Результати, отримані у ході дослідження теоретико-методологічних основ, можливостей та обмежень мережевого підходу, дозволяють зробити такі висновки: 1. Дослідження можливостей мережевого підходу у політичній науці ускладнено через відсутність узгоджених позицій між вченими щодо статусу, алгоритму, рівнів застосування та можливостей мережевих аналізів. Запропоноване у роботі поняття «мережевого підходу» дозволяє поєднати теорію політичних мереж та метод мережевого аналізу та розширити предметну галузь, не накладаючи обмеження щодо необхідного розрізнення політичної мережі, політичної спільноти чи проблемної мережі. Мережеві дослідження розвиваються в основному силами західних вчених. Представники російського наукового середовища зосереджують основну увагу на вивченні проблем соціального капіталу у суспільно-політичних мережах та тільки починають формувати нову дослідницьку нішу. Українські вчені також поступово звертаються до вивчення перспектив мережевого підходу, хоча обмежуються в основному галуззю соціології та сферою державного управління. 2. Мережевий підхід має глибокі теоретичні корені, що сягають формальної соціології Г. Зіммеля, ідейної спадщини Е. Дюркгейма, здобутків соціометрії, досліджень А. Бейвласа та Г. Левітта, теорії соціальної антропології, теорії обміну, міжорганізаційної теорії, структурно-функціонального аналізу, політичних теорій вивчення груп інтересів. Невід’ємною складовою, що забезпечила міждисциплінарну основу мережевих досліджень, стало залучення здобутків теорії графів. Важливим для розвитку мережевого підходу стали і постмодерністські ідей, зокрема, мікрофізики влади М. Фуко, політичного поля М. Бурдьє, соціальної мережі та симулякрів Ж. Бодрійяра, специфічне поняття «різома» Ф. Гваттарі та Ж. Дельоза. Становлення мережевого підходу відбувається в межах школи посередництва інтересів та управлінської школи, безвідносно до їх геоядра. «Підживлення» мережевого підходу можливо за рахунок використання здобутків теорії раціонального вибору, аналізу трансакційних витрат, неоінституціалізму, дискурс-аналізу. 3. Використання у політичній лексиці таких мережевих індикаторів як центрованість, владний індекс В. Боначича, дозволяє сформувати у політичній науці наступні критерії впливовості політичних акторів: вигідні структурні позиції, наявність коротких відстаней у контактах між акторами, позиція посередника, що може як сприяти, так і заважати налагодженню зв’язків. За такого підходу поняття політичної влади змінює своє значення та втрачає свій сакральний характер. Владний статус актора залежить від його ресурсів та здатності налагодити контакти між собою та своїми альтерами, а також з іншими підструктурами мережі, тобто від структурного розташування політичного суб’єкта та його взаємодії з іншими мережевими учасниками. Дослідження структурних позицій суб’єктів у мережі забезпечує можливість прогнозування стабільності або непередбачуваність їх поведінки. Вивчення автоморфічної та еквівалентної схожості розташування політичних учасників значно розширює футурологічні можливості підходу та дозволяє визначити, які мережеві ланки дублюють та взаємозамінюють одна одну, а які мають критичне значення для мережі, а їх вилучення здатне призвести до структурних трансформацій. 4. Інтерпретація мережевого підходу для потреб політичної науки дозволяє не лише збагатити дослідницький інструментарій останньої (зокрема, новим баченням та лексикою), але й забезпечує наступні можливості: виокремлення нових типів політичних мереж (нами запропоновані такі типи як: політичні партії, громадянське суспільство, масові акції протесту, парламентські коаліції); поширення поняття топологізації мереж на політичну сферу; використання кількісних мережевих індикаторів, що описують структуру та акторів, у поєднанні з якісними параметрами влади, функцій, стратегій та процедурних правил політичних мереж. 5. Аналіз специфіки функціонування політичної мережі дозволив виділити основні принципи взаємодії політичних акторів: а) очікування на взаємність у випадку надання своїх ресурсів іншим мережевим учасникам (як у симетричних, так і в асиметричних політичних мережах); б) принцип не завдання шкоди приватним інтересам конкретного учасника мережі; в) принцип вето – тобто блокування власних ресурсів або припинення посередництва у контактах між віддаленими учасниками мережі у разі понесення збитків або переорієнтації на іншу мережу; г) принцип підтримки «слабкого» у певний час (але «сильного» у перспективі) актора шляхом надання мережевої допомоги; д) принцип дотримання вироблених у мережі правил поведінки, а також мережевих зобов’язань, крім того принцип сповідування мережевих цінностей та ідейних засад у відносинах з іншими політичними мережами. У нестабільних політичних системах відносини між мережевими учасниками виконують роль компенсаторів нерозвинених політичних інститутів, які забезпечують доступ до державних органів влади, стимулюють розширення кола учасників політичного процесу, забезпечують стійкі ідентифікаційні механізми. В той же час за умов розвиненої ліберальної демократії політичні мережі посилюють тінізацію політичного процесу, зменшують підзвітність публічних політиків та легітимність політичних рішень. 6. Проведення мережевого дослідження має свої складнощі, пов’язані зі збором інформації, її перевіркою, обмеженням кордонів мережі, моделюванням її структури. Необхідно враховувати, що незначні неточності у структурі мережевих контактів призводять до значних відхилень у сукупному підсумку. При оцінці результатів дослідження необхідно враховувати обмеження мережевого аналізу, пов’язані із неврахуванням впливу політичного середовища на мережу, зі складністю аналізу динаміки мережевої структури, певною механістичністю в оцінці взаємодій між політичними акторами. Недостатність уваги до питань динамічного розвитку мережі викликає критику мережевого підходу як такого, що придатний лише для характеристики статичних політичних феноменів. На заваді методологічного розвитку та удосконалення підходу стоять також численні спроби його використання лише на рівні ідеї чи метафори політичної мережі, без застосування комплексної методики. |
