Отримані в дисертації результати підтверджують покладену в основу дослідження гіпотезу, що в динамічній системі державного управління ефективність і усталеність досягаються шляхом оптимізації механізмів відносин державної влади і громадянського суспільства. На підставі узагальнення результатів проведеного дослідження зроблено такі основні висновки: Показано, що державна влада і громадянське суспільство існують у рамках єдиного комунікаційного поля і поза державою їх не буває. При цьому за своєю державною природою і за досвідом історичного розвитку реалізацію своєї основної функції – саморозвитку суспільства – ці елементи можуть здійснювати лише на основі взаємодії. Це створює сильні зворотні зв’язки, здатні коригувати вектор розвитку українського соціуму. Тому взаємодія державної влади і громадянського суспільства виникає тільки тоді, коли державне управління функціонує як інститут суспільства. З’ясовано, що зміст взаємодії державної влади і громадянського суспільства характеризується її інтенсивністю, а також механізмом зворотних зв’язків. Суттєвою відмінністю механізмів впливу і взаємодії є різні базові моделі відносин між державною владою та громадянським суспільством, у рамках яких ці механізми застосовуються. Якщо вплив характерний для статичної моделі відносин між державною владою та громадянським суспільством, то механізм взаємодії визначає собою їх динамічну модель. Розгляд механізмів державного управління з позицій взаємодії формує нову модель державного управління – динамічну, у якій процес відносин влади і суспільства є нелінійним. Це ставить перед державним управлінням завдання постійного удосконалювання механізмів управління на основі мінливих законів поведінки елементів системи, трансформації шляхом розробки й реалізації перспективної структури державного управління. Встановлено, що дослідження системи державного управління як динамічної базується на принципах нелінійності, усталеності, ефективності. Це потребує розробки нових моделей управління, заснованих на таких методах, як багатовекторність рішень державного управління, оптимізація прийняття рішень, мотиваційна ефективність, інтенсивність взаємодії. Для системи державного управління, яка розвивається, характерним є те, що вона існує одночасно і як суб’єкт, і як об’єкт зміни. На нашу думку, для прогнозування змін доцільно створювати перспективну структуру державного управління. В умовах постійного впливу зовнішнього середовища ті структури і механізми державного управління, що сформувалися в умовах попередніх відносин між державною владою і громадянським суспільством, виявляються неадекватними нинішньому полю діяльності державного управління в Україні і гальмують подальший розвиток суспільства і держави. Виявлено, що у відносинах між державною владою і громадянським суспільством у демократичних державах відбувається зміна принципів і механізмів, формується нова структура взаємозв’язків. Особливістю цього процесу є перехід від держави-нації до держави-суспільства: від відносин між державною владою і громадянським суспільством на основі протиставлення інтересів до їх узгодження, консенсусу. Це визначає зміну веберівської концепції влади, що базується на впливі влади на суспільство: влада вже не розглядається як властивість, атрибут або повноваження індивідуального чи групового суб’єкта. Відбувається переміщення влади від держави і партій до громадських об’єднань, які включають суспільних діячів, вчених, політиків, бізнесменів; до економічних, етнічних, екологічних та інших громадських організацій; до місцевих осередків владної мережі – комунальних органів, груп інтересів та ін. Трансформація влади викликає трансформацію державного управління: на місце методів примусу приходять методи спонукання і переконання, внаслідок чого державне управління стає інститутом суспільства. Відзначено, що під впливом зміни відносин державної влади та громадянського суспільства змінюються параметри державного управління. Якщо раніше влада була виразником інтересів певних соціальних груп – класів, партій, еліт, клік, кланів, і у зв’язку з цим ніколи не являла собою самостійного інституту, то нині вона перетворюється на арбітра між інтересами різних соціальних груп. Державне управління сьогодні можна розглядати як засіб соціального спілкування, що дозволяє регулювати групові конфлікти і забезпечувати інтеграцію громадянського суспільства. При цьому громадянське суспільство є основним контрагентом державного управління, що прямо чи опосередковано впливає на його характер. Тому державне управління варто розглядати як самостійну сферу діяльності, що включає досягнення політології, інституціональної економіки, теорії прийняття рішень, системного аналізу, соціальної філософії, теорії менеджменту, економічної теорії суспільного сектору, соціології і права тощо. Таке розуміння державного управління обумовлює розповсюдження його широкого тлумачення, в основі якого – загальнодержавний, а не адміністративний підхід. У результаті розгляду характеру діючої системи державного управління в Україні як визначального фактора розвитку суспільства показано, що він істотно обмежений використанням його колишніх статичних моделей. Характерна для таких моделей закритість державної влади обмежує принципи, методи, підходи до її відносин з громадянським суспільством, фіксує механізми державного управління. Відсутність в Україні загальнонаціональної політичної платформи, яка б поєднувала державну владу та громадянське суспільство, спричинила те, що різні партії, групи, еліти тощо стали претендувати на роль лідера, вирішуючи при цьому свої приватні завдання. Це призвело до мозаїчності, фрагментарності сучасної системи державного управління в Україні, виникнення розриву між державною владою та громадянським суспільством. При цьому знижується роль політичних механізмів як чинника забезпечення системної цілісності держави, але підвищується значення механізмів державного управління в розв’язанні завдань і консолідації українського суспільства. Вирішення такого завдання стає можливим через перехід від важелів впливу до технологій взаємодії державної влади та громадянського суспільства в Україні. Розкрито, що оптимізація механізмів державного управління як динамічної системи здійснюється на основі інфраструктурного підходу, який дає найбільш повне уявлення про всю сукупність відносин між державною владою і громадянським суспільством. Інфраструктура державного управління містить у собі дві компоненти: тверду і м’яку, що функціонують на основі взаємодії державної влади і громадянського суспільства. Розвиток системи державного управління на основі інфраструктурного підходу передбачає реалізацію в Україні власних метатехнологій державного управління, які забезпечують прорив у соціально-економічному розвитку держави. Доведено, що перспективним напрямком розвитку системи державного управління в Україні є зміна її структури. Цей підхід дозволяє зберегти без змін основні елементи системи – державну владу та громадянське суспільство. При цьому трансформуються лише зв’язки між ними, які визначають структуру їх відносин. У дисертації запропонована структура перспективної системи державного управління в Україні. На відміну від нині діючої, в ній скорочується число рівнів, і тим самим підвищується ефективність державного управління. Перспективна структура забезпечує можливість вільного руху потреб та інтересів від громадянського суспільства до владних центрів прийняття рішень. Основним механізмом зворотного зв’язку продовжує залишатися інститут представницької демократії, при цьому громадянське суспільство одержує можливість активної участі в управлінні суспільними процесами. Зміна структури відносин влади та громадянського суспільства обумовлює структуризацію державного управління за трьома функціональними рівнями: державне управління (ієрархія), співуправління (сполучення ієрархічної і мережної структури), самоврядування (мережна структура).
Виконане дисертаційне дослідження дозволило висунути ряд актуальних завдань і практичних рекомендацій: У контексті динаміки розвитку відносин державної влади і громадянського суспільства в Україні, для забезпечення лідируючого становища державного управління в суспільних процесах на основі систематичного вдосконалювання механізмів державного управління і підвищення рівня керівних кадрів державного управління доповнити існуючу програму підготовки фахівців з державного управління новим блоком дисциплін: «Інфраструктура державного управління».
Впродовж адміністративної реформи в Україні доцільно було б:
Адміністрації Президента України підготувати проект указу Президента “Про розвиток інфраструктури державного управління”, який ініціював би процес реорганізації, визначив етапи, їх зміст та відповідальність за реалізацію заходів з формування інфраструктури. При використанні інфраструктурного підходу за рахунок синергетичного ефекту підвищується цілісність та ефективність системи державного управління в Україні; Комітету з питань правової політики Верховної Ради України, спираючись на науково розроблену і обґрунтовану структурну модель державного управління, підготувати пропозиції з оптимізації структури державного управління в Україні. Така оптимізація можлива за умов залучення громадянського суспільства до більш активної участі в управлінні суспільними процесами, основана на суспільному визначенні державних пріоритетів; Парламенту і Урядові України, зважаючи на запропонований механізм участі громадянського суспільства в прийнятті рішень на основі державно-інформаційної системи, розробити програму поетапної реалізації і почати роботи зі створення даної системи. Її впровадження в управлінську практику забезпечить зниження витрат і підвищення ефективності державного управління за рахунок оперативного реагування на соціально-економічну ситуацію в суспільстві; при розробці стратегії розвитку держави Урядові України керуватися параметрами європейської моделі відносин державної влади та громадянського суспільства, які відповідають реальній інтеграції країни до Європи. В тому числі це передбачає посилення соціальних аспектів у стратегії державного розвитку України; Комітету з державного будівництва і місцевого самоврядування Верховної Ради України підготувати зміни до Закону України “Про місцеве самоврядування”, які визначають функціональну структуризацію на рівні самоврядування і співуправління. Координація і узгодження діяльності місцевого самоврядування забезпечуються як структурно, на основі двопалатного парламенту, так і технологічно, на основі єдиної державної стратегії розвитку українського суспільства. |
