У дисертаційній роботі здійснено комплексне дослідження концептуальних засад та інституційних механізмів політики ЄС у сфері туризму, особливостей її формування та реалізації у контексті унікального процесу прийняття рішень і розвитку спільних політик ЄС. Застосування міждисциплінарного підходу у дослідженні сприяло комплексному сприйняттю політики ЄС у сфері туризму як самостійної ефективної політики та дає змогу зробити такі висновки: 1. Політологічні дослідження, вивчаючи різні аспекти євроінтеграційного процесу, залишають поза увагою особливості формування спільних політик та управління ними – варто відзначити велику кількість тематичних досліджень емпіричного характеру і малу – теоретичного змісту. Вивчення проблем, пов’язаних з функціонуванням ЄС, дотепер вважалося пріоритетом його посадовців і правників. Важливим досягненням останніх років стало розширення спектра досліджень європейської інтеграції в межах науки міжнародних відносин і порівняльної політології. Необхідність розвитку спільних політик науково обґрунтували дослідники процесів європейської інтеграції – Ж.Моне (“інтеграційний метод”), Е.Хаас, Л.Ліндберг (“ефект переливу” неофункціоналізму), Дж.Марч, Й.Ольсен (теорія неоінституціоналізму). Засади формування спільних політик ЄС закладені в установчих договорах ЄС. Зокрема, ст. 3 і 4 Договору про ЄС визначають перелік видів діяльності, а відповідно, й політик ЄС. Багаторівневість, ефект наслідування та принцип субординації допомогли розкрити глибинний процес творення політики ЄC. Формування спільних політик триває з урахуванням нових викликів і пріоритетів життєдіяльності ЄС. На підставі аналізу якісних характеристик спільних політик здійснюється їх класифікація на базові, вторинні, горизонтальні і секторальні, що й визначає їх відмінності та взаємозв’язки. Для вивчення проблем спільних політик ЄС важливими є моделі їх формування: спеціальний метод Співтовариства, регулятивна модель ЄС, багаторівнева система державного управління, інтенсивне трансурядове співробітництво, координація політики та визначення контрольних показників, які відрізняються не лише принципами формування, а й рівнем залучення інституцій до процесу творення кожної політики у ЄС. 2. Згідно з визначенням поняття спільної політики, за яким це сукупність рішень, правил, заходів і кодексів поведінки, ухвалених спільними інституціями, що були засновані групою держав, і впроваджуються спільними інституціями і державами-членами, політику ЄС у сфері туризму слід вважати однією зі спільних політик ЄС. У ЄС “спільні політики” – це політики, які заміщують головні елементи національних політик. Політика, яка підтримує та доповнює національні, називається “політикою ЄС”, але чіткої межі між цими двома категоріями немає. Всі спільні політики, запроваджені безпосередньо договорами або ж практикою ЄС, перебувають у стадії розвитку. Вони виникають як цілі, що конкретно або узагальнено визначені договорами чи інституціями, і поступово розбудовуються спільними правовими актами або правовими актами ЄС. Отже, терміни “спільна політика” та “політика ЄС” є тотожними, оскільки останній означає “спільна політика ЄС” у певній сфері. У цьому контексті вважаємо припустимим вживання терміна “політика ЄС у сфері туризму” у значенні “спільна політика ЄС у сфері туризму”. Політика ЄС у сфері туризму спрямована на виконання основних завдань ЄС, а саме сприяння миру та безпеки на континенті, створення нових робочих місць і зростання конкурентоспроможності європейського туристичного ринку. 3. Політика ЄС у сфері туризму належить до горизонтальних політик, що знаходиться у процесі трансформації та лежить у площині підприємництва. Ця політика формується на тих самих засадах, що й інші спільні політики ЄС з урахуванням принципів координації, субсидіарності, багаторівневості та міждисциплінарності. Ці принципи є типовими для ЄС і визначають модель формування туристичної політики ЄС – координації політики і визначення контрольних показників. Координація політики слугує механізмом переходу від національно орієнтованого вироблення політики до колективної системи її формування. Туристична політика ЄС підтверджує тезу “єдність у розмаїтті” та надає важливого значення національним туристичним політикам, не підмінюючи їх, а сприяючи їх ефективнішій реалізації в руслі найкращих традицій ЄС. 4. Розширення міжнародного туристичного обміну зумовило потребу узгодження та координації законодавств країн – членів ЄС та здійснення спільних заходів із забезпечення ефективного функціонування сфери туризму. Дослідження нормативно-правового регулювання туристичної політики ЄС дало змогу простежити динаміку процесу формування політики та розробити власну періодизацію. Аналіз діяльності основних суб’єктів політики ЄС у сфері туризму та її інституційних механізмів допоміг визначити ступінь залучення керівних органів ЄС до формування туристичної політики. Спостерігається класичний поділ на основні і допоміжні інституції: Відділ туризму Генерального управління з питань підприємництва Європейської Комісії, Рада ЄС, Комітет транспорту і туризму Європейського Парламенту, Консультативний Комітет з туризму, Європейські туристичні форуми, Економічний і соціальний комітет та Комітет регіонів. 5. Для успішного функціонування туристичної політики ЄС необхідне залучення механізмів і координації дій багатьох політик і сфер діяльності ЄС. Відділ туризму Генерального управління з питань підприємництва Європейської Комісії розробляє заходи з реалізації цієї політики з урахуванням інших політик і співпрацює з іншими відділами та управліннями щодо конкретних дій та положень у сфері туризму. Найяскравіше ця взаємодія виявляється у таких політиках: захист прав споживачів і туристів, політика щодо малих і середніх підприємств, свобода економічної діяльності та надання послуг, транспортна політика, політика у сфері охорони навколишнього середовища, регіональна політика. 6. Адаптація національних політик у сфері туризму країн-кандидатів до норм ЄС стала важливим елементом трансформації національних систем у процесі розширення ЄС 2004-2007 рр. Варто зазначити, що така діяльність мала дві важливі мети. Першою була уніфікація правових систем для того, щоб при набутті членства ці розбіжності не стали перешкодою для розвитку спільного ринку. А другою, не менш важливою, метою став розвиток і забезпечення конкурентоспроможності національних туристичних продуктів у межах спільного ринку Європи-27. Одним з основних завдань розвитку туристичної політики ЄС на сучасному етапі є зміцнення конкурентоспроможності європейського туристичного ринку та вирішення проблеми зайнятості. Пріоритетними напрямами розвитку туристичної політики ЄС стали захист прав туристів, задоволення потреб осіб з обмеженими фізичними можливостями; сприяння високоякісній освіті та професійному навчанню працівників сфери туризму; надання інформаційної та фінансової підтримки туристичним підприємствам, особливо малому та середньому бізнесу; інформаційне забезпечення сфери туризму та використання новітніх технологій. Окрім того, надзвичайної ваги сьогодні набувають питання сталого розвитку туризму в Європі, урахування екологічних факторів у туристичній діяльності, а також удосконалення транспортної інфраструктури, захист природної та культурної спадщини. Забезпечення сталого розвитку туризму у Європі стало пріоритетним напрямом діяльності країн-членів, який значною мірою залежить від стану навколишнього середовища. 7. Україна приділяє велику увагу розвитку співпраці з ЄС у сфері туризму. Розбудовується договірно-правова база двостороннього співробітництва з країнами ЄС: укладено 9 угод, туристичне співробітництво України з країнами ЄС здійснюється в межах 10 міжвідомчих робочих груп з туризму. Зроблено перші кроки в напрямі конструктивного вирішення питань лібералізації формальностей, пов’язаних з в’їздом іноземців до України, що має важливе значення для сфери туризму та економіки країни загалом. Досягненням Міністерства культури і туризму стало прийняття України 18 жовтня 2005 р. до Європейської туристичної комісії. Проте, попри значні успіхи співпраці між Україною та ЄС у сфері туризму, багато проблем ще залишаються невирішеними. Зокрема, для розширення туристичного співробітництва з державами – членами ЄС, диверсифікації туристичної пропозиції, підвищення конкурентоспроможності українського турпродукту важливим є сприяння з боку ЄС у залученні інвестицій для розбудови туристичної та курортної інфраструктури українського туризму, в тому числі транскордонної, а також створення корпоративних турпродуктів (особливо міжнародних маршрутів по транскордонних територіях) та їх ефективного маркетингу на європейському та світовому ринках. Питання співпраці України та ЄС у сфері туризму слід ширше обговорювати як у наукових, так і в громадських колах. Необхідно проводити міжнародні спеціалізовані семінари, конференції з залученням вітчизняних та іноземних експертів для вивчення досвіду організації туристичної діяльності, освоєння туристичних ринків, визначення перспектив упровадження новітніх технологій надання туристичних послуг, формування туристичної стратегії та стандартів обслуговування. Варто налагодити систему обміну досвідом на постійній основі з відповідними структурами ЄС, а також державними органами зі сфери туризму країн – членів ЄС щодо законодавчого та організаційного забезпечення туристичної діяльності та адаптації національного законодавства у сфері туризму до норм ЄС. |
