У дисертації наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, яке полягає в удосконаленні державного управління у сфері національної інформаційної безпеки через розробку дієвого правового механізму взаємодії, координації діяльності органів державної влади. Результати дослідження підтверджують гіпотезу, покладену в його основу, і дають змогу зробити такі висновки, що мають теоретичне і практичне значення. 1. Аналіз наукової літератури свідчить, що через низький рівень організації взаємодії та правової підтримки координації у сфері національної інформаційної безпеки держава не може гарантувати належні функціонування та розвиток інформаційного середовища суспільних інформаційних відносин і його використання в інтересах особи, суспільства, а також визначення критеріїв ступеня захищеності від будь-яких загроз. Одним з найважливіших наукових результатів є обґрунтування розробки питань підтримки, охорони та захисту національної інформаційної безпеки держави через організаційно-правовий механізм взаємодії, координації. Незважаючи на те, що органи державної влади мають різні повноваження, нерідко вони дублюють функції один одного, а іноді взагалі не враховують існування інших державних органів, що здатні протидіяти загрозам інформаційній сфері держави, зокрема тих, що здійснюють захист державних інформаційних ресурсів. Це вказує на необхідність перегляду існуючих взаємовідносин державних органів і розробки нових підходів до взаємодії та координації для об’єднання зусиль державних органів, що підвищить, результативність та дієвість державного управління у сфері національної інформаційної безпеки. На прикладі створення Державного центру безпеки інформаційних та телекомунікаційних систем в Департаменті спеціальних телекомунікаційних систем та захисту інформації Служби безпеки України доведено, що в разі виникнення прогнозованих критичних обставин (обстановки) щодо певного напряму системи національної інформаційної безпеки (значного обсягу вірусних атак на інформаційні системи органів державної влади) потрібно орган державної влади наділяти деякими функціями, а під ці функції створювати організаційну структуру та відповідне забезпечення її діяльності. Інакше кажучи, якщо традиційна структура в системі державного управління з якихось причин неспроможна виконувати нову функцію, слід переходити до формування нової організаційної структури, а не чекати, коли проблема виросте до рівня загроз національним інтересам. Водночас, створюючи структуру, доцільно розробляти порядок координації діяльності та взаємодії цієї структури з іншими. 2. Аналіз стану правового регулювання взаємодії органів державної влади у сфері національної інформаційної безпеки свідчить, що норми права із цих питань висвітлено в багатьох нормативно-правових актах, що безпосередньо не стосуються інформаційних правовідносин за інформаційним законодавством, або в науково-довідковій літературі, переважно зарубіжній, в яких нерідко доктринальні положення не збігаються з вітчизняною доктриною і національним інформаційним правом. Нагальною є потреба зведення нормативно-правової бази у сфері суспільних інформаційних відносин до узгодженої кодифікованої форми, особливо з огляду на зростаючу значимість інформаційних відносин із застосуванням електронних засобів телекомунікації (зв’язку) та їх вплив на розвиток різних суспільних процесів: соціальних, економічних, політичних, оборонних, правоохоронних тощо. У майбутньому кодифікованому інформаційному законодавстві (кодексі України про інформацію) необхідно відобразити на рівні окремого розділу питання публічно-правового регулювання щодо різних видів інформації з обмеженим доступом поряд з рамковими нормами про державну таємницю. На законодавчому рівні повинні регулюватись усі суспільні відносини, що виникають з приводу таємної та конфіденційної інформації, а його координованість та комплексність забезпечить уникнення невідповідностей у термінології. 3. З’ясовано, що національна інформаційна безпека - це не тільки стан захищеності національних інтересів України в інформаційній сфері, а й провідний вид суспільних інформаційних відносин щодо недопущення або зведення до мінімуму шкоди, що завдається життєво важливим інтересам особи, суспільства, держави. Відповідно охорона та захист інформації, як одна з основних складових національної інформаційної безпеки має розглядатися, насамперед, як система розвитку інформаційного середовища, а не як засіб обмеження доступу до інформації. Вдосконалення правового регулювання в цьому напрямі дасть змогу розв’язати належним демократичним чином суперечність між одним з основних прав людини - правом на вільне отримання інформації і обмеженням доступу до певної інформації у визначених законодавством межах. З позицій системного підходу пропонується категорію “захист інформації” формулювати як “охорона та захист інформації”. 4. У практичній нормотворчій діяльності органів державної влади не завжди спостерігається адекватне реагування на поняття “взаємодія” і “координація”. Їх зміст багато вчених ототожнює. На прикладі чинних нормативно-правових актів та з позиції теорії соціального управління аргументовано необхідність розмежувати їх на законодавчому рівні. Відмінність координації від взаємодії полягає у прерогативі владних повноважень суб’єкта управління, який здійснює координацію зусиль, не підпорядковуючи підрозділи один одному, тобто взаємодія реалізується успішно за наявності владного розпорядника - суб’єкта управління. 5. Входження України у світове інформаційне співтовариство потребує формування демократично орієнтованої суспільної свідомості, розширення доступу до інформації за допомогою глобальних систем електронної телекомунікації. В умовах інформаційного суспільства досить проблематично розраховувати на високу ефективність забезпечення охорони та захисту інформації з обмеженим доступом (конфіденційної інформації, державної, комерційної особистої та інших видів таємниць, які охороняються законодавством) при низьких інформаційній культурі, правовій та інформаційній грамотності та законослухняності громадян. Це свідчить, що гарантування національної інформаційної безпеки значною мірою стосується культурологічної сфери і визначається рівнем інформаційної і правової культури суспільства. Головною проблемою щодо національної інформаційної безпеки України в умовах формування інформаційного суспільства є дещо технократичний підхід у державному управлінні до охорони та захисту інформації. Аналіз вітчизняного законодавства свідчить саме про таку тенденцію. При цьому відзначається неузгодженість між великою кількістю законодавчих та підзаконних нормативно-правових актів. 6. Термінологічний матеріал, що використовується при розробці нормативно-правових актів, з погляду складності, багатоплановості та новизни понятійного апарату, як і з погляду власне фізичного обсягу, являє собою безпрецедентне явище в українській мові, що потребує комплексних лінгвістико-правових досліджень та всебічної оцінки вживання термінів з точки зору науки державного управління. Йдеться не лише про термінологічне оформлення окремих документів у сфері організації та підтримки національної безпеки, а й про формування основоположних засад загальнодержавної терміносистеми. Для розв’язання зазначеної проблеми доцільно створити на базі Національної академії державного управління при Президентові України робочу групу з фахівців у галузі державного управління, правознавства та лінгвістики з метою нагромадження та аналізу фактичного матеріалу для створення тлумачного словника наукової термінології з державного управління. 7. З метою підвищення рівня взаємодії та координації діяльності органів державної влади, ефективності їх функціонування та забезпечення їх надійною комунікацією пропонується створити загальну інформаційно-телекомунікаційну систему органів державної влади, що здатна захищати та зберігати інформацію, яка в них циркулює. Завдяки користуванню інформаційними ресурсами зазначеної системи суб’єкти управлінського процесу матимуть постійний зворотний зв’язок, відсутність або незадовільний стан якого перешкоджає ефективному інформаційному обміну. Головне, на думку автора, - запровадження такої системи значно підвищить якість державного управління, рівень ділового спілкування та управління в органах державної влади. 8. Беручи до уваги позитивний досвід організації взаємодії у сфері захисту державних інформаційних ресурсів, можна констатувати, що розроблення порядку взаємодії та координації органів державної влади є доцільним та актуальним і в інших сферах національної інформаційної безпеки. Насамперед, потребують удосконалення взаємовідносини державних органів у сфері поширення інформації, що завдає шкоди моральному та інтелектуальному здоров’ю громадян (інформації, що містить елементи жорстокості, насильства, порнографії). 9. Як показують дослідження, незважаючи на наявність правової бази, в Україні, боротьба з правопорушеннями, що чиняться з використанням комп’ютерних технологій, зокрема з комп’ютерною злочинністю, особливо з організованими її проявами, не стала адекватною вимогам часу, що, насамперед пояснюється такими причинами: недостатнім рівнем підготовки кадрів, здатних вести активну ефективну боротьбу з комп’ютерними злочинами; низьким розвитком фундаментальних та прикладних наукових досліджень на національній емпіричній базі (в тому числі через відсутність широкого доступу до відомчої статистики). Це зумовлює невисокий рівень правової підготовки фахівців, що займаються питаннями підтримки, збереження, охорони та захисту інформації. Для створення та підтримки національної системи інформаційної безпеки, а відповідно, і системи охорони та захисту інформації на рівні, адекватному сучасним видам загроз в інформаційній сфері, необхідно забезпечити цю систему спеціалістами-професіоналами, підготовленими з урахуванням сучасних досягнень науки, техніки та виробництва, які б могли працювати у всіх сферах економіки. Аргументовано необхідність підвищення рівня підготовки висококваліфікованих кадрів у сфері інформатизації, зв’язку, телекомунікаційних систем з урахуванням знань у галузі права, основ державного управління. Для цього потрібно розробити Державну програму підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації спеціалістів з національної інформаційної безпеки із залученням спеціалістів відомчих вузів Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ, Міністерства оборони, Державної податкової адміністрації України та з інших вищих навчальних закладів, підпорядкованих Міністерству освіти і науки, іншим органам державної влади. Система підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації таких спеціалістів має бути гнучкою та універсальною, здатною своєчасно реагувати на реальні потреби життя, відповідати сучасному науково-технічному рівню. Цього можна досягти за умови внесення доповнень до переліку наукових спеціальностей Вищою атестаційною комісією України комплексної міжгалузевої наукової дисципліни “Національна інформаційна безпека” (з науки державного управління, правознавства, політології та інших наук). Розв’язання перелічених проблем дасть змогу створити в Україні скоординовану систему національної інформаційної безпеки, що адекватно відображатиме й підтримуватиме інформаційні відносини в суспільстві, сприятиме їх розвитку, охороні та захисту від негативних впливів і загроз. |