У дисертаційному дослідженні представлено теоретико-емпіричне узагальнення і нове розв’язання проблеми специфіки формування Я-образу тотально незрячих та слабозорих людей. Відповідно до мети дослідження, розробка проблеми здійснювалася у трьох напрямках. Перший пов’язаний з теоретичним аналізом структури, функцій та закономірностей розвитку
“Я-образу” при частковій чи повній відсутності зору; другий – з виявленням в емпіричному дослідженні найбільш істотних особливостей “Я-образу” таких людей, а третій – з розробкою й апробацією соціально-психологічного тренінгу, спрямованого на корекцію даного “Я-образу”. 1. Проблема “Я-образу” відноситься до категорії психологічних та соціальних проблем особистості. Незважаючи на розходження, що існують у поглядах на структуру самосвідомості, уявлення про місце і значення “Я-образу” в ній, більшість дослідників визначають “Я-образ” як підсумковий результат самосвідомості. Уявлення про себе, як продукт самосвідомості, одночасно є і її істотною умовою, оскільки пізнаючи себе, особистість використовує цілу систему внутрішніх засобів: уявлень, образів, понять, – серед яких важливе місце займає уявлення про себе та свої особистісні риси. Специфіка формування “Я-образу” осіб з вадами зору полягає в тому, що втрата зору накладає відбиток на сприймання свого “тілесного Я” та “реального Я”. У незрячої особистості виникає конфлікт між образом “здорової людини” та “образом людини з тростиною”, яку можна віднести до категорії людей із фізичними обмеженнями. “Реальне Я” при цьому зазнає такого викривлення, як переоцінка чи недооцінка власних можливостей і свого реального світосприймання. Крім того, на формування “Я-образу” незрячої особистості впливають і соціальні стереотипи відносно сліпоти, які досить поширені у суспільстві. 2. Втрата зору має вплив на те, як особистість ставиться до себе, тобто на її самоставлення. Цей дефект вносить зміни в “образ тіла” і “реальне Я” особистості, і, як результат, вона відчуває себе не такою як інші, а це, у свою чергу, призводить до неприйняття свого нового “Я-образу”. Водночас незрячі співвідносять рівень здоров’я та позитивне ставлення з боку інших, тобто, чим кращим є їхнє здоров’я, тим більш позитивно, на їх думку, ставляться до них оточуючі. Незрячі вважають хворобу, у тому числі свій дефект – ваду зору – результатом випадку, волі обставин, а не власних дій, і тому мають надію на одужання за допомогою інших людей чи зовнішніх обставин. На відміну від незрячих, слабозорі та зрячі переконані у своїй відповідальності за стан власного здоров’я. Вказані факти можуть бути пояснені усвідомленням глибини дефекту власного здоров’я і його наслідків: чим глибшою є вада, тим меншою є надія в людини на самостійне її подолання. 3. Люди, незалежно від рівня зору, як правило, будують життєві плани і націлені у майбутнє для їх реалізації. Хоча глибокі порушення зору можуть створювати як фізичні, так і соціальні обмеження у виконанні певних видів діяльності, вони не є істотною перешкодою в побудові суб’єктивних уявлень про себе і свої можливості, у формуванні власного образу “майбутнього Я”. Можна стверджувати, що чим більш адаптованою є особистість у соціальному середовищі, тим більш розвинуті в неї навички цілепокладання. 4. У незрячих досліджуваних виявлено тенденцію до злиття з іншими людьми, невизначеність свого місця і ролі у житті, невпевненість у майбутньому, аналіз власної значущості і тих чинників, які впливають на життєдіяльність. У слабозорих досліджуваних, у свою чергу, відсутній аналіз внутрішнього світу: пріоритетно описується навколишній світ, тобто наявна фіксація на візуальних символах. 5. Виходячи з аналізу психосемантичних уявлень зрячих і незрячих, досліджуваних на сліпоту, можна стверджувати про поширеність у суспільстві стереотипного образу “типового сліпого”, – образу, що входить до структури взаємин зрячих і незрячих у соціумі, накладає відбиток на формування їх уявлень один про одного, а також незрячих – про себе. Головна особливість цього образу – переоцінка серйозності наслідків дефекту. Іншими словами, зрячій людині соціальна позиція і життя незрячого уявляється більш безнадійною і трагічною, ніж це є насправді. Проте добре адаптована незряча людина почуває себе досить упевнено, принаймні, у певних галузях життя і діяльності. 6. Слабозорі люди знаходяться на своєрідній межі між людьми з нормальним зором і незрячими. Глибоке порушення зорового аналізатора призводить до невпевненості у власних силах, бажання відповідати стандартам зорового рівня, недостатнього розуміння своїх здібностей та великих затрат енергії на отримання інформації із навколишнього світу за допомогою пошкодженого зорового аналізатора. При цьому такі люди недостатньо розвивають альтернативні канали сприймання. 7. У результаті проведення соціально-психологічного тренінгу для осіб з вадами зору були виділені такі особливості роботи з незрячими людьми, як зменшення групи до 6-8 учасників, модифікація і заміна невербальних вправ вербальними і тілесно-орієнтованими, урахування специфіки зворотного зв’язку незрячих людей. Після соціально-психологічного тренінгу в членів групи збільшився показник центрації на собі, збільшилась здатність до усвідомлення своїх індивідуально-психологічних рис, зменшилася кількість соціально-формальних висловлювань. Учасники стали більше усвідомлювати свої емоції та настрої, збільшився рівень саморозуміння і самосприймання, відбулися позитивні зміни “Я-образу”. Також члени групової роботи отримали навички саморефлексії, які необхідні у процесі адаптації та повсякденній життєдіяльності. Перспективами подальшого дослідження є: а) вивчення взаємозв’язку між параметрами “Я-образу” і фактором часу та обставин утрати зору; б) адаптація наявних і розробка нових методик діагностики “Я-образу” незрячих і слабозорих людей; в) розробка прийомів і методів корекції їх “Я-образу”. |
