Анотація до роботи:

Запорожець О.Ю. Кризові репутаційні стратегії держав у міжнародних відносинах. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.04 – політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку. – Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка. – Київ, 2005.

Дисертація присвячена проблемі управління іміджем і репутацією держав у кризових ситуаціях. Спираючись на теоретичні розробки з проблеми кризових комунікацій та кризового управління на корпоративному і міжнародному рівнях, а також враховуючи особливості сучасної практики створення і просування іміджу країни на міжнародній арені у дисертації зроблено спробу адаптації корпоративних принципів і комунікативних стратегій кризового управління до рівня державного кризового репутаційного менеджменту.

На основі аналізу кризових репутаційних стратегій керівництва Росії та України показано, що на міжнародну репутацію держав негативно впливає застосування таких комунікативних стратегій, як замовчування або поширення напівправдивої інформації про основні аспекти події, ухиляння від взаємодії зі ЗМІ, уникнення відповідальності за кризу та її наслідки, використання кризової ситуації для посилення державного контролю над мас-медіа, обмеження прав і свобод громадян та централізації влади, а також ігнорування важливості стратегій примирення (турбота про постраждалих).

Аналіз кризових комунікацій українського керівництва дав можливість сформулювати конкретні рекомендації щодо підвищення ефективності державного кризового управління.

В дисертації також показано, що негативне сприйняття Україна на міжнародній арені вдалося частково подолати завдяки „помаранчевій революції”. Окреслено технології цієї революції як специфічного механізму управління політичним процесом і кризового менеджменту зокрема.

У дисертації проаналізовано і теоретично узагальнено проблему комунікативних стратегій управління кризами в Росії і Україні та їх ефективності з точки зору захисту репутації держав у сучасних міжнародних відносинах.

1. Кризи є резонансними подіями, що визначають інформаційний порядок денний, привертаючи увагу міжнародних засобів масової інформації та громадськості до проблем національно-державного або міждержавного характеру. За відсутності своєчасного реагування кризи можуть завдати не лише матеріальних збитків, але й негативно вплинути на імідж і репутацію суб’єкта міжнародних відносин. Управління кризами у медіаінформаційному просторі передбачає реалізацію комунікативних стратегій щодо коригування образу кризи, створеного ЗМІ, та сприйняття внутрішньою і зовнішньою аудиторією заходів з її врегулювання таким чином, аби зменшити негативний вплив кризової події на репутацію даного актора.

2. На державному й міждержавному рівнях діють практично ті ж самі принципи і складові управління кризами, що й на корпоративному. Для ефективного захисту репутації країни за кризових умов державне керівництво має дотримуватися принципів оперативності, відкритості, чесності у поширенні інформації про кризову подію та її причини, виявляти співчуття і турботу про постраждалих, постійно взаємодіяти з мас-медіа, повідомляти про заходи з врегулювання ситуації та щодо уникнення подібних ситуацій у майбутньому.

3. Управління репутацією держави у кризових ситуаціях обов’язково включає, поряд з корпоративними технологіями, елементи публічної дипломатії. Під час криз використовується, зокрема, інформаційний аспект публічної дипломатії, що передбачає поширення через ЗМІ офіційних повідомлень, спрямованих на роз’яснення політичних дій і рішень державного керівництва з метою впливу на внутрішню і зарубіжну громадську думку.

4. На основі аналізу кризових комунікацій керівництва Росії показано, що у державній політиці РФ домінували стратегії приховування або обмеження інформації про головні аспекти події; пом’якшення негативізму події шляхом заниження медіаобразу масштабності кризи та її наслідків; зміщення акцентів на імідж-позитивні аспекти ситуації (деталізація рятівних операцій, ходу розслідування, урядових заходів з надання допомоги постраждалим). З метою зниження відповідальності керівництва за подію та її наслідки використовувалися такі тактики, як акцентування впливу зовнішніх обставин та дистанціювання від дійсних причин виникнення кризи шляхом позиціонування внутрішньодержавної проблеми як складової більш ширших проблем міжнародного масштабу. Особливість російського кризового управління полягала також в тім, що кризові ситуації використовувалися політичним керівництвом як привід для посилення державного контролю над ЗМІ, обмеження прав і свобод громадян, централізації влади.

5. Як і російські вищі посадові особи, керівництво України у досліджених кризових ситуаціях віддавало перевагу стратегіям уникнення відповідальності, часткового замовчування або поширення напівправдивих даних про подію. Водночас, на відміну від російського керівництва, українська влада у більшості випадків демонструвала нездатність сформувати й активно запропонувати ЗМІ „порядок денний” та оперативно відреагувати на розвиток ситуації. Натомість українським державним керівництвом часто використовувалася стратегія „без коментарів” щодо найбільш актуальних аспектів події. Характерними рисами кризового репутаційного керування в Україні були також винятково пасивна (відсторонена) позиція президента на тлі певних репутаційно некоректних його висловлювань щодо характеру кризи, формалізм у наданні допомоги постраждалим, ігнорування важливості коригуючих дій, які зводилися переважно до кадрових відставок/ перестановок, або взагалі були відсутні.

6. На прикладі кризового медіареагування керівництва Росії та України показано, що застосування стратегій замовчування та викривлення інформації про кризову подію, заперечення відповідальності влади або демонстрація бажання уникнути відповідальності, ухиляння від безпосередніх відповідей на найбільш актуальні запитання, пов’язані з кризою, є контрпродуктивним з погляду ймовірних негативних наслідків для міжнародної репутації країн.

7. Особливою технологією управління кризовими політичним процесами й зміни політичних режимів на пострадянському просторі є „кольорові революції”, одним з прикладів якої стала українська „помаранчева революція” (листопад-грудень 2004 р.). Специфіка таких революцій полягає у тому, що вони поєднують елементи електоральних стратегій з методами ненасильницької боротьби, кризові технології та засоби інформаційно-психологічного впливу на масову свідомість. Для України „помаранчева революція” стала не лише каталізатором внутрішньополітичних трансформацій, але й важливим фактором підвищення репутації та поліпшення іміджу держави на міжнародній арені.

8. На основі аналізу кризових комунікацій керівництва України можна сформулювати низку рекомендацій щодо підвищення ефективності захисту репутації держави у кризових ситуаціях:

• розробити Доктрину інформаційної безпеки, в якій, серед іншого, визначити базові засади репутаційного реагування органів влади у надзвичайних ситуаціях, окреслити напрями державної політики щодо подолання існуючих недоліків медіаінформаційного управління кризовими ситуаціями;

• розробити єдину схему комунікативної та медіаінформаційної взаємодії між міністерствами і відомствами у кризових ситуаціях із чітким розподілом рольових функцій;

• залучати до співпраці із відповідними міністерствами, відомствами та установами фахівців з провідних ПР-агентств, спроможних надавати адекватну консультативну допомогу щодо розробки й реалізації кризових комунікативних стратегій, забезпечувати постійний зв’язок з представниками не лише національних, але й зарубіжних мас-медіа;

• створити інформаційно-аналітичні управління та відділи з кризового комунікативного реагування в структурах Ради національної безпеки та оборони України, Міністерства закордонних справ України та Секретаріату Президента України;

• з метою пом’якшення негативного впливу криз на репутацію вищих державних посадовців забезпечувати належний медіаінформаційний супровід їх керівних та коригуючих дій (зокрема, - щодо надання допомоги постраждалим), не приховуючи водночас від внутрішньої та світової громадськості певних негативних результатів подібної діяльності;

• відмовитися від практики ігнорування високими посадовцями коментарів і припущень, що їх розповсюджують засоби масової інформації; через прес- служби або відділи зв’язків з громадськістю оперативно поширювати офіційну реакцію на подібні повідомлення з відповідними поясненнями.