У висновках узагальнюються результати дисертаційного дослідження, сформульовані рекомендації з їх наукового і практичного використання. На основі здійсненого аналізу визначено наступне. Неолібералізм як одна з панівних ідеологічних систем ХХ століття є синкретичним типом політичної свідомості, органічно поєднуючи у собі риси класичного лібералізму та нові, модерністські концепції і погляди. Відкритість неоліберального світогляду виявилася тим чинником, який сприяв його життєстійкості та популярності. Найбільшим надбанням неолібералізму можна вважати здатність його ідеологів та провідників ефективно реагувати на виклики часу, висуваючи альтернативні проекти суспільного розвитку. Особливість дослідження еволюції неоліберальної доктринальної думки у роботі полягає в тому, що дисертант розглядає як специфічні фактори теоретичного становлення цієї ідеологічної системи, так і зразки практичного втілення неоліберальних реформ на прикладі аналізу “Нового курсу” Ф.Д. Рузвельта та генези діяльності “держави загального добробуту”. “Новий курс” Ф.Д. Рузвельта став одним з базових етапів становлення основних інституцій “держави загального добробуту” (“Welfare state”) або соціальної держави. Дисертант робить висновок про те, що протягом минулого століття відбулася значна еволюція соціальних функцій держави. Програми допомоги знедоленим початку ХХ століття поступово перетворилися в універсальні соціальні програми, які охоплюють своєю дією всіх членів суспільства. Розширення сфери діяльності “держави загального добробуту” створило передумови для формування міцного середнього класу у західних суспільствах, для наближення цих соціумів до ідеалів соціальної солідарності та справедливості. Саме діяльність “держави загального добробуту” з її орієнтацією на досягнення соціального компромісу в суспільстві забезпечила створення умов для становлення і розвитку цінностей та ідеалів постмодерну у розвинутих країнах світу. Постмодерна “держава загального добробуту” перетворюється на “державу соціальних інвестицій”, метою діяльності якої є сприяння всебічному розвитку особи, створення умов для її професійно-освітнього та загальнокультурного зростання. Провідним завданням такої держави є подолання “відчуження” людини від політики, економіки, соціальних і культурних відносин. Наявна тенденція переконує, що виробництво людини стає базовою цариною розвитку сучасного суспільства – наука, освіта, охорона здоров’я за числом зайнятих та часткою видатків на них у бюджетах та ВВП розвинутих країн світу зростають швидше, аніж інші сфери суспільної життєдіяльності. У дослідженні дисертант доводить, що превалювання відтворення “людського капіталу” над виробництвом матеріальних благ і послуг стає домінуючою тенденцією розвитку постмодерних суспільств. На основі аналізу модернізаційних проектів проведення системних перетворень у пострадянських країнах дисертант зробила висновок про те, що в Україні та Росії відбулося становлення гібридної економічної системи, яка поєднує риси ліберальної ринкової моделі зі значним залученням адміністративних важелів управління національним господарським механізмом, а місце базових інституцій сучасної соціальної держави неоліберального чи соціал-демократичного зразка заступили відносини патерналізму східного типу або частково залишилися деградуючі архаїчні соціальні відносини, успадковані від радянської системи. Нагальним завданням, яке особливо гостро постає перед політичними елітами України і Росії, є необхідність вибору медіативного шляху розвитку з метою забезпечення оптимального використання модернізаційних ресурсів. Такий шлях розвитку пострадянських країн має базуватися на виробленому політичною елітою та легітимізованому суспільством “суспільному договорі”, соціальній угоді, що компенсувала б нестійкість соціального статусу та падіння життєвого рівня більшості громадян, інші негативні наслідки системних перетворень. Визнання необхідності гнучкого, часткового планування та розширення компетенції держави для більшості розвинених суспільств світу є незаперечним фактом. Соціально орієнтована економіка держави є основою ефективного господарювання, вона стимулює та координує діяльність всіх верств суспільства, забезпечуючи відчутну підтримку найбільш слабких і незахищених громадян. Обрання саме неоліберальної стратегії модернізаційних перетворень з наголосом на необхідності розвитку базових інституцій соціальної держави може стати тим медіативним шляхом суспільно-політичного поступу, якого потребують пострадянські країни. Лише за цих умов у суспільствах перехідного типу формуватимуться базові механізми переростання модернізаційних процесів у постмодернізаційні, а значить – і Україна, і Росія матимуть змогу органічно увійти до політико-ідеологічного, економіко-технологічного та соціокультурного середовища постіндустріальної цивілізації. |
