У дисертаційній роботі вирішено важливе науково–практичне завдання, спрямоване на визначення та наукове обґрунтування основних шляхів удосконалення механізмів реалізації державної політики щодо національних меншин України на загальнодержавному і регіональному рівнях. Отримані в процесі дослідження результати підтверджують гіпотезу, покладену в його основу, а реалізовані мета і завдання дослідження дають змогу зробити такі висновки й запропонувати рекомендації. 1. Установлено, що, незважаючи на зростання інтересу вітчизняних науковців в останні роки до вивчення регіональних проблем етнополітики, результатом докладених зусиль не стало розроблення цілісної етностратегії або концепції, яка б мала практичне застосування у процесі державного управління міжетнічними відносинами як на загальнодержавному, так і на регіональному рівні. Це гальмує визначення та реалізацію пріоритетних напрямів впливу держави на етнополітичну ситуацію в регіонах. Відсутні і наукові дослідження, в яких питання взаємозв’язку загальнодержавного й регіонального етнонаціонального розвитку розглядалися б комплексно, у контексті оптимізації механізмів державного управління етнонаціональними процесами як на рівні держави, так і на рівні регіонів. 2. Розкрито сутність поняття “потенціал державної етнополітики України” як ресурсу можливостей, сил та засобів, які можуть бути мобілізовані та задіяні для реалізації певних завдань і досягнення тієї чи іншої мети державної етнонаціональної політики, визначено основні структурні компоненти потенціалу державної етнополітики України. Доведено, що каталізатором розкриття позитивних можливостей здійснення етнонаціональної політики в Україні є її потенціал. Ураховуючи, що потенціал державної етнонаціональної політики в цілому складається із сукупності потенціалів її окремих регіональних ланок, зроблено висновок щодо необхідності відслідковування та врахування особливостей цього процесу також конкретно для кожного регіону. 3. Виявлено сучасні тенденції етнічного розвитку та міжнаціональних процесів, які відбуваються як у державі в цілому, так і в її регіонах (Херсонщини зокрема) на основі дослідження особливостей розселення етнічних груп, вивчення основних чинників, що стимулюють процеси зростання громадянської активності національних меншин, визначення рівня задоволення державою їх етнокультурних потреб та рівня регулюючого впливу органів державного управління на розвиток міжетнічних відносин. Проведений аналіз дав підстави зробити висновок щодо необхідності удосконалення існуючих механізмів реалізації державної етнополітики щодо національних меншин у контексті внесення змін до чинного законодавства у сфері міжетнічних відносин та розробки і прийняття нових нормативних актів, які б регулювали всю проблематику національного буття як на рівні держави, так і у регіональному вимірі. Сучасний розвиток міжетнічних відносин у державі вимагає законодавчого розроблення концепції правового статусу кожного етнокомпонента українського суспільства – титульної нації, національних меншин, корінних народів; передбачення в законодавстві України чіткої правової процедури національного самовизначення громадян, законодавчого визначення статусу національно–культурних товариств, вироблення адекватних правових механізмів фінансування цих організацій. Акцентується також увага на існуванні дисбалансу між етнокультурними потребами населення в галузі освіти і реальними освітніми послугами, які надаються на практиці навчальними закладами, та вноситься пропозиція щодо створення на рівні регіонів такої освітньої системи, яка б враховувала специфіку етнічної та мовної структур, регіональні соціокультурні особливості територій. 4. Доведено, що в Україні назріла потреба у відновленні роботи центрального органу виконавчої влади у статусі міністерства, уповноваженого здійснювати етнонаціональну політику в державі та його регіональних підрозділів у структурі обласних державних адміністрацій, підвищення їх владно–управлінського статусу. Налагодження чіткої координації діяльності органів виконавчої влади у питаннях етнополітичного розвитку мало б велике значення у формуванні та вдосконаленні механізму управління етнонаціональними процесами як на державному, так і на регіональному рівнях. Вважається також за доцільне проведення своєрідної “етнополітичної” експертизи управлінського потенціалу держави, здійснення добору та розстановки професійних кадрів по всій владній вертикалі; забезпечення підготовки нових професійних кадрів через запровадження навчання державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування, які працюють у сфері національних відносин, правовим засадам, механізмам та методам державної етнополітики і етнополітичного менеджменту. 5. Установлено, що в Україні на сьогодні реальна взаємодія між державними інституціями та громадськими організаціями національних меншин утруднена через відсутність реальних механізмів реалізації задекларованих державою прав національних меншин на законодавчому рівні, обмеженість фінансових ресурсів інституцій як загальнонаціонального, так і регіонального рівнів, що знижує ефективність їх діяльності у етнонаціональній сфері. Для покращення співпраці громадських організацій етнічних спільнот та владних інституцій України, покликаних реалізовувати державну етнонаціональну політику як на місцях, так і на загальнодержавному рівні автором пропонується розробити кілька пілотних проектів, які б започатковували процеси етнокультурного розвитку, кооперації та суспільної самоорганізації спочатку на регіональному рівні з тим, щоб після опрацювання та аналізу отриманих результатів стала б можливою їх реалізація у загальнодержавному контексті. Поряд з цим видається доцільним налагодження податкових механізмів (системи податкових пільг), які стимулювали б розвиток економічної ініціативи та комерційної діяльності організацій національних спільнот з метою забезпечення їх фінансової самостійності. 6. Доведено, що загалом діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування в питаннях регулювання етнонаціональних процесів на місцях має ситуативний характер. З метою покращення ситуації має бути побудована така система взаємовідносин та розподілу повноважень між центром і регіонами, яка б відкривала можливість для саморозвитку кожного регіону та найбільш повного використання потенціалу національностей, які проживають на його території. За державою має зберегтися координуюча, нормативна та контролююча функції, в той час як пріоритет розв’язання локальних проблем, зокрема етнонаціональних, необхідно передати на регіональний та місцевий рівні. Це, перш за все: – сприяння створенню механізмів етнічної самоорганізації населення та запровадження системи локального самоврядування в місцях компактного проживання національних меншин; – введення квотного представництва національних меншин у регіональних органах державної влади та місцевого самовряджування. 7. Визначено, що для України залишається однією з головних проблем розробка основних засад та впровадження ефективних механізмів здійснення регіональної політики, конкретних етностратегічних програм на регіональному та державному рівнях. Обґрунтована необхідність створення та впровадження регіональних стратегій етнокультурного розвитку, які б найбільш повно враховували регіональні соціокультурні, етнічні особливості умов проживання та розвитку етносів України та стали основним механізмом оптимізації державної етнонаціональної політики. Наголошується на необхідності переходу від політики дотацій до політики інвестиційного, цільового та інфраструктурного фінансування етнокультурного та соціального розвитку регіонів України та розробки програм, які б посилювали міжкультурну та інформаційну комунікацію країни. 8. Виявлено відсутність у державі чіткого механізму, який відкривав би національно–культурним товариствам можливості отримання коштів з державного бюджету України. Потребує вирішення проблема розпорошеності коштів, які виділяються державою для підтримки та розвитку національних меншин, між різними міністерствами та комітетами, що призводить до відсутності єдиної збалансованої політики щодо фінансування заходів на підтримку етнічних спільнот. З метою врегулювання питань фінансування потреб національних меншин пропонується передати до компетенції одного розпорядника бюджетних коштів усі напрями фінансування заходів із реалізації державної етнонаціональної політики, запровадити чіткий механізм фінансування з державного бюджету громадських організацій етнічних спільнот та збільшити кількість напрямів фінансування заходів, спрямованих на підтримку та розвиток національних меншин. 9. Зроблено висновок щодо необхідності врахування в роботі державних органів влади можливостей впливу засобів масової інформації, у тому числі регіональних, на перебіг етнополітичних процесів у державі. У дослідженні виявлені певні недоліки в роботі як регіональних органів управління, так і загальнодержавних органів та акцентується увага на існуванні диспропорцій, які виникли як у телерадіоефірі, так і загалом у ЗМІ. З метою збалансування ситуації у цьому сегменті етнонаціональної політики вносяться пропозиції щодо: – розширення обсягу телерадіомовлення національними мовами в усіх регіонах проживання етнічних груп, збільшення кількості інформаційних та спеціальних програм для національних меншин як у загальнодержавних, так і регіональних ЗМІ з метою більш повного відображення поліетнічної карти України; – започаткування роботи Інтернет–ЗМІ мовами національних меншин; – проведення моніторингу, аналізу та експертизи матеріалів ЗМІ, поліграфічної продукції для виявлення публікацій та програм, які проповідують етнічну нетерпимість та закликають до етноекстремізму з метою відповідного реагування на основі чинного законодавства; – включення в програму підготовки та перепідготовки спеціалістів у галузі масових комунікацій курсів, які б навчали правилам висвітлення етнічних та релігійних тем, принципам формування етнотолерантної масової свідомості та поведінки. 10. Внесена пропозиція щодо розширення спектра механізмів, за допомогою яких реалізується державна етнонаціональна політика у контексті вдосконалення методики проведення моніторингу щодо визначення стану та основних тенденцій розвитку етнонаціональних процесів у регіонах на основі впровадження механізму зустрічного експертного опитування серед різнополюсних респондентів: з одного боку, працівників органів державної влади та органів місцевого самоврядування, з другого – керівників громадських організацій національних меншин з метою визначення рівня впливу державних органів виконавчої влади на перебіг етносуспільних процесів у регіонах. |
