У дисертації здійснено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми, що проявляється у встановленні соціально-пізнавальних функцій концепту „хронополітика” та визначенні його суспільно-світоглядного, соціально-аксіологічного і культурно-антропологічного змісту. Результати дослідження дають підстави сформулювати наступні висновки: 1. Аналіз пізнавальної ролі та епістемологічного статусу терміна „хронополітика” у науковій і філософській літературі дозволяє твердити, що він виступає переважно в ролі ілюстративного, допоміжного засобу, залучуваного для викладу різних дослідницьких точок зору на процеси культурних і соціальних трансформацій. Встановлено, що змістовна невизначеність терміна „хронополітика” є наслідком бінаризації підходів до розуміння категорії „час” і абсолютизації одного із аспектів часу. Відзначено, що ряду дослідницьких підходів властива недостатньо глибока диференціація змістів понять „соціальне” і „політичне”, однобічне розуміння політики у якості причинного впливу інститутів влади, яке поєднується із тенденційним трактуванням змісту якісних модусів соціального часу. 2. В роботі визначені методологічні засади соціально-філософського дослідження сутності „хронополітики” як феномена теоретичної рефлексії. Обґрунтовано, що пізнавальний потенціал найповніше розкривається при його розгляді як метатеоретичного концепту в межах соціокультурного підходу. В ході розгортання логіки становлення концепту „хронополітика” як засобу трансформації бінарно-опозитивних підходів у синтетично-конструктивний, було окреслено коло понять, які „відсилають” до досліджуваного концепту, визначено складові концептуального „перехрестя проблем”, вказаного „хронополітикою”. 3. Визначено, що концепт „хронополітика” виражає змінюваність міри соціокультурної єдності суспільних утворень, гранями якої виступають модальності часу, цінності і соціальності. У суспільно-буттєвому сенсі хронополітика постає сукупністю ціннісно-раціональних видів дії, поведінкових і комунікаційних актів, спрямованих на створення і відтворення різних форм соціокультурної єдності. 4. Досліджено соціально-світоглядні і культурно-антропологічні основи хронополітики. Показано, що взаємозв’язок між типами соціальності, системами цінностей і образами часу, властивих формам людської сумісності, обумовлені уявленнями про трансцендентну сутність, асоційовану з ідеальними образами спів-буття людей. Виділено темпоральні і множинні модуси соціальності, що виступають основою системи хронополітичних вимірів соціокультурного континууму: структурного, процесуального і суб’єктного. 5. Історико-філософська реконструкція витоків уявлень про модуси часу дозволила обґрунтувати запропоновану в роботі культурно- і ціннісно-детерміновану матрицю часових модальностей, що виступає онтологічною основою хронополітики. Матрицю утворюють модальності „ніколи”, „тоді”, „тепер”, „завжди”. 6. Виділено основні прояви хронополітики: 1) наближення соціокультурних форм людської сумісності до граничних структур соціальності, яке супроводжується змінами у світовідношенні людини, системі цінностей і образах часу; 2) моменти взаємотрансформації акцидентально-кількісного „соціального” і якісно-визначеного „політичного”; 3) мета-комунікація між людиною і соціальним інститутом. 7. Обґрунтовано, що перманентний процес переходу між „спільнотними” і „суспільними” структурами реалізується через стан „маси”, знаходячи вияв у кількісних змінах персонального складу проміжних структур соціальності. Досліджено темпоральні аспекти „соціального” і „політичного”. Запропоновано хронополітичну схему взаємодії „соціального” і „політичного”, згідно якої оновлення „соціального” реалізується через моментну акумуляцію в „політичному” множинного вибору діючих осіб, орієнтованого на нові цінності. 8. Досліджено суб’єктний аспект хронополітики, пов’язаний із мета-комунікацією між людиною і соціальним інститутом. Встановлено, що ця взаємодія опосередковується трансцендентними компонентами особистості і ціннісним вмістом глибинних пластів культури, представлених соціальним інститутом. Проаналізовано темпоральний аспект мета-комунікації, виділено його складові, що відіграють чільну роль у забезпеченні соціальної стабільності: „чекання” і „обіцянка”. 9. Проаналізовано хронополітичні особливості соціокультурних трансформацій в сучасні Україні. Обґрунтована необхідність набуття інституційної компетентності громадянами України, підвищення ролі критичної і само-критичної складових світогляду як основи відповідального ставлення до творення майбутнього. Висунуто ідею Нового Міста – цивілізаційної форми, спроможної інтегрувати зародки „завтрашніх” форм соціокультурної єдності. | 