Найбільш загальні результати проведеного дослідження можна сформулювати у вигляді таких висновків: 1. У працях провідних європейських мислителів спостерігається розмаїття наукових, ідеологічних, політичних інтерпретацій та визначень поняття “нація”. Проте існує одна суб'єктивна ознака, яка є вирішальною для існування нації у сучасному розумінні цього слова. Це самоусвідомлення певної спільноти, яке знаходить своє вираження у терміні “нація”. 2. Історіогенеза української нації і націоналізму відбувалася за сценарієм, який мав певні спільні риси у всіх націй, що виникли і виникають на земній кулі. Це підтверджує думку про те, що український націоналізм – це вияв певної загальносвітової тенденції. Основні ідеї видатних українських мислителів, висловлені в кінці ХІХ – на початку ХХ століть заклали підгрунття для формулювання цілісних націократичних концепцій першої половини ХХ століття. 3. Головною прикметою нації в націократичних теоріях виступають національна свідомість і воля – тобто психологічні чинники. Таке положення є спільним у О.Бочковського і М.Сціборського. За О.Бочковським нація – це не статутне об’єднання на раціональній основі, а духовна спільнота, яка є скупченням людей на природних підставах і потребах. Він виходить з того, що кожний свідомий народ має право на власну державу. О.Бочковський поєднав обидва принципи формування держави: етнічний та політичний, але без примусового бюрократичного централізму. Наявність у процесі націотворення вольового моменту дослідник пояснює національною свідомістю, яка, на його думку, розвивається з попереднього національного інстинкту почувань, що розвинуті на рівні підсвідомості. Згодом національна свідомість, спираючись на політичну культуру, генерує національну ідею, яка і є головним і необхідним чинником нової доктрини націотворення. Розуміння нації М.Сціборським ґрунтується на світогляді, який вважає головними підставами i рушіями життя нації її дух i волю. Тому вчений сприймає власну націю як абсолютну ідейну і реальну цінність. За М.Сціборським нація – це не механічний збір певної кількості людей, пов'язаних лише спільністю території, мови й матеріальних інтересів, а найвища органічна форма людського співіснування, яка має неповторний внутрішній i духовний зміст, витворений з прадавніх часів на підставі природних властивостей даної людської спільності, її моральної єдності та прагнення здійснювати свої власні історичні завдання. 4. Націократична теорія М.Сціборського будувалась на запереченні традиційно існуючих політичних форм управління суспільством (парламентської демократії, соціалізму, комунізму), які, на його думку, гальмують суспільний розвиток. М.Сціборський дійшов висновку, що найбільш доцільною формою організації української держави є авторитарний, професійно-становий політичний устрій; він розглядає націократичну теорію як тактичний засіб, покликаний стати ідеологією національно-визвольної боротьби українського народу лише за певних умов його історії. Зміст націократичної моделі О.Бочковського суттєво відрізняється від моделі автора “Націократії”, вона пронизана національним демократизмом, глибокою повагою до людей незалежно від їх національного походження. Влада нації в державі, на думку О.Бочковського, є природною та несумісною з тоталітаризмом. Виходячи з тези про те, що новітня доба є націоцентричною, він визначив найбільш характерну її рису – перемога нації над державою i встановлення влади нації, яка, на його думку, є більш природною i істотно відрізняється від існуючих форм державної влади. Націократія О.Бочковського виходить із того, що всі нації, які усвідомили необхідність самостійного розвитку i бажають цього, мають право на створення своїх національних держав. Одержані результати дисертаційного дослідження надають додаткові можливості більш поглибленого врахування накопиченого світовою і вітчизняною наукою досвіду націобудівництва, внутрішньодержавних реформ в Україні для прагматичного відстоювання своїх національних інтересів на міжнародній арені, утвердження європейських цінностей і стандартів в політиці, економіці, соціальній сфері; подальшого вдосконалення концептуальних засад національної політики української держави, розробки і впровадження нових підходів з метою забезпечення глибоких системних перетворень у житті країни, які б відповідали стандартам демократичної правової держави. |