1. Сучасне трактування інституціоналізму передбачає комплексне врахування теоретичних ідей даної течії, а саме: особливостей концепції інституціоналізму німецької історичної школи; узагальнення характеристики «старого» інституціоналізму (традицій Веблена–Айрса та Коммонса) та неоінституціоналізму. У відповідності до нього, політика держави в перехідній економіці повинна бути в першу чергу спрямована на створення умов для становлення інститутів і, отже, ефективної інституціональної інфраструктури, за допомогою якої держава мінімізує своє пряме (адміністративне) втручання в економічні процеси; адміністрування заміняється опосередкованим впливом, що здійснюється через тонке настроювання відповідних інститутів ринкової інфраструктури. 2. Інституціональна модель розвитку економіки включає геоекономічні аспекти та інструменти, вибір яких має здійснюватися з урахуванням специфіки конкретної країни. Глобалізація не тільки актуалізує світові фінансові кризи, формує їхню особливу природу і руйнівні властивості, але й містить в собі джерела зм'якшення криз, а також подолання їхніх негативних наслідків. Визначено фактори, які збільшують глобальну фінансову нестабільність, а саме: інституціональна необлаштованість окремих нових ринкових та транзитивних країн; інституціональна необлаштованість глобального економічного простору; розростання асиметрії між фінансовим потенціалом високорозвинених країн та інших країн планети; здеформований поведінковий стереотип ТНК та інших глобальних гравців. 3. Роль держави у здійсненні інституціональних змін для країн в умовах інформатизації пов’язана з генеруванням і використанням високих наукомістких технологій як основи формування сегментів нової (наукомісткої і високотехнологічної) економіки; забезпеченням інституціональної облаштованості економіки й формуванням інвестиційно привабливого середовища як передумов припливу і закріплення фінансів в умовах глобалізації; остаточного визначення з інтеграційним вибором у ситуації, коли саме входження до регіональних співтовариств країн стало способом захисту від глобальних безладь і джерелом відстоювання конкурентоздатності. Держава виступає головною ланкою, яка підпорядковує сьогоднішні перетворення ретельно вивіреній довгостроковій перспективі та яка впливає на всі процеси, насамперед через Бюджет розвитку, інститути довгострокового (індикативного) планування, програмно-цільове регулювання, а також розгалужену контрактну систему. 4. Наступні передумови й фактори необхідно комплексно оцінювати з метою запобігання і зм'якшення криз: зростаюча асиметрія в інституціональній облаштованості високорозвинених країн Заходу та нових індустріальних держав; наслідки монетарної політики, освяченої Вашингтонським консенсусом, який приписує тверді рестрикції і блокує маневр і розвиток; «ефект доміно», що втягує у фінансовий обвал і кризу країни, чиї ділові зв'язки й інтереси переплетені з кризовими економіками; економічну політику країн, що допустили безвідповідальність і високий ступінь корумпованості. 5. Для пом'якшення дисбалансу між внутрішньою і зовнішньою лібералізацією, оптимізації відкритості економік для іноземного капіталу, сполучення цієї відкритості з форсуванням структурних реформ необхідна трансформація системи макроекономічного регулювання (грошово-кредитної та бюджетної політики), що є найважливішим інституціональним аспектом захисних перетворень. При цьому держава повинна бути здатна до реформування системи інститутів, у першу чергу, банківської системи. 6. Нелегітимність власності в Україні, її аморфність і непрозорість здійснюють деформуючий вплив на всю суспільну систему, на фінансове обслуговування міжгалузевих, внутрішньогалузевих і регіональних взаємодій. Такий деформований характер інституту власності в Україні та викликане цим блокування фінансових потоків – це наслідок цілковитого провалу держави як інституту, який формує в перехідних економіках інституціональне середовище. Найбільшим з позицій традицій і накопиченого досвіду є провал місії держави у сфері державної власності. Причини затягування процесів легалізації власності в Україні пов’язані з характером сформованого в країні капіталізму, тіньовим характером найвпливовіших суб'єктів присвоєння власності, перетворенням економічної олігархії одночасно в олігархію політичну, незбалансованістю інтересів власників і менеджерів. 7. В Україні саме банки та фондові ринки могли би виконувати функції перерозподілу засобів і ресурсів в інноваційні ніші. Адекватне розуміння причин нездатності українських банків здійснювати такий перерозподіл передбачає наступне. По-перше, орієнтація банків України на швидку віддачу від кредитів істотно позначається на консервуванні недосконалої галузевої структури, яке призводить до гальмування розвитку зорієнтованих на інновації механізмів міжгалузевого перерозподілу. По-друге, відносна ізольованість українських банків від іншої економіки виявляється у відсутності відповідальності НБУ за стан економіки загалом, що не відповідає досвіду країн, які пішли шляхом інноваційного розвитку. По-третє, істотними є також стримуючі розвиток банків фактори, які є похідними від несприятливого інвестиційного клімату. 8. В Україні потребам перерозподілу в інтересах структурних інноваційних зрушень у більшому ступені, ніж банки, відповідають фондові ринки. Саме вони, завдяки гнучкому і швидкодіючому механізму перерозподілу капіталів адекватно динаміці і структурі інноваційних зрушень, здійснюють як міжгалузеві переструми за критеріями ефективності, так і переструми капіталу відповідно критеріям внутрішньогалузевої конкуренції. Але Україні за радикальної переорієнтації на гнучкі, ефективні, але примхливі фондові інструменти важливо підстраховуватися по частині стійкості. 9. В Україні можна істотно збільшити фінансові ресурси, а отже, монетизацію і капіталізацію, за рахунок розблокування засобів, які сковані безгосподарністю і штучними перешкодами, паразитичним присвоєнням або незалученням ресурсів до комерційного обороту. Найбільш багатообіцяючим напрямком з позицій розблокування визначено розчищення і подолання перешкод на шляху високоефективного руху фінансових потоків і ресурсів у процесах міжгалузевої, внутрішньогалузевої і міжрегіональної взаємодії. 10. Прив'язка (як в Україні) формування грошової бази до зовнішніх джерел одержання валюти не тільки обмежує можливість капіталізації, а й робить структурну політику країни пасивною, помітно консервує низькотехнологічний та напівсировинний тип економічної структури. У випадку активного й відповідального оволодіння внутрішніми важелями рефінансування, майбутні фінанси можуть використовуватися відповідно до пріоритетів структурної трансформації. 11. Відсутність інституціональної системи, яка націлена на якісне зростання економічної системи в умовах вичерпання потенціалу екстенсивно-інерційного росту, неминуче обернеться хворобливою дестабілізацією за рахунок накопичення невідповідностей між гострою недостачею фінансових ресурсів, з одного боку, і нездатністю суспільства витратити гроші, з іншої. Але без дестабілізуючого маневру, тобто без зміни довгострокової стійкості свідомо контрольованою дестабілізацією, технологічний прогрес не може відбутися. Коли йдеться про шанс перетворення стабільно відстаючої країни на технологічно передову за критеріями модернізації, то такого роду вади й збої відступають на задній план; їх важливо навчитися використовувати, а потім – переборювати. 12. Адаптація грошової маси, що відбулася в Україні, до штучно заниженої потреби в грошах, не може бути переборена стандартними методами – методами розміреної монетизації. Монетарний ривок є для України по суті неминучим, якщо тільки ставиться задача протистояти структурній деградації. Аналіз світового досвіду показав, що прискорена монетизація повинна здійснюватися в економіці, яка підготовлена до низькоінфляційного освоєння швидко зростаючої грошової маси, і така підготовка – це, знов-таки, не тільки прояв професіоналізму, але і високе мистецтво. Те ж саме стосується і проблеми девальвації у виді цілеспрямованого знецінення національної валюти. |
