцією про дозвіл та можливість висловити прохання тощо.

Оцінний акт похвала постає як соціально фіксований із низхідним статусним вектором. Це зумовлено правом соціально вищого комуніканта на пряме вираження позитивних та негативних оцінок. В асиметричних ситуаціях спілкування „вищийнижчий” об’єктами оцінки є морально-етичні та інтелектуальні риси, думки, суспільно значущі дії та вчинки соціально залежного адресата. Похвала оформлюється перформативом хвалю, загальнооцінними (добре, гарно) та частковооцінними (розумний, чесний) словами, інтенсифікаторами (дуже, надзвичайно), окличними реченнями тощо. Порівняльний аналіз похвали з іншими оцінними актами показує, що компліменти та лестощі в асиметричній ситуації „вищийнижчий” вживаються рідко.

Етикетні мовленнєві акти ілюструють національну специфіку, зумовлену певними соціальними ролями співрозмовників, що формує особливу „стратегію” стосунків і своєрідну „тактику” мовленнєвої поведінки. Вітання передбачає дотримання під час зустрічі формальних конвенційних норм, в основі яких лежить увічливість і доброзичливість.

5. Мовні засоби вираження соціального статусу особи позначають соціальні й особистісні взаємини комунікантів, віддзеркалюючи традиції та звичаєві приписи галичан. „Ти”-номінація маркує неофіційну ситуацію спілкування між знайомими людьми, або ж позначає нижчий статус адресата в офіційних ситуаціях. „Ви”-номінація функціонує як загальноприйнятий маркер ввічливості та пошани, незалежно від ситуації. Найвищим рівнем вираження субординаційних стосунків між комунікантами є „вінкання”, „воникання” та вживання адресативного звороту прошу пана / пані до вищої за соціальним статусом особи. Форми „вінкання” та „воникання” у мовленні українців функціонували непослідовно, переважно у звертаннях до представників іншої національності, передусім поляків, що мали значно вищий соціальний статус (це були поміщики, представники різних гілок влади). У галицькому світському етикеті спостерігається надуживання подібним способом апеляції. У разі переходу на ближчий рівень спілкування відбувалася зміна способу звертання: з „воникання” на „ви” чи „ти”. Ці способи апеляції відображали особливості комунікації в Галичині, їх трактуємо як додатковий прийом стилізації та індивідуалізації мовлення конкретних персонажів.

У творах І. Франка опозиція займенників І та ІІ особи фіксує вищий соціальний статус адресанта та нижчий співрозмовника. При цьому „я”- та „ми”-номінації маркують належність до польської шляхти, тоді як „ви” („ти”) – до селян, загалом людей простого походження. Найпоширенішим способом звертання виявився адресативний зворот: ввічливий імператив прошу + пошанне слово пане / пані або титул. Подібні конструкції слугують для етикетного оформлення мовлення адресанта з нижчим соціальним статусом. Синтаксичними маркерами соціального статусу виступають вокативні речення, які є засобом вираження директивних та оцінних мовленнєвих актів і найчастіше характеризують адресантів із вищим соціальним статусом.

Соціальні стосунки впливають і на лексичні засоби, зумовлюючи використання в асиметричній ситуації „нижчийвищий” загальних пошанних вокативів (пане / пані, добродію), спеціальних вокативів (графе, графине, докторе, отче) тощо, які утворюють переважно складені назви особи (словосполучення з атрибутивним компонентом „ясна пані”, „ясновельможна пані”). У ситуації „вищийнижчий” офіційне спілкування передбачає звертання до підлеглих на прізвище, а в неофіційному використовуються переважно антропонімні, дейктичні та емоційно-оцінні (пейоративні) вокативні класи.

6. Невербальні засоби ілюструють варіативність залежно від їх функціонування у формальній та неформальній соціальних сферах, оскільки таке використання зумовлюється статусом комунікантів та типом їхньої соціальної взаємодії.

Поведінка комуніканта із вищим статусом стосовно співбесідника засвідчує виразну асиметрію спілкування, інтенсивні та ініціативні дії, які можуть принижувати адресата. Просодичними маркерами особи з вищим соціальним статусом є характерний сильний, грізний голос, наказовий тон, повільний темп мовлення, а підлеглої – тихий, невпевнений, покірний тон, швидкий темп мовлення. Різниця у статусах виявляється й на інших рівнях: соціально домінантний комунікант широко застосовує прямий, тривалий погляд, що є важливим засобом вияву авторитарності, тактильні жести (фамільярні та каральні) і вільно корегує комунікативну дистанцію. Натомість соціально нижчий співбесідник старається уникати прямого візуального контакту, дотримується правил етикету (поклін, знімання головного убору, цілування руки тощо) та не порушує дистанції. Жести є продуктивним засобом маркування соціальних ролей, оскільки більшість із них мають символічне, конвенційне значення і використовуються як невербальні форми етикету.

Ознаки соціального статусу містяться у мовних засобах фіксації невербальної поведінки. Експліцитно вони виражаються у значенні дієслів мовлення (наказувати, командувати) та в означеннях до слова голос (начальницький, учительський). Непряма вказівка на соціальні взаємини між комунікантами здійснюється за допомогою соціально нейтральних слів, через створення описових конструкцій, що актуалізують у свідомості мовця активність, ініціативність, інтенсивність тощо або, навпаки, покірність, хвилювання та ін.

7. „Короткий словник соціально маркованих жестів”, створений на матеріалі художніх творів Івана Франка, містить жести, які є ознакою спілкування комунікантів з різним суспільним статусом.