Уведення до наукового обігу “Спогадів” (1861-1907 рр.), “Щоденників” Т. І (1907-1917 рр.), Т. ІІ (1918-1919 рр.) Євгена Чикаленка та “Щоденників” (1923-1929 рр.) Сергія Єфремова актуалізує в сучасній стилістиці та історії української літературної мови такі питання, як жанрово-стильова специфіка мемуарних текстів, співвідношення жанрово-стильових та індивідуально-авторських ознак текстотворення, виявлення вербалізованих концептів певного часового зрізу історії літературної мови. Відзначено специфіку членування текстів-спогадів і текстів-щоденників. Документальність, хронікальність, фактографічність, а також суб’єктивізація оповіді становлять комунікативну основу мемуарних творів. У спогадах немає чіткого поділу тексту на короткі часові відтинки, що притаманне щоденниковим записам. Спогади призначені для читача; в них міститься інформація про події, які запам’яталися авторові й спонукали його до відповідної комунікативної реакції. Текст щоденників не розрахований на читача. Це модель автокомунікації “Я – я”. Для автора важливо зафіксувати точну дату запису про події, висловити свої роздуми і свою оцінку того, що відбулося. Суб’єктивна модальність автора-оповідача – це спільна ознака і спогадів, і щоденників. У “Спогадах” Є.Чикаленка переважає епічна тональність: автор осмислює минулі події, змальовує портрети, постаті людей, характеризує їхню поведінку, переказує й аналізує зміст їхніх висловлювань. Структури на зразок “згадуючи про…, треба розказати…” засвідчують характерне поєднання автора-оповідача і автора-згадувача. У “Щоденниках” Є.Чикаленка як метатексті поєднано “тексти сьогодення” (власне щоденники) і “тексти пам’яті” (мемуари). Взаємодія щоденникової і мемуарно-автобіографічної оповіді властива І тому “Щоденника” Є.Чикаленка, тоді як ІІ зберігає структуру власне щоденника. У “Щоденниках” С.Єфремова переважають “тексти сьогодення”. Український історико-культурний та мовний дискурс кінця ХІХ – початку ХХ століття відтворює ознаки часу, що відіграв важливу роль у вияві мовно-національної свідомості українців, у реалізації української національної ідеї. Екстралінгвальними чинниками зумовлена частотність використання словосполучень із прикметниковим означенням український і ключовим словом українство, характерними для мемурних текстів Є.Чикаленка. Змодельоване лексико-семантичне поле із ключовим словом “українство” репрезентовано в мемуарних текстах Є.Чикаленка мікрополями свідомість, відродження, ідея, рух, справа, питання, кола, сфери. Концепт „українство” (ставлення до української національної ідеї) є визначальним в авторських оцінках суспільного статусу згаданих осіб. Для ідіостилію Є.Чикаленка характерні словесні портрети людей, про яких розповідає автор. Різне синтаксичне оформлення портретних описів (перевага узгоджених чи неузгоджених означень) засвідчує спонтанний характер висловлювання, вплив енерційного монологу на синтаксичну будову фрази. Зафіксована в мовній практиці Є.Чикаленка лексика на позначення суспільно-політичних понять і синтаксичні фраземи книжного характеру свідчать про розвиток української літературної мови, її інтелектуалізацію. Книжний характер висловлень Є.Чикаленка позначився на встановленні системно-семантичних зв’язків між лексемами ідея, рух, справа, питання у змодельованому лексико-семантичному полі з ядерною семантикою „українство”. Названі лексеми у досліджуваних текстах функціонують як контекстуальні синоніми. В авторській оповіді органічно поєднуються книжні джерела словника з народнорозмовною фразеологією. Показове вживання ФО у модифікованому, трансформованому вигляді. Мемуари є джерелом для поповнення словника фразеологізмів. Виявлено близько 20-ти ФО, не зафіксованих у “Словнику фразеологізмів української мови”. У зв’язку з функціонуванням варіантних ФО можна висловити припущення про існування варіантів, характерних для різних часових зрізів мови. Обидва жанри мемуарної прози Є.Чикаленка (жанр спогадів і щоденників) актуалізують лексику й фраземи із семами “пам’ять”, “оповідь”, “чутки”. Вони детермінують семантико-синтаксичну інтенцію авторської оповіді. Суб’єктивізація висловлювань виявляється у вживанні автором семантико-синтаксичних експресивів – стереотипних формул, якими передаються жаль, сумніви, побажання тощо. У щоденникових текстах Є.Чикаленка відзначено перевагу семантико-синтаксичних структур, властивих оповіді-спогадам, тобто ідіостильові ознаки тексту переважають над жанрово-стильовими характеристиками. На відміну від епічної тональності оповіді Є.Чикаленка щоденниковим записам С.Єфремова властива суб’єктивна іронічно-саркастична тональність. Визначено стильові параметри тексту „Щоденників” Сергія Єфремова: 1) різке протиставлення позитивної та негативної характеристики людей з переважанням негативної оцінки; негативно-оцінна характеристика покоління; 3) насичення тексту абстрактними іменниками на -ість; -ство, що означують негативні риси людського характеру, поведінки тощо; 4) підпорядкування функцій ФО та паремій іронічному та сатиричному зображенню згадуваних явищ та подій. Ідіостиль С.Єфремова характеризується лексико-фразеологічними засобами оповідності, а також активним використанням вставних і вставлених конструкцій, синтаксичних експресивів. Вставлені конструкції виступають своєрідними маркерами діалогічності. Емоційно-експресивний струмінь авторської оповіді засвідчують стилістичні фігури (ампліфікація, перифраз, антитеза, гра слів, ремінісценції). Уживані стилістичні фігури інтенсифікують іронічно-сатиричну тональність авторського висловлювання. Реакція С.Єфремова на події, що відбувалися упродовж 1923-1929 рр., виразно негативна. Щоденниковим записам властиві фразеологічні звороти, прислів’я, Шевченкові афоризми, якими передає С.Єфремов свої роздуми, реакцію на повідомлення, переповідання чутих реплік. Отже, досліджені мемуарні тексти репрезентують лексику, фразеологію, синтаксис ідіостилів Є.Чикаленка та С.Єфремова. Мовна практика цих авторів засвідчила розвиток української літературної мови кінця ХІХ – початку ХХ ст. щодо актуалізації книжних і народнорозмовних джерел, використання суб’єктивного чинника в тогочасному культурному дискурсі. |
