Обгрунтовані та систематизовані наукові результати, одержані в процесі дослідження, а також міркування щодо перспектив подальшого вивчення даної теми містяться у наступному: 1. Внаслідок аналізу релігійно-філософської парадигми в цілому її визначено як особливий тип філософського дискурсу, що включає в себе окрім поняттєвого апарату інші форми комунікації, такі як символи і метафори. Основною функцією релігійного символу у дискурсі є наближення і заміщення трансцендентного за своєю природою об'єкта, який піддано символізації. Образно кажучи, символ — це втілення трансцендентного в іманентному. Символ відділений від трансцендентного об'єкта, однак бере участь в його бутті. 2. Згідно з ученням суфізму, людська природа — це сукупність символічних форм, що виражають процес теофанії, тобто самоодкровення Абсолютного буття. Унікальність людського буття полягає не тільки в його символічному різноманітті та багатомірності, але і в тому, що людина розглядається як співавтор Творця. Разом із тим гуманістичний пафос суфізму позбавлений індивідуалізму, характерного для антропології Ренесансу і Просвітництва. В суфізмі відсутня ідея людської особистості, яка є ціллю для самої себе, і виступає суб’єктом гіперактивізму та опредмечування дійсності. 3. Найважливішою категорією суфійської антропології є “Досконала Людина”, визначальними рисами якої суфійські автори вважають споконвічність і фінальність. Зрозуміти її можна тільки у контексті тотальності буття, і виступає вона як центр хронотопу — єдності її часово-просторових характеристик, місцем актуалізації буття. Людина міститься у центрі онтологічного “напруження” між метафізичною безоднею Абсолюту та небуттєвістю світу. Інакше кажучи, останній набуває буття завдяки креативній свідомості людини. 4. Антиредукціонізм суфійської антропології полягає у тому, що горизонт людського буття розглядається як нескінченність. Будь-яка спроба його редукції, зведення до релігійної, культурної, соціальної чи політичної іпостасі становить, на думку суфіїв, дезінтеграцію цілого, розшарування єдиної картини на окремі фрагментарні ознаки. В суфізмі відсутнє протиставлення “духу” і “тіла”, характерне для класичного неоплатонізму та арабсько-мусульманської філософії, у ньому навпаки стверджується теза про єдність психофізичних феноменів, які становлять якісні характеристики різних аспектів людської природи. У той же час, “духовне” є вектором розвитку людської істоти. 5. Амбівалентність людини у суфізмі, її символічна сутність і творчий характер як співтворця та медіатора символів реалізовується в діалектиці людського існування, яке через заперечення феноменальної, часткової ідентичності стверджується у тотальності буття. Тим не менш суфізму не притаманний есенціалізм, який часто становить елемент бачення людини у традиційних культурах та грунтується на ідеї про існування незмінної, ідеальної людської сутності. На відміну від подібних поглядів, у суфізмі людська природа розуміється як процес, загальний модус дійсності, своє-інше Абсолюту, який у свою чергу також постає як нескінчений ланцюг теофаній. Загалом можна стверджувати антропоморфізацію буття у суфізмі. 7. Дисертація може розглядатися як філософсько-антропологічне дослідження людського буття у значною мірою зумовленому суфізмом контексті ісламської культури. Даний аналіз дозволяє нам вислідкувати в історичній перспективі процеси формування антропологічного дискурсу в ісламській традиції, а також відкриває нові можливості вивчення символічних аспектів людського світовідношення в релігійно-філософському контексті. Останній момент вимагає детальнішого аналізу, що, у свою чергу, зумовлює пріоритети подальшої наукової роботи. |
