1. На основі проведених у роботі досліджень вперше розкрито еволюційний розвиток теорії архітектури з національних питань та взаємовплив теорії і практики, введено в науковий обіг нові систематизовані матеріали, достовірність яких базується на аналізі існуючих літературних джерел і архітектурної практики. 2. Створено цілісну картину поетапного розвитку теоретичних узагальнень, спрямованих на формування своєрідності української архітектури протягом ХХ століття. Показано практичний досвід архітектурної творчості, де розкривається морфологія національних ознак, що має практичне значення для сучасних та перспективних пошуків народностильової або необарокової архітектури. 3. За критичним аналізом літературних джерел виявлено генезу теорії архітектури з національних аспектів та особливості її періодизації, які полягають в тому, що розвиток теорії має дискретний характер і не збігається з загальноприйнятою періодизацією історії архітектури за ідентичний період. Встановлено, що теорія архітектури, де розглядаються питання національної своєрідності, має такий хронологічний поділ: І період - 1913-1917 рр.; ІІ період - 1932-1954 рр.; ІІІ період - 1970-1990-ті рр. 4. Доведено, що тільки системний підхід дозволяє визначити, що на формування теоретичних узагальнень у кожний період впливала інтеграція головних та підрядних чинників, обумовлених соціокультурними та ідеологічними змінами в суспільстві. Як свідчить історичний аналіз, національні особливості в архітектурній практиці виникають внаслідок відображення соціальних явищ, які проявляються спонтанно у творчості архітекторів певного народу в рамках різної стильової спрямованості. В Україні – народностильової та необарокової. 5. Розкрито відмінності головних чинників на кожному етапі розвитку теорії, які обумовили різні теоретичні узагальнення. Плюралізм та конкретність узагальнень першого періоду (1903-1917 рр.) змінюється на спрямованість – засвоєння класичної спадщини (тобто ордерної системи (1932-1941 рр.)) і на засвоєння необарокової традиції (1945-1954 рр.). Особливо політично заангажованим був період з 1954 по 1990 р., коли пропагувалася ідея єдиної соціальної спільноти – “радянського народу”, а тому перевага надавалася інтернаціональній архітектурі, яка “об’єднує” народи, в той час як національна архітектура начеб-то їх роз’єднує. Така хибна думка не сприяла пошукам національної своєрідності і орієнтувала архітекторів на запозичення рішень з іноземної практики, іноземних видань, що спостерігається і в сучасних умовах. 6. Встановлено, що, незважаючи на різні чинники, які впливали на розвиток теорії, спільними для всіх етапів були такі: розвиток досліджень народної архітектури та історії архітектури, зокрема бароко; роль художників в формуванні основних постулатів теорії та їх творча діяльність; практика будівництва у європейських країнах та колишніх республіках Радянського Союзу, спрямована на створення національної своєрідності архітектури. 7. Виявлені протягом трьох визначених періодів теоретичні узагальнення показали, що, незважаючи на відмінності та суперечності основних чинників, що їх обумовлювали, окремі постулати, визначені в роботі, були спільними для всіх етапів і можуть розглядатись як продовження тенденцій і на перспективу. До таких постулатів відноситься: припустимість стилізації в сучасній архітектурі; перевага надається новаторству на основі традицій; основним засобом національної своєрідності є синтез мистецтв із врахуванням народного мистецтва. Доведено, що теорія лише тоді ефективно впливає на практику, коли її узагальнення не абстрактні, а конкретні. Конкретності теорії надають встановлені в роботі морфологічні особливості українського архітектурного стилю, архітектурних елементів, носіїв національних ознак. Аналіз засобів художньої виразності на кожному етапі дав можливість визначити, які саме ознаки національної своєрідності витримали випробування часом, застосовувалися на всіх етапах і можуть мати місце на перспективу. Окреслено перспективу використання новітніх технологій у створенні новітніх засобів художньої виразності життєвого середовища. Історичний аналіз формування та розвитку теоретичної думки й архітектурної практики показав, що проблема створення національної своєрідності архітектури – проблема перебудови професійної свідомості, естетичних та філософських поглядів майстрів архітектури, від творчої спрямованості яких залежить духовне піднесення самосвідомості народу. | 