Романтизм як ідейний, художній та культурний рух, що виник у Німеччині наприкінці XVIII ст., утверджував себе як цілісна система, охопив практично всі сфери суспільної свідомості, створивши власний світогляд, змінюючи світобачення людей цілої епохи в Європі. В основі романтизму лежить особливе світобачення, суть якого полягає в ідеї повної несумісності всього істинно людського, духовного з бездуховним, ницим, матеріальним. Ця ідея й визначає особливості романтичного світогляду, висуваючи на перший план особистісний принцип, інтуїтивізм, пріоритет почуття над розумом, внутрішнього над зовнішнім. Романтична свідомість формулює нові цінності й критерії, що, безперечно, формує особливе романтичне мислення, особливе ставлення до світу. Єнський романтизм сформувався в атмосфері суспільно-політичних ідей, які проголосила й намагалася здійснити французька революція. Водночас, в умовах тогочасної Німеччини, представники цієї романтичної школи відчували глибоке розчарування в результатах цієї революції, вплив кризи просвітницької віри в розум, зневіру в громадянських ідеалах Просвітництва. Пошуки справедливого ідеалу часто виражались в ідеалізації далекого минулого, як правило, Середньовіччя, яке єнські романтики прагнули співставити з сучасним їм суспільним розвитком. Характерною рисою світоглядних позицій єнських романтиків було прагнення переносити конкретні суспільно-політичні ідеї французької революції в галузь духа, добиватися свободи особистості не шляхом подолання перешкод в реальному житті, а через конструювання ілюзорного суспільного та естетичного ідеалу. Відхід єнських романтиків у царство ілюзій та уяви був виразом протесту проти бюргерської, ницої філістерської Німеччини з її примітивними інтересами, різким її несприйняттям. У ранньому німецькому романтизмі чітко виділяється найхарактерніша й обов’язкова риса романтичного світогляду – нонконформізм, який спричинився до становлення концепції романтичної іронії. Концепція іронії єнської школи романтиків грунтується на філософії неоплатонізму, що виходить із принципової неспівмірності духовного і природного світу. Така іронія полягає в несумірності наміру (духовної реалії) і результату (створеного світу), – Божественного плану буття і його словесно-предметного творіння, які виявляються несумірними в своєму сенсі. Особливості філософії Фіхте, яка безпосередньо вплинула на формування концепції романтичної іронії Ф.Шлегеля, загострили увагу на невідповідності “Я” (духовного джерела) і “не-Я” (об’єкту, дійсності) як результату його діяльності. “Гру” можливостями, що відкривається в результаті цієї невідповідності, романтики використовували для критики реального світу. Традиція романтичної іронії в українській духовній культурі сягає усної народної творчості XVI ст., де відображене ставлення до офіційно стверджуваних правил, норм і цінностей, аж до їх висміювання й неприйняття, простягається через бурлескно-травестійну творчість школярів та мандрівних дяків XVII–XVIII ст., виражається в пародійній літературі. Саме у таких творах вимальовують ті вічні цінності, які є ядром національної культури, той високий духовний ідеал, який народні маси “приміряли” на своїх правителів та ідейних наставників, нищівно їх висміюючи та викриваючи їх справжнє лице і наміри. Ця традиція, як і романтична іронія єнської школи, надихнула представників українського романтизму – митців першої половини ХІХ ст. звернутися до української тематики в умовах її заборони й цілковитого нищення царизмом, вдатися до оспівування української історії, побуту й звичаїв народу (І.Котляревський – “Енеїда”, “Наталка-Полтавка”, М.Гоголь – “Вечори на хуторі біля Диканьки”, Миргородський цикл оповідань, “Тарас Бульба”), а також до нищівної критики політики й суспільної практики царизму (М.Гоголь – “Ревізор”, “Мертві душі”, Т.Шевченко). Використавши прийом свободи митця творити свій власний світ, Іван Котляревський за травестійною формою давньоримського сюжету своєї “Енеїди” “приховав” не тільки самобутню українську історію й культуру, а й зумів викрити її прикрі негаразди й “болячки”, дошкульно висміюючи суспільні вади. Поему “Енеїда” можна вважати містком, що пов’язує бурлескно-травестійно-пародійну творчість попередніх століть з романтичною іронією. Притаманне для романтиків подвоєння світу, від якого наступає запаморочення, коли серйозне сприймається як жарт, а жарт – як серйозне, знаходимо у творах Миколи Гоголя. Фантасмагорії його повістей, дивовижні сюжети оповідань, примарність “Ревізора” й “Мертвих душ” демонструють справжній світ тогочасного життя, який змушує здригнутися й заціпеніти: “І це ми, Господи!”. Втілюючи концепцію романтичної іронії єнської школи, М.Гоголь нагадує її розуміння Ернстом Теодором Амадеєм Гофманом – представником гейдельберзької школи німецького романтизму. Концепція романтичної іронії, опрацьована Ф.Шлегелем, дозволяє по-новому оцінити насамперед сатиричні твори Тараса Шевченка, особливо його критичні випади проти царизму, Церкви, навіть Бога. Його гнівний осуд невігластва, пасивності й слабкості своїх співвітчизників поряд з жорстоким їх пригнобленням і наругою над людяністю та гуманністю йде від його зболеної, зраненої несправедливістю душі. Зі свого “пророчого висока” поет бачить глибше і далі, тому таким гірким сарказмом, такою іронією сповнені його закиди проти Бога як гаранта справедливості та служителів культу, що смиренно прикривають, і навіть примножують злодіяння. Роздвоєність поетового ставлення до релігії та її святощів може бути пояснена із засад романтичної іронії, коли розум і серце по-різному сприймають навколишній світ. Історично вищою формою іронії вважається “екзистенційна іронія” Сьорена К’єркегора, суть якої зводиться до здатності людського духа не просто ”грати” можливостями в рамках певної парадигми людської діяльності, а й виходячи за її межі, творити принципово інші можливості духовного і практичного осягнення світу. Романтична іронія в українському романтизмі загострила неприйняття людиною злого світу, привертала увагу до антигуманних кріпосницьких відносин, сваволі панів та чиновників, до деморалізуючого впливу суспільства на людину, що нівечить і її життя, і губить духовність, підкреслила абсурдність і безглуздість хаотичного світу брехні, наживи, підлоти й лицемірства. Романтична традиція, пройшовши ряд етапів свого осмислення й переосмислення, живе і в наш час. Нев’янучість романтичних принципів пояснюється насамперед природою нонконформізму, закладеною в самій філософській основі романтичного світорозуміння, утвердженням ідеї прогресу, романтичним прагненням до ідеалу, запереченням статичності й викриттям абсурдності буття, утвердженням вічних пошуків нового і досконалого. |
