Проведене в межах дисертаційної роботи дослідження підтвердило покладену в його основу гіпотезу і дало можливість дійти висновків, які мають теоретичне і практичне значення. 1. На підставі аналізу вітчизняної і зарубіжної літератури, нормативно-правових актів та проведеного дослідження з’ясовано, що основними напрямами удосконалення правового й організаційного механізмів державного управління діяльністю закладів охорони здоров’я мають стати: доопрацювання нормативно-правової бази; забезпечення законності й дисципліни, зниження рівня правопорушень у галузі та їх профілактика; підвищення вимог до професійно важливих якостей посадових осіб та персоналу медичних закладів; посилення відомчого контролю щодо своєчасності, повноти і відповідності лікувально-діагностичного процесу. 2. Показано, що існуючі дефініції державного контролю, його провідні заходи та принципи, дозволяють уточнити мету, зміст і етапи відомчого та зовнішнього контролю і нагляду за станом якості медичної допомоги, дотриманням законності під час її подання, а також рівнем правопорушень. Доведено, що державний контроль у системі охорони здоров’я є процесом забезпечення досягнення її структурами основної мети, яка полягає у поданні населенню України доступної, ефективної, результативної, адекватної та прозорої медичної допомоги. Проте на практиці чинна система відомчого контролю має істотні недоліки в організаційно-функціональному аспекті, що підтверджується виявленими фактами невиконання вимог чинного законодавства щодо подання до правоохоронних органів матеріалів відомчого розслідування у випадках істотних розбіжностей між патологоанатомічним або судово-медичним і клінічним діагнозами. 3. Встановлено, що прорахунки відомчої системи контролю негативно впливають на організацію зовнішнього контролю і нагляду за станом законності під час подання медичної допомоги з боку правоохоронних органів. Деякі факти несприятливих результатів діагностики та лікування до їх відома не доходять, і навпаки, правоохоронні органи розглядають скарги пацієнтів за відсутності кримінально караної вини медичних працівників. На разі такі випадки потребували лише відомчого розбору, можливо, застосування дисциплінарних стягнень та урегулювання суперечок на рівні органів охорони здоров’я, а призвели до зайвих слідчих дій, втрати робочого часу як медпрацівниками, так і слідчими (52,5% випадків з досліджених справ). 4. Цілеспрямованим аналізом висновків комісійної судово-медичної експертизи доведено, що випадки правопорушень притаманні фахівцям майже усіх медичних спеціальностей і лікувально-профілактичних закладів, і негативно впливають на якість медичної допомоги (у 46,2% з 238 досліджених випадків відзначалася наявність грубих дефектів подання медичної допомоги). 5. Результати соціологічного опитування підтвердили припущення про недостатні правові поінформованість і захист учасників відносин, що виникають під час подання медичної допомоги, а також про наявність значного відсотка правопорушень з боку медичних працівників, що підтвердили 61,2% лікарів-респондентів і 63,3% серед опитаних представників населення Одеської області. Доведено, що 68,2% лікарів-респондентів та 87,5% опитаних мешканців Одеської області вважають за необхідне організувати в Україні відомчу медико-правову службу. 6. Обґрунтовано, що одним із напрямів удосконалення організаційно-правових механізмів державного управління діяльністю закладів системи охорони здоров’я може бути створення і впровадження медико-правової служби. Її концептуальна модель передбачає здійснення таких функцій: посилення відомчого контролю за станом законності під час подання медичної допомоги та її якістю; правові допомога і захист суб’єктів відносин “лікар–пацієнт”; моніторинг несприятливих результатів лікування та їхня медико-правова оцінка з подальшим прийняттям відповідних управлінських рішень; профілактика правопорушень. Розв’язання цих та інших завдань передбачає і архітектурно-планувальна структура запропонованої медико-правової служби на рівні головних суб’єктів управління державної системи охорони здоров’я: МОЗ України – управління медико-правової допомоги та захисту; регіонального управління охороною здоров’я – відділ медико-правової допомоги та захисту. Концептуальною моделлю передбачені схеми структури медико-правової служби, управління та її діяльності. 7. Наведено й обґрунтовано з науково-теоретичних позицій концептуальну модель медико-правової служби в системі охорони здоров’я, що дозволило дати таке її власне визначення: медико-правова служба – це динамічна керована система, яка організується на базових принципах і підходах державного управління, є складовою частиною відповідного органу управління охорони здоров’я і забезпечує реалізацію функцій стосовно поліпшення якості медичної допомоги, внутрішньовідомчого контролю і профілактики правопорушень, надання правової допомоги медичним фахівцям і пацієнтам та їх правового захисту на засадах відносно самостійної управлінської структури. 8. Запропоновані схеми управління й управлінської діяльності медико-правової служби дають змогу підвищити ефективність її функціонування, що дозволяє визначити таку організаційну модель як більш прийнятну для адміністративної реформи в Україні, розвитку ринкових відносин і рекомендувати до впровадження в інших системах, що прагнуть до позитивних перетворень. Статусом медико-правової служби передбачається її зв’язок з іншими функціонально-структурними підрозділами системи охорони здоров’я та інфраструктурою мережі медичних закладів, позавідомчих органів – правоохоронних і громадських, а також внесення пропозицій щодо прийняття нормативно-правових актів, необхідних для підвищення рівня якості медичної допомоги і профілактики професійних правопорушень з боку медичних працівників. 9. Відзначено, що потребують правового закріплення й обґрунтування з позицій державного управління такі поняття та визначення: “якість медичної допомоги”, “некарана лікарська помилка”, “медична послуга”. Підкреслено необхідність уточнення меж та підстав для кримінальної відповідальності медичних працівників, а також подальшого законодавчого закріплення і впровадження у медичну практику стандартів медичних технологій лікувально-діагностичного процесу, системи управління якістю згідно з базовими принципами, підходами та механізмами державного управління. 10. Розкрито, що напрямками в подальших наукових дослідженнях у контексті розв’язуваної проблеми доцільно визначити такі основні шляхи опрацювання: системи управління якістю медичної допомоги згідно з національними стандартами та приведення їх відповідно до міжнародного стандарту серії ISO–9000, що дозволить посилити відомчий контроль і прозорість медичної допомоги; медико-правових аспектів щодо форм і механізмів оплати праці медичних працівників із врахуванням факторів наявності фінансового ризику як таких, що будуть відповідати моделям і принципам ринкової економіки; критеріїв і вимог до професійно важливих якостей посадових осіб, керівників і персоналу медичних закладів; механізмів впровадження медико-правової служби не тільки у державній системі охорони здоров’я, а й в інших медичних системах, які прагнуть до позитивних перетворень. 11. Для реалізації науково-теоретичних пропозицій даного дослідження щодо впровадження медико-правової служби в практичну діяльність охорони здоров’я необхідним є прийняття низки нормативно-правових актів. У зв’язку з цим, результати дисертаційного дослідження можуть бути використані: - Кабінетом Міністрів України і Міністерством охорони здоров’я України при підготовці та внесенні на розгляд Верховної Ради України проекту закону “Про медико-правову службу”; - Міністерством охорони здоров’я України при розробці “Типового положення про медико-правову службу”; - Міністерством охорони здоров’я України при підготовці проекту наказу “Про штатний розпис медико-правової служби”; - Міністерством охорони здоров’я України при внесенні доповнення до навчальної програми медичних ВНЗ з питань організації та функції медико-правової служби, тощо. | 