| У дисертації наводяться теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, суть якого полягає у комплексному дослідженні меж та обмежень права власності, запропонуванні системи меж та обмежень права власності, визначенні їх видів, розкритті різних видів обмежень права власності в сфері речових, договірних та корпоративних правовідносин. Серед висновків виділяються наступні. 1. Межі та обмеження права власності хоча і є схожими правовими категоріями, але й мають суттєві розбіжності. Межі характеризують право власності в об’єктивному розумінні, а обмеження встановлюються щодо суб’єктивного права власності. Внаслідок цього межі є властивістю права власності, його невід’ємною характеристикою, визначають само право власності, а обмеження є наслідком зовнішнього впливу на нього як на суб’єктивне право. 2. Межі та обмеження права власності мають єдину спрямованість на звуження обсягу можливостей власника діяти на власний розсуд та їх характеристику залежно від: а) розуміння самого права власності як природного і як позитивного права; б) мети встановлення — в публічному або приватному інтересі; в) джерел, якими вони встановлюються; г) змісту та обсягу правомочностей власника; ґ) правового режиму права власності, складу об’єктів, суб’єктів, на яких поширюються ці межі та обмеження; д) часу існування та ін. 3. Обмеження права власності існують на подвійному рівні правовідносин: вони виникають з певних підстав і втілюються в окремі правовідносини, які, в свою чергу, й впливають на зміст правовідносин власності. 4. Власник може обмежуватися як у кожному з трьох своїх правомочностей, так і у всіх разом або в їх комбінаціях. Відтак, обмеженням вільного розпоряджання власником своїм майном буде примусове припинення його права власності. 5. Обмеження як звуження суб’єктивного права власності мають такі напрямки: а) заборона відчуження майна, арешт, які впливають на право власника щодо розпоряджання майном; б) примусове обмежене користування майном власника іншими особами; в) примусове припинення права власності як обмеження у вільному розпоряджанні своїм майном. 6. Способами встановлення меж та обмежень права власності є заборони, приписи та зобов’язування. 7. Обов’язки мають не лише всі інші особи відносно власника, як це припускає конструкція абсолютного права, а й сам власник внаслідок встановлення його обов’язків шляхом загальних приписів («власність зобов’язує») і в конкретних правовідносинах (при сервітутах та інших речових правах). 8. Слід відрізняти три ступеня стиснення власника: найбільш вагомий (при накладенні на його майно арешту, запровадженні притримання; примусовому припиненні права власності); середнього ступеня (при емфітевзисі, суперфіції, укладенні договорів, при заставі (іпотеці) та у випадках накладення на майно заборони відчуження); мінімального ступеня (зі встановленням сервітутів, при діяльності власника у спеціальних економічних зонах, правовому режимі спільної власності, перебування його у корпоративних відносинах та ін.). 9. Межі права власності можуть бути класифіковані залежно від: 1) розуміння самого права власності як природного і як позитивного права; 2) мети їхнього встановлення — в публічному або приватному інтересі; 3) сфери законодавчого регулювання; 4) юридичної чинності приписів; 5) правового режиму права власності, 6) певних об’єктів права власності; 7) суб’єктів, на яких поширюються ці межі. Обмеження права власності мають класифікуватися залежно від: 1) джерела, яким вони встановлюються; 2) наявності або відсутності волі власника; 3) юридичної чинності приписів; 4) обсягу можливостей власника по здійсненню своїх правомочностей; 5) правовідносин, в яких вони реалізуються. 10. При обмеженнях права власності складаються два різних правовідношення із різним суб’єктним складом: а) абсолютні (між управомоченою особою – суб’єктом іншого речового права і всіма іншими пасивно зобов’язаними особами, включаючи власника) і б) відносні (між управомоченою особою і власником). 11. Сервітут є обмеженням права власності та одночасно речовим правом. Він як обмеження права власності встановлюється з метою забезпечення прав конкретних осіб. При колізії сервітуту з правом власності останнє поступається сервітуту. В разі встановлення особистого сервітуту на користь особи за волею власника майна (наприклад, у заповіті) сервітутне право такої особи є довічним. Власник же майна, який набув його у спадщину, не може за своєю волею припинити сервітутне обмеження права власності. 12. При встановленні суперфіцію право власника земельної ділянки вдвічі обмежується: по-перше, тим, що виникає інше речове право (суперфіцій); а по-друге, внаслідок реалізації права на забудову виникає право власності на цей об’єкт нерухомості у суб’єкта іншого речового права. Тобто один і той самий суб’єкт відносно різних об’єктів, однак пов’язаних між собою, виступає носієм різних речових прав, які обмежують право власності на земельну ділянку. 13. Існування корпоративних прав відбивається на праві власності певного суб’єкта. Акціонер та АТ знаходяться в корпоративних правовідносинах, що тягне за собою обмеження обох цих суб’єктів, хоча й стосовно різних об’єктів. При цьому АТ як власник майна обмежується в правах відносно нього в інтересах акціонерів, а акціонери як власники акцій обмежуються в своїх правах в інтересах інших акціонерів та АТ. 14. На рівні закону врегульовано межі корпоративних прав, яких мають додержуватися всі учасники господарських товариств, а на локальному рівні встановлюються обмеження для осіб, що перебувають в конкретних правовідносинах з певним господарським товариством. | 