Анотація до роботи:

Закладена М.Ділецьким національна музично-педагогічна система (він дотримувався єдності загальної та спеціальної музичної освіти) зумовила якісний злам у музичній культурі Східної Слов’янщини, забезпечила її кадрами модерних композиторів, професіональними регентами, солістами, вишколеними хоровими колективами, у тому числі дитячими. Свою реформаторську працю Ділецький високо цінував, переконував своїх учнів іти в краї сего ученія іскусні не вчитися, а вчити інших.

Ділецькому притаманна типово київська концепція освіти: не відчуження, не протиставлення, а взаємодія руської та римської культур (тобто національної та загальноєвропейської). У своїй Граматиці музикальній він зіставляє руський хорал з римським хоралом, використовує праці як православних, так і латинських авторів; рекомендує учням вивчати творчість як тих, так і інших задля вдосконалення своєї професійної майстерності. Такий широкий русько-латинський світогляд міг формуватись у Ділецького в роки його навчання саме в Києві: за традицією студенти Києво-Могилянського колегіуму продовжували або й завершували свою освіту у Вільні та в інших освітніх центрах близького й далекого зарубіжжя.

Культурні діячі покоління Ділецького зростали на ґрунті Києво-Могилянської системи освіти, яка цілеспрямовано формувала тип професіонала-митця, зорієнтованого на піднесення культурного рівня суспільства, народу. За всеохопністю, масштабами, значущістю і цілісністю музично-освітньої, педагогічної та композиторської діяльності М.Ділецькому немає рівних ані серед його сучасників, ані серед наступних поколінь музикантів у Східній Слов’янщині, до сьогодні включно.

Видатні професори Києво-Могилянського колегіуму-академії закріпили започатковану ще Петром Могилою практику викладання й проповідування живою народнорозмовною мовою. Педагогічні праці Ділецького представляють етап посиленого проникнення народнорозмовної стихії в музичну педагогіку. Проста, загальнонародна мова у Граматиці виконувала високу місію – поширення музичних знань і вмінь серед широких верств народу. У цьому Ділецький продовжував настанови своїх київських учителів – працювати для суспільства (не жалій і другим), зичливо ставитися до учнів (щире з ними поступати), відстоювати істину (не хотів сваритися, но совість понуждає мя невіденіє обличити), розвивати допитливість, спостережливість, працелюбність, прагнення досконалості (обсервовать, заховать, старатися о поправі досконале оних), бути скромним і безкорисливим (тоді отримаєш од Бога нагороду і од людей похвалу).

Вплив і авторитет М.Ділецького в галузі музичної освіти можна порівняти з педагогічним авторитетом видатного італійського педагога XVIII ст. падре Мартіні. Адже було створено потужну педагогічну школу, через яку пройшли численні кадри музикантів – і виконавців, і композиторів. Сформульовані Ділецьким основи музичного виховання молоді на вокально-хоровій основі стали відправними для нашої педагогіки протягом більш як ста років із часу написання Граматики. Цей підручник використовували й безпосередньо, а також у трансформованих варіантах, що їх створювали й інші педагоги-практики^*.

У Розділі 12 – Микола Ділецький. Граматика музикальна. Львівський рукопис Граматики – Автограф 1723 року – розглядаємо маловідомі або й зовсім нові матеріали, які постають зі сторінок різних редакцій та варіантів Граматики музикальної М.Ділецького.

Їх вивчення дало змогу відкоригувати або й переглянути деякі з дотеперішніх уявлень на тему ділецькіани.

У життєписі М.Ділецького чимало білих плям. Зокрема виникає ряд питань щодо головної праці його життя – Граматики музикальної. Основним джерелом для дослідників творчості М.Ділецького залишаються численні збережені списки цього трактату та манускрипти-копії його хорових творів.

Період особливо інтенсивних досліджень, пов’язаних із творчістю М.Ділецького, настає у 1960-х роках^*. У результаті вперше з’являються друком факсимільні видання – Граматика музикальна 1723 р., підготована О.Цалай-Якименко (Київ, 1970 р., т.зв. Львівський рукопис), а згодом Идеа грамматики мусикийской, підготована Вл.Протопоповим (Москва, 1979 р., т.зв. Строгановський рукопис), а крім того, Хорові твори, підготовані H.Герасимовою-Персидською (Київ, 1981 р.).

Сьогодні дослідники єдині у своїх високих оцінках головного науково-дидактичного, реформаторського твору Ділецького – його Граматики музикальної (у різних редакціях і варіантах цей трактат має єдиний зміст). Особливу вагу мають факсимільні публікації 1970 та 1979 років, що, як стверджується в нашому дослідженні, є відповідно Автографом та Авторизованим рукописом (уживаємо ці визначення як власні назви). У них представлено не просто авторський текст, а ще й рукописну “матерію” самого творця, не кажучи вже про високу достовірність фактів, які містять ці авторські манускрипти.

Вивчення опублікованих рукописів-факсиміле та зіставлення їх із численними копіями Граматики дало нам змогу не тільки поставити, а й розв’язати чимало нових питань ділецькіани, зокрема тих, що стосуються особи автора, процесу його роботи над Граматикою, обставин, у яких Ділецькому доводилося працювати, а також його біографії, яку вже нині можна вписати у значно ширші простори – і часові, і територіальні, у тому числі уточнити найімовірніші дати його народження і смерті: близько 1650 р.– після 1723 р.

У нашому дослідженні встановлюється первинність україномовного тексту Граматики (Львівський рукопис): переклади трактату на словенський діалект у Москві автор робив з українського оригіналу. Ми спростовуємо також заперечення Вл.Протопоповим нашого твердження, що рукопис Граматики музикальної 1723 р. є Автографом M.Ділецького (факсимільне видання, Київ, 1970). Підставою для Вл.Протопопова був той факт, що в нотному тексті цього рукопису виявлено чимало помилок, яких нібито не міг допуститися сам автор. Цю тезу опонента ми спростовуємо^*, наводячи ще більший список цілком аналогічних помилок у нотному тексті т.зв. Строгановського рукопису М.Ділецького, загальновизнаного як Автографічний (факсимільне видання, Москва, 1979). Інші різнопланові докази автографічності україномовної Граматики музикальної 1723 p. M.Ділецького наводимо в Розділі 13 нашої праці.

Львівський рукопис містить текст Граматики, писаний Ділецьким давньоукраїнською книжною мовою (т.зв.руським діалектом), яку він називав мова просто, або по-нашему. Ця мова вживалась в Україні поряд з більш давньою, традиційною книжною мовою – словенським діалектом у його українському варіанті.

Оскільки книжна українська (проста, руська) мова була насичена польсько-латинською лексикою, то її сприймали в Москві як нібито испорченный польским русский язык. Навіть у XIX ст. нашу мову XVI–XVII ст. тут продовжують іменувати польско-русским языком, або скорочено – польским. Ділецький опинився у скрутному становищі: у Москві він не міг іменувати книжну українську мову так, як називали її в Україні, – руським діалектом, оскільки для росіян був би нонсенсом сам факт перекладу з русского диалекта на словенский диалект (ці терміни були в Росії синонімами). Не міг також М.Ділецький називати цю мову польською, адже це було очевидним абсурдом для самого автора, який досконало володів обома мовами – і руською (українською), і польською – та добре знав усю глибину їх специфічних відмінностей. Тому Ділецький обрав інший шлях. У тексті свого першого перекладу на словенську мову (а це була менша Смоленська граматика) він узагалі не торкається питання перекладу; і тільки в другому перекладі трактату в 90-х рр. (то була обширна Віленська граматика) він указує, що це – його власний переклад на словенський діалект^**, але не уточнює, з якої мови він перекладав. Очевидно, Ділецький саме тепер прагнув post factum зафіксувати свій пріоритет щодо перекладу Граматики на словенський діалект, здійснений ще раніше, у 1679 р., оскільки у 80-х рр. з’явився інший варіант перекладу Граматики, зроблений якимось невідомим перекладачем.

У своєму ранньому перекладі (Смоленська граматика) Ділецький використав український різновид словенського діалекту, тоді як у пізнішому перекладі (Віленська граматика) він уживає вже суто російський різновид словенського діалекту.

Перекладами Граматики на словенську, одну з тодішніх міжнаціональних мов, Ділецький свідомо хотів забезпечити розширення територіальних меж розповсюдження своєї педагогічної системи, яку оцінював дуже високо. Перекладаючи трактат з руської мови спершу на словенсько-український варіант, а згодом (за допомогою помічників-редакторів) і на словенсько-російський мовний варіант, він забезпечив їй максимальний простір для розповсюдження у всьому східнохристиянському регіоні. Подібна ситуація склалася в минулому у зв’язку з підготовкою до друку Острозької Біблії: її видавці відмовилися від попереднього задуму публікувати текст Біблії національною, руською мовою й видали її (1581 р.) міжслов’янською мовою – словенським діалектом – заради поширення першодруку повної слов’янської Біблії серед усіх східних та балканських слов’ян.Численні українізми, характерні для всіх редакцій та варіантів (і авторських, і невідомого перекладача, і співперекладачів), додатково підтверджують українську мовну першооснову Граматики М.Ділецького.

Львівський рукопис містить низку нових матеріалів біографічного характеру, яких немає в інших манускриптах Граматики. Їх можна згрупувати за трьома категоріями: це повідомлення, що стосуються його педагогічної практики; це концептуальні настанови автора, які з часом зазнали певних змін в умовах Росії; це нові біографічні відомості, пов’язані з перебуванням автора у Кракові, Москві, Санкт-Петербурзі.

Особливо цінним є той факт, що т.зв.Львівський рукопис Граматики писаний автором власноручно (у Петербурзі, на схилі його життя). У титульному заголовку автор наполегливо підкреслює, що цей рукопис переписав він сам (автором тим же, нині же написася в Санкт-Пітер Бурхе 1723). Більше того, і на звороті титульного аркуша він ще раз підтверджує і вищевказаний рік, і місце створення цього рукопису (Sanct Piter Burg, 1723).

У цьому ж плані привертає увагу типовий для європейської практики та практики давньої України знак-символ особистого підпису – МР (це – абревіатура латинського виразу – manu propria, тобто – рукою власною), що його Ділецький поставив у Львівському рукописі Граматики наприкінці Предисловія до ласкавого чительника: Зичливий приятель і слуга Николай Ділецький МР. На підтвердження цього важливого доказу автографічності Львівського рукопису Граматики М.Ділецького ми наводимо численні зразки (за період від XVI до XIX ст.) уживання значка МР у власноручних підписах гетьманів, митрополитів, студентів, писарчуків, а також композиторів, зокрема М.Мільчевського, Й.Гайдна, Ф.Шуберта.

Розділ 13 – Етапи роботи М.Ділецького над Граматикою – є продовженням попереднього розділу і представляє аналіз різних редакцій, варіантів та перекладів його трактату.

Серед більше як 20 збережених рукописів Граматики немає тотожних, однак відмінності між ними мають різний характер. Усі вони діляться на дві групи (редакції^*), кожна з яких має окремий титульний заголовок – або ж Грамматика... (так названо меншу Смоленську редакцію), або ж Идеа грамматики...(так названо обширну Віленську редакцію); рукописи Смоленської, меншої редакції – 6-частинні, рукописи Віленської, обширної редакції – 7-частинні; трапляються фрагменти трактату, що не мають поділу на частини. Крім того, манускрипти можуть мати різний склад (наявність чи відсутність додатків до основного тексту, вправ, навчальних схем, таблиць, авторських звертань до учнів, друзів, покровителів тощо); відрізняються стилем викладу (розгорнутий розмовно-розповідний або стислий, тезисний), більшою чи меншою повнотою.

Указані відмінності стосуються, зокрема, нотно-ілюстративного матеріалу, що зумовлене особливостями національних чи етнолокальних теренів, до яких автор пристосовував різні варіанти Граматики. Але найбільш радикально розмежовуються рукописи за мовною ознакою: з-поміж збережених рукописів – один повністю україномовний, решта – різні переклади на словенський діалект (з більшою чи меншою насиченістю українською лексикою, фразеологією, термінологією).

У Москві Ділецький сам переклав обидві редакції Граматики, але робив ці переклади в різний час: ранній переклад – у 1679 р. (Смоленської граматики), пізніший – у 90-х рр.^** (уже Віленської граматики).

Цю складну роботу він виконував у досить віддалені періоди свого життя, за цілком відмінних умов, у різних суспільно-культурних обставинах. Крім авторського, існує ще й інший переклад Смоленської граматики, що виконаний імовірно у 80-х роках і належить анонімному перекладачеві.

Привертає увагу, що різні варіанти авторського перекладу Граматики на словенський діалект (Тихоновський варіант Смоленської граматики; основний, а також Тихоновський варіанти Віленської граматики) Ділецький датує одним і тим самим роком – 1679, тоді як насправді вся ця складна, багатоетапна перекладацька робота здійснювалась у різні часи. Пояснити цей факт можна, припустивши, що цю дату (1679р.) автор уважав особливою, рубіжною, початком поширення Граматики в широкому міжнаціональному мовному просторі саме завдяки перекладові її на словенський діалект.

У кінці нашої книги на Вклейках наведено Схеми 1-8, які докладно ілюструють роботу автора не тільки над перекладами, а й над створенням варіантів обох редакцій Граматики – основного й розширеного (Тихоновського) варіантів Смоленської граматики, основного й розширеного (Тихоновського) варіантів Віленської граматики.

Переклади Граматики в Москві дають змогу спостерігати процес поступової кристалізації вже нової, російської музичної термінології. Скрупульозний аналіз та порівняння редакцій, варіантів, різних перекладів Граматики музикальної дозволяє зробити висновок про те, що М.Ділецький виконував цю роботу в Москві не сам, а з помічниками-перекладачами, зокрема з Іоаникієм Коренєвим (помер не пізніше 1681р.) і Тихоном Макарієвським (помер близько 1707 р.), пристосовуючи свою працю до місцевих умов і потреб.

У Розділі 14 – Шляхами життя і творчості Великого киянина – робиться спроба встановити основні віхи життя М.Ділецького на основі точно документованих дат його біографії.Так, 1675 року М.Ділецький перебував у Вільні, значився академіком віленським, тобто студентом Віленської академії. Ця вказівка дозволяє визначити орієнтовний час його народження – біля 1650 року, оскільки Ділецький-студент під кінець навчання у Віленській академії (а це були 1675–1676 рр.) міг мати біля 25 років.

Наступні, точно документовані дати його життя – 1677 та 1679 роки – пов’язані: перша – із завершенням меншої Граматики у Смоленську, друга – з її перекладом на словенський діалект у Москві.

Оскільки в тексті т.зв. Тихоновської мусикії – збірника музично-теоретичних праць (1679–1681 рр.) – зазначено, що Ділецький – житель града Києва, можна думати, що з початком великої московської “смути“ 80-х років Ділецький, як і численні його земляки, спішно залишив Москву. Цю думку про повернення М.Ділецького в Україну може підтверджувати наявність у 80-90-х рр. його творів у київських та львівських збірках: це, зокрема, концерт Возшел єси во церков, а також чотири Літургії, названі у Реєстрі репертуару хору Львівського братства 1697 року. Не позбавлене підстав і наше припущення про те, що наймасштабніший свій твір Воскресенський канон для двох хорів Ділецький написав з нагоди підтвердження царем Петром статусу Києво-Могилянського колегіуму як Академії та у зв’язку з відкриттям до такої події величного Богоявленського собору при цій Академії (1694 р.). З того часу Ділецького іменують словутний майстер.

Наступний приїзд Ділецького до Москви засвідчують пам’ятки кінця XVII – початку XVIII ст.

Так, в одному зі збірників кантів, який належав Ново-Єрусалимському монастиреві, що під Москвою, у нотному тексті містяться поправки, зроблені рукою самого Ділецького^*. Серед інших пам’яток цього ж періоду – Авторизований рукопис, одна з авторських копій обширної Віленської граматики з присвятою Ділецького своєму московському меценатові, близькому до царя Петра багачеві – Г.Д.Строганову: нотні приклади в ньому та підпис зроблені Ділецьким власноручно. Можна дещо уточнити датування Строгановського рукопису: саме цей, дарчий примірник Граматики автор не завершив (на останніх аркушах нотні лінійки залишились незаповнені), а отже, і не подарував своєму покровителю, імовірно, у зв’язку зі смертю Г.Д.Строганова, що наступила 1715 року.

Остання з точно відомих дат життєпису М.Ділецького – 12 жовтня 1723 року: саме тоді в Санкт-Петербурзі він завершив копіювання свого первинного україномовного тексту меншої, Смоленської граматики, скріпивши цей свій Автограф власноручним підписом та значком МР (т.зв.Львівський рукопис).

Створення українського Автографа саме в Петербурзі підтверджує причетність Ділецького до численної співацької української діаспори в північній столиці; крім того, може свідчити про певну обізнаність Ділецького щодо слідства в Таємній канцелярії над представниками Генеральної старшини України на чолі з наказним гетьманом Павлом Полуботком (проводилося з вересня 1723 р.). Адже, мабуть, не випадково на звороті титульного аркуша Автографа Ділецький зобразив Петропавловську фортецю на Васильєвському острові Санкт-Петербурга, де перебували в ув’язненні саме в той час згадані його земляки...

Трохи більше року після завершення Ділецьким у Петербурзі Автографа 1723 р. ще проживуть і Павло Полуботок (помер 29 грудня 1724 року в казематі Петропавловської фортеці над Невою), і цар Петро (помер у січні 1725 р. в Зимовому палаці, по цю сторону Неви). Залишається невідомим, чи пережив і наскільки пережив цих своїх іменитих сучасників Микола Павлович Ділецький^*, найіменитіший серед музикантів-педагогів усього східнослов’янського регіону.

У завершальному Розділі 15 – Послідовники Миколи Ділецького у XVIII ст.– представлено огляд педагогічних праць М.Березовського, Г.Головні, С.Бишковського.

Буквар і Граматика композитора та педагога Михайла Березовського (авторська переробка на основі трактату М.Ділецького), які збереглися в рукописах 40-х рр. XVIII ст., свідчать про глибоке вкорінення в педагогічній практиці методичних засад Великого киянина.

Цей підручник підтверджує, що настанова на демократичну традицію взаємодії різних сфер музичної творчості – професійної та фольклорної – залишалася чинною і в педагогіці XVIII ст.

З Новгород-Сіверщиною, Глуховом, а також Петербургом пов’язана діяльність Гаврила Головні – автора іншого посібника, що призначався для підготовки виконавців партесних концертів.

Музичною педагогікою Г.Головня займався довгі роки; протягом 60-х – 70-х рр. XVII ст. безуспішно домагався видання своїх праць. У його посібнику (Предувідомленіє) представлено історично сформовану усталену традиційну методику музичної грамоти та розвитку віртуозних дитячих голосів. Етапи цього навчання зводилися до освоєння сольмізації, метроритміки, ключів-звукорядів та акордів-согласій. Простота й раціональність методики Г.Головні були запорукою її високої ефективності. Г.Головня є укладачем двох Ірмологіонів (1752 р., 1762 р.); він редагував також московські першодруки збірників російської монодії 1770 років.

Стефан Бишковський – автор оригінальної Граматики, призначеної для виховання виконавців партесних творів. У 1760-ті рр. він теж безуспішно намагався надрукувати її разом з добіркою найвидатніших хорових партесних концертів. Його робота щодо здійснення зразкових в поліграфічному відношенні видань перших у Росії нотних церковно-півчих книг 1770 рр. дає підстави визнати Стефана Бишковського видатним діячем східнослов’янського музично-освітнього руху другої половини XVIII ст.

У педагогічних осередках України до кінця XVIII ст. продовжували активно використовувати традиційну методику музичного виховання молоді на вокально-хоровій основі. Очевидно, на ту ж дидактичну спадщину спирався й Георгій Баранович, студент і регент нотного класу Київської академії, автор посібника Правила для нотного і ірмолойного пінія (не зберігся). Мабуть, тією ж традиційною методикою користувались у своїй педагогічній роботі й композитори-викладачі хорових класів Харківського колегіуму Максим Концевич та Артемій Ведель.

Праці Гаврила Головні та Стефана Бишковського були останніми авторськими посібниками для навчання музичної грамоти на вокально-хоровій основі, що призначалися для виховання виконавців як простого, ірмолойного, так і партесного співу.

Вироблена десятиліттями й відшліфована на практиці методика цього типу діяла в Україні протягом двох століть. З другої половини XVIII ст. в Україну проникає інший напрям музичної педагогіки, пов’язаний уже з інструментальною музикою, що поширювалась, зокрема, у поміщицьких маєтках (ансамблеве, оркестрове музикування). Основи музично-інструментальних навиків учні здобували з підручників зовсім іншого типу, які спиралися виключно на абсолютну нотацію, на ладотональну систему централізованого мажоро-мінору.

З останньої чверті XVIII ст. спостерігається розмежування між вокально-хоровим та інструментальним напрямками у вітчизняній педагогіці. Дидактичні праці новоєвропейської, інструментальної орієнтації з’являться в Україні згодом.

Відмирання давньої релятивної сольмізаційної системи й утвердження нових нормативів, вироблених інструментальною музикою, що спирається на централізований мажоро-мінор, засвідчено в Теорії музики харківського музиканта чеського походження Гесса де Кальве (Харків–Луганськ, 1818 р.). У цьому двотомнику представлено деякі елементи західноєвропейської теорії музики ранньофункціонального типу.

Однак живі корені загальноукраїнської, національної Київської школи музики XVII ст., високий рівень її музичної педагогіки на вокально-хоровій основі забезпечили тривалість цієї давньої традиції, яка, проте, у подальшому вже буде орієнтуватися головним чином на фольклорний репертуар.

Висновки. У дисертації, присвяченій основоположній науковій проблемі – феномену загальнонаціональної Київської школи музики XVII ст. як синтезу слов’яно-греко-латинських музичних традицій, розглядаються три визначальні напрямки її оновлення: київське пініє (ірмолойний напів), київська нотація (нотолінійне письмо), київська граматика (музична педагогіка).

Автором доведено змішаний, релятивно-мензуральний механізм функціонування п’ятилінійної київської нотації як національного варіанта, аналогічного іншим національним різновидам новолатинської ренесансно- барокової нотації: готичної, італійської, французької.

У дисертації висвітлюється одне з основоположних питань формотворення київського пінія (напівів українського Ірмолоя, перекладених на 5-лінійну русько-київську нотацію) як продукта тривалих греко-болгаро-руських зв’язків – своєрідність його структури як музично-словесного вірша, типологічно близького до тогочасної літературної силабіки. Авторові дисертації належить науковий опис цього синкретичного явища, його систематизація за різновидами метричної будови, класифікація типів фактури, а також методика запису іромолойних напівів у графічній музично-віршовій формі.

На основі вивчення київських граматик як складових поетапного засвоєння на вітчизняному ґрунті латинських музичних технологій автор мотивує завершення цього процесу появою в Україні музичних посібників уже суто національного типу, унікальних на тлі тодішньої латиномовної музичної педагогіки (національна мова навчання, демократичні методи викладання, висока професійна інформативність, опора на сучасну музичну практику).

Основні положення дисертації опубліковані в таких працях:

1. Цалай-Якименко О. Київська школа музики XVII ст. – Київ; Львів; Полтава, 2002.– 512 с.

2. Цалай-Якименко О. Микола Дилецький. Граматика музикальна. – Фотокопія і транскрипція рукопису 1723 року / Підготувала до видання О.С.Цалай-Якименко. Редакційна колегія: М.М.Гордійчук, Я.Д.Ісаєвич, Л.Є.Махновець, С.О.Павлюченко, О.Я.Шреєр-Ткаченко.– К., 1970.– XCIV – 110 с.

3. Цалай-Якименко О. Духовні співи давньої України: Антологія / Редакційна колегія: Н.О.Герасимова-Персидська, Я.Д.Ісаєвич, В.В.Німчук, О.М.Панченко.– К., 2000.– 220 с.

4. Цалай-Якименко О. Опис рукопису Миколи Ділецького “Граматика музикальна“ // Архіви України.– 1967.– № 2.– С.66–71.

5. Цалай-Якименко О. Музыкально-теоретическая мысль на Украине и труды Николая Дилецкого // Musica antiqua.– II.– Быдгощ, 1969. – С. 347–367.

6. Цалай-Якименко О. Музично-теоретична думка на Україні в XVIIст. та праці М.Ділецького // Українське музикознавство.– К., 1971.– № 6.– С. 32–40.

7. Цалай-Якименко О. Київська нотація як релятивна система (за рукописами XVI–XVII ст.) // Українське музикознавство.– К., 1974.– № 9.– С.197–224.

8. Цалай-Якименко О. “Повість о пінії мусикійськом” – видатна пам’ятка вітчизняної музично-естетичної думки (середина XVII століття) // Українське музикознавство.– К., 1976.– №11.– С. 51–71.

9. Цалай-Якименко О. “Крыжовые“ и “сипавые“ пометы крюковой нотации XVII века – релятивные знаки альтерации в древнерусской певческой практике // Прошлое и настоящее русской хоровой культуры.– М., 1984.– С.58–60.

10. Цалай-Якименко О. Київська школа музики XVII ст. у її міжслов’янських та загальноєвропейських зв’язках // Роль Києво-Могилянської академії в культурному єднанні слов’янських народів.– К., 1988.– С.144–151.

11. Цалай-Якименко О. Музикознавство і педагогіка // Історія української музики: У 6 т.– К., 1989.– Т.1.– С. 403–433.

12. Цалай-Якименко О. Перекладна півча література XVI-XVII ст. в Україні та її музично-віршова форма // Записки НТШ. Праці Музикознавчої комісії.– Львів, 1993.– Т. CCXXVI.– С. 11–40.

13. Цалай-Якименко О., Ясиновський Ю. Музичне мистецтво давнього Острога // Острозька давнина.– Львів, 1995.– Вип.І.– С.74–89.

14. Цалай-Якименко О. “Літерні поміти” російських співацьких рукописів XVII ст – різновид київської релятивної нотації // Записки НТШ. Праці Музикознавчої комісії.– Львів, 1996.– Т. CCXXXII.– С.41–58.

15. Цалай-Якименко О., Ясиновский Ю. Греко-византийская гимнография в контексте украинской певческой культуры XVI–XVII вв. // Славяне и их соседи.– Вып.6: Греческий и славянский мир в средние века и раннее новое время / Институт славяноведения и балканистики Российской академии наук.– Москва, 1996.– С. 169–173.

16. Цалай-Якименко О., Ясиновський Ю. Наспів Острозький // Острозька Академія XVI–XVII ст.: Енциклопедичне видання.– Острог, 1997.– С.102–104.

17. Цалай-Якименко О., Михайлюк Я. Український дидактичний ксилофон у системі “Модус” у контексті проблеми “Музична грамота для всіх” // Формування національної культури молоді засобами народного мистецтва у контексті творчої спадщини В.М.Верховинця: Зб. наук. праць.– Полтава, 1999.– С. 254–261.

18. Цалай-Якименко О. Взаємодія мистецтв у творчості Шевченка: поезія і музика // Українська мова і література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах.– 1999.– №1.– С. 69–84.

19. Цалай-Якименко О. Музичні принципи організації музичної силабіки // Слово і час.– 2000.– № 9.– С. 16–25.

20. Цалай-Якименко О. Музичний ритм українських напівів як фактор стилю // Науковий вісник Національної музичної академії України ім.П.І.Чайковського.– К., 2001.– Вип.15.– С.78–94.

21. Цалай-Якименко О. Українська культура на переломі (друга половина XVI – перша половина XVII ст.): Культурно-національне відродження. Музика. Шляхи відродження // Історія української культури: У 5 т.– К., 2001.– Т.2.– С. 737–760.

22. Цалай-Якименко О. Стилістичні навествування в українському Ірмолої // Kалофонія: Наук. зб. з історії церковної монодії та гимнографії.– Львів, 2002.– Ч.1.– С.46–58.

23. Цалай-Якименко О. Давній Львів і оновлення української музики // Kалофонія: Наук. зб. з історії церковної монодії та гимнографії.–Львів, 2002.– Ч.1.– С.227–239.

24. Цалай-Якименко О., Михайлюк Я. Нотолінійний “Осмогласник” з молдавського монастиря в Драгомирні – пам’ятка молдово-українських музичних зв’язків XVIII ст.// Musica humana: Наук. зб. Львівської музичної академії ім.М.Лисенка.– № 1.– Львів, 2003.– C.213–234.

25. Устройство по обучению музыкальному ритму и динамике звуков. Авторское свидетельство № 1176367 СССР, G 09 B 15/00 / А.С.Цалай-Якименко, Я.В.Михайлюк (СССР).– № 3663930/28–12. Заявлено 18.11.83; опубл.30.08.85. Бюл. № 32.– 4 с.

26. Устройство для обучения музыке. Авторское свидетельство №1223268 СССР, G 09 B 15/00 / А.С.Цалай-Якименко, Я.В.Михайлюк, П.П.Гоц (СССР).– № 3813358/28–12. Заявлено 19.11.84; опубл.07.04.86. Бюл. №13.– 6 с.

27. Устройство для обучения музыкальным системам ладов и созвучий. Авторское свидетельство № 1254527 СССР, G 09 B 15/00 / Я.В.Михайлюк, А.С.Цалай-Якименко, П.П.Гоц (СССР).– №3837559/28 –12. Заявлено 11.01.85; опубл. 30.08.86. Бюл. №32.– 12 с.

28. Цалай-Якименко О. Острозький та київський напіви як явища ренесансно-барокової культури України XVII сторіччя // Духовне відродження слов’ян у контексті європейської та світової культур: Десята Всеукраїнська славістична конференція .– Чернівці, 1992.– Т.1.– С.45.

29. Цалай-Якименко О. Церковно-співоче мистецтво Полтавщини у XVII–XVIII ст. (Розділ 2) // Актуальні проблеми дослідження філософської культури східних слов’ян XI–XVIII ст.: Матеріали VIII Міжнародної наукової конференції, присвяченої 270-літтю від дня народження Г.С.Сковороди.– Полтава, 1992.– С.108–109.

30. Цалай-Якименко О., Ясиновський Ю. Греко-візантійська гімнографія в контексті української культури XVI–XVIII ст. // Другий Міжнародний конгрес україністів.– Львів, 1994.– С.163–166.

31. Цалай-Якименко О. Музичні образи Богородиці в українському Ірмологіоні XVI–XVIII ст.// Богородиця і українська культура:

Тези доповідей і повідомлень Міжнародної наукової конференції 14–15 грудня 1995 р.– Львів, 1995.– С.70–72.

32. Цалай-Якименко О. Взаємодія “Схід-Захід” і Берестейська унія в становленні музичного бароко в Україні // Берестейська унія і українська культура XVII ст.: Матеріали Третіх Берестейських читань.– Львів, 1996.– С.65–127.

Цалай-Якименко О.С.Київська школа музики XVII століття: Київське пініє. Київська нота. Київська граматика.– Опублікована монографія.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора мистецтвознавства за спеціальністю 17.00.03 – музичне мистецтво.– Національна музична академія України ім.П.І.Чайковського.– Київ, 2004.

У праці висвітлюється один з вершинних етапів розвитку музичної культури України, яка сформувалася на основі синтезу слов’яно-греко-латинських традицій і представлена новими типами музичної творчості, нотації, педагогіки.

Уперше в музичній медієвістиці цілісно розглядається комплекс основоположних засобів формотворення в жанрі сакральної монодії (лад, метрика, ритміка); пропонуються методи стилістичної ідентифікації її національних різновидів (київського, болгарського, грецького напівів); пояснюються механізми сучасного прочитання давньої релятивної нотації; відтворюється процес становлення нової музичної педагогіки.