Здійснений порівняльний аналіз концепцій чорноморської орієнтації України, що мали місце у вітчизняній політичній думці першої половини ХХ століття, дозволив зробити наступні висновки. 1. Під поняттям “концепція чорноморської орієнтації України” варто розуміти систему поглядів щодо цілей української держави на південно-східному напрямі її діяльності, яка характеризується особливим способом розуміння місця цього напряму в структурі її зовнішньополітичних (геополітичних) пріоритетів та вміщує певний спосіб обґрунтування його важливості для утвердження і збереження української незалежності. Історична ретроспектива цього поняття представлена передусім творчим доробком М. Грушевського, С. Рудницького та Ю. Липи, в працях яких простежується саме система поглядів, а не окремі ідеї з приводу чорноморського напряму діяльності української держави на світовій арені. Аналіз концепцій перерахованих мислителів без прив’язки до різного роду контекстів - конкретно-історичного, історико-політологічного, прикладного, державотворчого тощо – дозволив зосередити увагу на порівнянні особливостей визначення та обґрунтування чорноморської орієнтації України у першій половині ХХ століття. 2. Розуміння покликання чорноморської орієнтації у концепціях М. Грушевського, С. Рудницького та Ю. Липи помічене певним “парадоксом”. А саме: чорноморська орієнтація не може бути, попри чорноморський статус України, витлумачена буквально, як доконечність для української держави сповідування таласократичного принципу в своїй геополітиці. Смисл чорноморської орієнтації, якщо узагальнити міркування М. Грушевського, С. Рудницького та Ю. Липи з цього приводу, полягає у замиканні на Україні морських (таласократичних) та сухопутних (телурократичних) комунікацій світового значення. З огляду на це чорноморська орієнтація тому є синонімом до південно-східної, що дозволяє Україні стати своєрідною точкою синтезу сухопутних шляхів, що ведуть з Європи до Азії, та середземноморських морських магістралей. Південно-західне акцентування чорноморської орієнтації, яке має місце у С. Шелухіна, саме по собі не забезпечує такого синтезу, а тому і не перетворює Україну на ключову ланку системи світових комунікацій. 3. М. Грушевський, С. Рудницький та Ю. Липа сходяться між собою з приводу вузького витлумачення чорноморської орієнтації України, зміст якого полягає, по-перше, в необхідності для останньої закріпитися на чорноморському узбережжі, “стати там міцною ногою” (М. Грушевський), “цупко триматися моря” (С. Рудницький), здійснювати “невпинний рух на східне побережжя Чорного моря” (Ю. Липа). По-друге, з огляду на завдання збереження власної незалежності, - в доконечності зберегти Кримський півострів у складі своєї території. Натомість у широкому розумінні чорноморської орієнтації, яке вміщує окреслення її кінцевої мети, простежуються певні розбіжності. Так, ціллю чорноморської орієнтації у М. Грушевського є організація кооперації чорноморських народів, яка, по-перше, забезпечить Україні участь у відновленні “старих природних торговельних шляхів”. По-друге, - дозволить українській державі “емансипуватися взагалі”, випростатися з тим, щоб “потім уложитись в найбільш вигідній позі”. Крім того, М. Грушевський не виключав можливості використання чорноморської орієнтації для протистояння ідеї “слов’янської єдності” шляхом розробки Україною власного варіанту цієї ідеї, який передбачав створення федерації українського, білоруського та литовського народів на балтійсько-чорноморських шляхах. У С. Рудницького ця мета полягає в ініціюванні Балто-Чорноморської федерації, яка за допомоги західних країн у справі з’єднання Чорного моря з Каспієм забезпечить Україні вихід до Середньої Азії. І, тим самим, перетворить її на “ключову точку” системи євроазіатського сполучення, що своїм східним кінцем сягатиме Тихого океану. У Ю. Липи такою метою є заснування Чорноморської фортеці, яка за співпраці з народами Кавказу та “іранського помосту” забезпечить Україні “посув до Перської затоки” та долучення до магістралі “Атлантика – Індійський океан”. 4. Спільним для проаналізованих концепцій чорноморської (південно-східної) орієнтації України можна вважати тезу про природність цієї орієнтації для української держави. Різниця між цими концепціями полягає у способі її обґрунтування. Відповідно до цього в даному дисертаційному дослідженні запропоновано розрізняти історичну концепцію чорноморської орієнтації М. Грушевського, політико-географічну – С. Рудницького та геополітичну – Ю. Липи. Осереддям першої є положення про антське походження українців, другої – про географічне розташування України на одному з “найкоротших шляхів з Європи до Азії” та на межі “расових, культурних, політико-державних кругів”, третьої – про здійснення Україною “геополітичного синтезу” Чорного моря як умову здобуття нею незалежності. 5. Прийняття до уваги всіх нюансів розуміння чорноморської орієнтації, які існували в політичній думці України першої половини ХХ століття, може дозволити незалежній українській державі поєднати воєдино зусилля з активізації своєї діяльності та членства в міжнародних організаціях, з вироблення науково обґрунтованої концепції своєї близькосхідної політики та просування власних інтересів в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні (тези С. Рудницького про Україну як про “ключову точку Близького Сходу” та про завдання для української культури кинути свою тінь “аж до Тихого океану”), з оптимізації відносин України з Туреччиною, державами Кавказу та “іранського помосту” (тези Ю. Липи про Туреччину як про фундамент Чорноморської фортеці, про Іран як про її браму та про важливість співпраці з народами Кавказу для її заснування). Це, в свою чергу, сприятиме і посиленню ролі України як регіонального лідера в Чорноморському (Балто-Чорноморсько-Каспійському) регіоні, і буде вагомим кроком на шляху диверсифікації шляхів енергопостачання та забезпечення у такий спосіб енергетичної незалежності від Росії. 6. Використання доробку концепцій чорноморської орієнтації України, що мали місце у вітчизняній політичній думці першої половини ХХ століття, під час розробки південно-східного вектора сучасної української геостратегіі потребує подальшого вивчення та уточнення зв’язку їх основних положень. Зокрема, було б цікаво з’ясувати, як пов’язані між собою проекти участі країни в Балто-Чорноморській федерації та федерації Чорноморських народів у М. Грушевського; завдання подовження Балто-Чорноморської осі до Каспію та положення про межовий статус України у С. Рудницького та про можливість України з огляду на цей статус відіграти роль “головного осередку європеїзації Передньої і Центральної Азії”; можливість ініціювання проекту Чорноморської фортеці Україною з її здатністю, з одного боку продемонструвати народам Чорномор’я “приклад нового завершеного ладу”, а, з іншого, - віднайти культурно-історичні підстави для співробітництва з народами Кавказу та “іранського помосту”. |
