Анотація до роботи:

Остапенко Т.Г. Міжнародний обмін технологіями у формуванні та забезпеченні конкурентних переваг національної економіки (на прикладі Італії). Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата економічних наук зі спеціальності 08.00.02 – світове господарство і міжнародні економічні відносини. – Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України. – Київ, 2007.

Дисертацію присвячено теоретичним дослідженням і практичним аспектам формування та забезпечення механізму впливу міжнародного обміну технологіями на конкурентоспроможність національної економіки (на прикладі Італії).

Розглянуто сучасні теорії конкурентоспроможності та конкурентних переваг, виявлено механізм впливу міжнародного обміну технологій на конкурентні переваги країни з розвинутою економікою, формування її конкурентного середовища та становлення макроекономічної рівноваги. Проведений багатофакторний регресійний аналіз такого впливу. Розроблені інтегрована модель дифузії технологій в конкурентному середовищі та модель мультиплікатора з чинником участі країни в міжнародному обміні технологіями. Особлива увага привертається ролі інноваційної системи країни у нарощуванні конкурентоспроможності національної економіки. Запропоновані заходи щодо використання досвіду промислово розвинутої країни – Італії – у формуванні умов конкурентних переваг України.

Проведене у дисертації теоретичне узагальнення концептуальних підходів та вирішення низки питань проблеми впливу міжнародного обміну технологіями на конкурентоспроможність національної економіки (на прикладі Італії) дає можливість зробити конструктивні висновки та рекомендації, які характеризуються науковою новизною, мають теоретико-методологічне та науково-практичне значення, що дало можливість обґрунтувати такі висновки.

1. Конкурентоспроможність національної економіки, поряд з економічним зростанням, визначено як провідну складову виміру її розвитку. Якщо зростання передбачає збільшення масштабів економічної системи за рахунок перетворень в основному у виробничих відносинах, то конкурентоспроможність визначається якісними характеристиками її внутрішніх змін. У цьому зв’язку, конкурентоспроможність є особливою системою, що складається з відносин, суб’єктів та рівнів і яку слід визначити як відображення рівня розвитку національної економічної системи, що залежить від інтенсивності прояву соціально-економічних, виробничих та науково-технічних відносин, які виникають у результаті діяльності продуктивних сил, ознакою цього прояву є середовище та динаміка функціонування останніх.

2. Середовище конкурентоспроможності визначається через певні умови, що формуються як сукупність чинників, від якої залежить розвиток конкурентних переваг економіки країни. Чинники конкурентного середовища, визначені національним ромбом М.Портера, є адекватними виробничим відносинам конкурентоспроможності. Автор доповнив “ромб” двома детермінантами: соціальним чинником та інноваційною активністю, які відповідають соціально-економічним та науково-технічним відносинам конкурентоспроможності.

3. Визначено такі методи впливу на конкурентоспроможність національної економіки, як якісний та кількісний, прямий і опосередкований, при цьому коли перші методи відображають вплив факторів на систему конкурентоспроможності, то другі – на середовище конкурентоспроможності. Результатами впливу факторів на конкурентоспроможність є статичний або короткостроковий, чи динамічний або довгостроковий ефект.

4. Вирішальним фактором конкурентоспроможності національної економіки є технологічні зміни, вплив яких на конкурентоспроможність визначається рівнем розвитку національної інноваційної системи. Умови створення та ефективного функціонування інноваційної системи визначають можливість ефективного використання зарубіжних технологій та експорту національних. Інноваційна система складається з науково-технічних, виробничих та управлінських сфер, відповідних суб’єктів та макро-, мезо-, мікрорівнів. Ефективність впливу міжнародного обміну технологіями на конкурентоспроможність національної економіки залежить від рівня якості організації міжнародних технологічно-трансфертних операцій. Така ефективність опосередковується механізмом, який складається з трьох етапів: базового, технологічного та конкурентоспроможного. Визначальним чинником впливу міжнародного обміну технологіями на конкурентоспроможність є дифузія технологій, від швидкості поширення якої залежить, чи стане іноземна технологія мультиплікатором економічного розвитку в національній економіці.

5. Конкурентоспроможність економіки Італії визначається ефективністю підприємницького сектору у більшій мірі, ніж впливом показників макроекономічного розвитку. Ядром розвитку конкурентоспроможності в Італії є дрібний і середній сімейний бізнес, який спирається на використання працівників з професійно-технічною освітою та залежить від швидкості поширення й використання інформації. Цьому сприяє об’єднання у кластери та формування ланцюгів традиційних галузей у господарстві країни. Новітні галузі є надбанням середнього бізнесу з орієнтацією на зарубіжний підприємницький та технологічний досвід. Попит Італії щодо предметів домашнього вжитку робить італійське виробництво конкурентоспроможним у цій сфері.

6. Інноваційна система Італії характеризується тим, що безпосередньо підприємства країни більше витрачають на НДДКР, ніж інші структури економіки. За структурою цих витрат – це освіта, культура, державне управління, медицина, виробництво біомедицинського та фармацевтичного обладнання тощо. Виробничий елемент інноваційної системи країни визначається активністю у традиційних галузях. Впроваджують інновації в основному середні та дрібні підприємства. Інноваційна система країни засвідчує, що активною є потужна виробнича складова, коли підприємства, використовуючи фахівців інформаційно-комунікаційного профілю та технологів з сучасною професійною освітою стають новаторами в традиційних секторах і посилюють їх конкурентоспроможність.

7. Результатом функціонування інноваційної системи є участь країни у міжнародному обміні технологіями. Так, у структурі зовнішніх платежів Італії за технології переважають приватні виробничі підприємства. Імпорт технологій складається з купівлі механізмів та обладнання, залучення кваліфікованої робочої сили, одержання консультаційних послуг, в основному з ЄС та США. Експорт технологій здійснюється здебільшого в країни, що розвиваються та ЄС і включає такі форми, як продаж обладнання, відрядження спеціалістів, передача технологій в рамках коопераційних об’єднань.

8. Вплив міжнародного обміну технологіями на конкурентоспроможність економіки Італії має дещо суперечливий характер і визначається тим, що не досить інтенсивний рух інформації у традиційних галузях різною мірою відображається на конкурентних перевагах у тих галузях, які носять інноваційний характер та зберігають національні особливості, зокрема, як текстильна, взуттєва, меблева та інші. Глобальні ж галузі є більш відкритими до руху інформації і ця відкритість стає основою для внутрішнього застосування інтенсивного обміну технологіями. Конкурентні переваги традиційних галузей підтримуються професійно-технічною освітою, коли ремісницькі навички та професійний досвід відіграють головну роль у формуванні іміджу конкурентоспроможної італійської продукції. Проте італійська економіка залучає найновітніші світові ідей, про що засвідчує інтенсивний розвиток кластеру інформатика-телекомунікації, який відноситься до сфери послуг. Разом з тим міжнародні технології не набули визначального впливу на формування конкурентних переваг. Такий висновок було зроблено після обчислення моделі мультиплікатора, яка засвідчує, що іноземні технології поки не стали мультиплікатором економічного розвитку для Італії.

9. Політика конкурентоспроможності формується в Італії під впливом Лісабонської Стратегії ЄС, яка визначає основні напрямки розвитку конкурентних переваг економіки. Основною складовою політики конкурентоспроможності є науково-технічна політика, що базується на інтеграційних європейських програмах досліджень. Участь у цих програмах є складовою участі країни у міжнародному обміні технологіями, оскільки здійснюється дослідження для загальних міжнародних чи інтеграційних цілей. Участь італійських підприємств у міжнародних програмах та програмах ЄС є досить високою, що засвідчує актуальність глобалізаційних процесів на основі інтеграційних форм міжнародних економічних відносин.

10. Країни з розвинутими економіками захищають національне конкурентне середовище від іноземних технологій в тих межах, які б не порушували балансу економічних та технологічних сил, що впливають на конкурентоспроможність економіки. Україна, яка розвиває власну інноваційну систему, спираючись на залучення міжнародних знань і технологій, повинна відповідним чином формувати власну інноваційно-економічну безпеку щодо участі у міжнародному обміні технологіями. Оцінка досвіду розвинутих країн, зокрема Італії, показує, що більш високий рівень розвитку економіки впливає на зменшення інтенсивності її участі у міжнародному обміні технологіями і посилює вплив цього процесу на конкурентоспроможність національної економіки. Тому країна повинна виявляти свої національні індикатори впливу на зростання конкурентоспроможності економіки поряд з використанням переваг її участі у міжнародному обміні технологіями.

Публікації автора:

У провідних наукових фахових виданнях:

1. Остапенко Т.Г. Вплив інноваційної діяльності на міжнародну конкурентоспроможність фірм // Економіка, фінанси, право. – 1997. – №2. – С. 28–35.

2. Остапенко Т.Г. Аграрний комплекс Італії та його конкурентоспроможність // Економіка АПК. – 1998. – №2(40). – С. 89–94.

3. Остапенко Т.Г. Стратегії розвитку італійських підприємств як фактор формування конкурентоспроможності економіки Італії // Збірник наукових праць. Вип. 17 / Відп. ред. В.Є.Новицький. – К.: ІСЕМВ НАН України. – 1998. – С. 33–46.

4. Остапенко Т.Г. Зовнішня торгівля Італії як індикатор конкурентоспроможності економіки країни // Зовнішня торгівля: проблеми та перспективи: Збірник наукових праць. Вип. 4. Частина 2. – 2000. – С. 141–150.

5. Остапенко Т.Г. Система управління в національному інноваційному комплексі // Персонал. – 1999. – №4(52). – С. 183–188.

В інших виданнях:

6. Остапенко Т.Г. Основні поняття системи зовнішньоекономічної діяльності // Науковий збірник Київського гуманітарного інституту. Серія: Економічні науки. – К., 2007. – С. 66–73.

7. Остапенко Т.Г. Особливості політики конкурентоспроможності // Особливості економічної політики постсоціалістичних країн в умовах глобалізації світової економіки (приклад України): Матеріали VII міжнародної науково-теоретичної конференції. – К.: Київський університет імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин, 1999. – С. 94–98.

8. Остапенко Т.Г. Стратегическое управление международным обменом технологиями // Стратегическое управление ресурсами предприятия: Сборник статей участников Международной научно-практической конференции (25–26 апреля 2003 г.) / Под ред. В.П.Горшенина. – Челябинск: Изд-во ЮурГУ, 2003. – С. 120–124.