У дисертації наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми політики міжкультурного співробітництва як чинника зовнішньої та внутрішньої політики в умовах державотворчих зрушень, що виявляється у багатовимірному дослідженні основних детермінантів політичної культури в добу трансформації державних політичних інститутів та політичної системи світу. Застосування політологічних методів аналізу дало можливість реалізувати обраний концептуальний підхід: розглянути складові політики міжкультурного співробітництва та ідеології в процесах політичної глобалізації. Посилення взаємозалежності і взаємодії всіх суб'єктів міжкультурних відносин актуалізувало проблему формування нової політичної реальності з елементами асиметрії та потребу гармонізації національних підходів до міжкультурного та міжцивілізаційного діалогу. Методологія аналізу дала можливість з’ясувати провідні тенденції системи, що досліджувалась, і визначити її сучасний функціональний стан, який відповідно до параметральних характеристик можна кваліфікувати як динамічно-прогресуючий і транзитивний. Основні наукові і практичні результати дисертації полягають у наступному: 1. Нові виклики для цивілізаційного розвитку, трансформація політичної системи світу, зміна критеріїв міжкультурного діалогу зумовили актуалізацію різних сфер міжнародної діяльності, зокрема, міжкультурного співробітництва як чинника впливу, конфліктогенності, взаємодії та гармонізації міжнародних відносин. Характерною прикметою часу є динамічний процес глобалізації як багатовимірне, складне і суперечливе явище. Осмислення феномену глобалізації у контексті глобальних проблем сучасності зумовило новий підхід до аналізу позитивних процесів, які уніфікують політичні системи, життєдіяльність світової спільноти, формують відчуття спільності та взаємозалежності сучасного світу. 2. Процеси глобалізації культурного середовища мають неоднозначні наслідки для політики міжкультурного співробітництва: з одного боку, вони забезпечують планетарні взаємозв’язки і взаємовпливи, сприяють демократизації глобального управління на противагу авторитаризму та ізоляціонізму, відкривають нові можливості для досягнення глобальної толерантності, а з іншого – формують нові типи поляризації в сучасному світі, сприяють культурній ексклюзії національних спільнот із загального цивілізаційного процесу. 3. Важливим фактором міжкультурного співробітництва є діяльність міжнародних організацій, зокрема ЮНЕСКО, яка полягає у прагненні об’єднати політичні зусилля держав у рамках ідеології полікультурного суспільства. Ступінь політичного впливу ЮНЕСКО зумовлюється її можливостями сприяти багатосторонньому діалогу між цивілізаціями, здатністю відобразити і врахувати розмаїття соціально-культурних, моральних та світоглядних традицій міжнародної спільноти, виступати як універсальний міжнародний інтелектуальний центр для формування ідеології глобального суспільства. 4. Інтеграційні та глобалізаційні процеси обумовили й проблему формування нових ідентичностей — європейської і транснаціональної, які є підґрунтям європейської та глобальної інтеграції, важливою складовою інтеграції окремих країн в регіональну співдружність і глобальне співтовариство. Стратегічною метою європейських міжнародних організацій є прискорений розвиток єдиного європейського суспільства за умови збереження багатокультурності і національної самобутності. Об’єднана Європа прагне стати ефективною структурою для забезпечення міжкультурного діалогу, розвитку політичної ідеології полікультурності як чинника зовнішньої та внутрішньої політики європейських країн, а культурна дипломатія країн Європи – важливим інструментом політичного впливу на міжнародні відносини, зокрема, в рамках європейської політики сусідства. 5. Основні пріоритети політики міжкультурного співробітництва окремих глобальних акторів, зокрема національних держав на національному, регіональному і глобальному рівнях, зумовлені потребою державотворення та забезпечення національних інтересів у сфері міжкультурного співробітництва, формування громадської думки щодо власної держави, її міжнародної репутації, внутрішньої і зовнішньої політики, культурної самобутності та ідентичності. Порівняльний аналіз моделей і стратегій культурної дипломатії засвідчив, що процеси міжкультурної конвергенції набувають глобального характеру, а їхній перебіг відповідає тенденціям розвитку самоорганізованих складних систем. Водночас, диференціація політичного розвитку країн зумовлена особливостями національних стратегій політики міжкультурного співробітництва, законодавчої бази, історичними традиціями і різними підходами до розв’язання глобальних цивілізаційних проблем. Національні пріоритети підкреслюють необхідність збереження культурної самобутності і національної ідентичності держав як необхідного чинника зовнішньої і внутрішньої політики в умовах державотворчих зрушень. 6. Впливовість політики міжкультурного співробітництва США зумовлюється геополітичними стратегіями двох політичних сил країни –“жорсткої” гегемонії (Республіканська партія) та “м’якого впливу” (Демократична партія), які сповідують різні підходи, проте спрямовані на однаковий політичний результат – домінування американських цінностей і американського способу життя в світі. Стратегія “жорсткої” гегемонії виражає ідею американської обраності та месіанства і передбачає здійснення політики необмеженого глобального лідерства. Стратегія “м’якої” гегемонії враховує у політиці міжкультурного співробітництва статус глобального лідера США та практику створення наднаціональних механізмів врегулювання світових процесів задля реалізації месіанських ідей культурного американізму, проте здійснення такої політики спирається на політику, культуру та ідеали за американським зразком і досягається через “Soft Power” (“м’яку владу”), тобто через заохочення політичної еліти і світової громадськості до сприйняття „привабливих” демократичних та культурних цінностей США. Проте обидві стратегії сприяють утвердженню монопольних позицій США у світі і доповнюються факторами союзницької та економічної допомоги США, на яку розраховують окремі держави – регіональні лідери, що належать до різних культур, мають різні геополітичні інтереси у конкуренції за лідерство на регіональному рівні і проблеми у виробленні спільних позицій і дій у міжнародних відносинах. 7. Зовнішньополітичні стратегії Франції дають підстави охарактеризувати доктрину спрямованої Франкофонії як зовнішню культурну політику м’якого тиску сучасної держави „середнього рангу, яка здійснює глобальний вплив”, що відображає специфіку зовнішньої політики держави та універсальний характер діяльності зовнішньополітичних установ. Доктрина спрямованої Франкофонії дає Франції змогу реалізувати політику універсалізму як історичну можливість забезпечити статус впливового лідера у світі і розглядається як найбільш ефективна складова зовнішньої політики та дипломатичної діяльності у франкофонних державах і в контексті геополітичної конкуренції з іншими впливовими політичними союзниками, в першу чергу, США та Канадою. Культурна дипломатія Франції в сучасній міжнародній практиці характеризується як символічна або „м’яка влада”, пов’язана з концепцією захисту національних інтересів держави та прагненням зміцнити політичні позиції у світі. 8. На відміну від політики культурної експансії та монополізму США, “м’якого домінування” за формою (проте неоколоніалістського за суттю) Франції, політика уряду Канади офіційно спрямована на гармонійне поєднання культурних традицій і самобутності представників усіх хвиль імміграції та корінного етносу в єдиному політико-культурному середовищі країни. Ця політика призвела до формування мультикультурності як політичної ідеології Канади в самій країні та зумовила екстраполяцію ідеології мультикультуралізму на зовнішньополітичну діяльність держави. Основна специфічна ознака канадського мультикультуралізму – етнокультурна експансія як своєрідна ідеологія „м’якого тиску” впливової держави, яка офіційно прагне змінити стереотипи сприйняття Канади у світовій політиці. 9. Виклики для розвитку міжкультурного співробітництва України в умовах державотворчих зрушень змушують урядові структури врахувати національні пріоритети для побудови глобального збалансованого суспільства, сприяти збереженню та поглибленню культурних цінностей, всебічному співробітництву. Для зовнішньої і внутрішньої політики України важливого значення набула проблема забезпечення міжкультурного співробітництва в контексті захисту національних інтересів держави. Серед заходів, що сприятимуть реалізації спрямованої культурної дипломатії України, – розвиток наукових досліджень політики міжкультурного співробітництва за допомогою сучасних методів політичного аналізу, які дозволяють з’ясувати глибинні, приховані мотиви та зміст культурної дипломатії розвинутих країн світу, визначити тактику і стратегію здійснення політики міжкультурного співробітництва України як одного з дієвих інструментів політичного впливу у міжнародних відносинах. |
