1. При розгляді категоріальних засад аналізу феномену влади виявилось, що її аморфність, багаторівневість (передумова, процес і результат), а також здатність пронизувати усі сфери людської життєдіяльності ускладнює науково-теоретичне усвідомлення даного феномену. 2. Вихідним могло б стати визначення влади у якості регуляторної рівновекторної як зовнішньої, так і внутрішньої функції будь-якої формальної або неформальної людської групи і суспільства в цілому. Адже суспільство породжує певні загальні функції без яких не може обійтися. Функціонально уповноважені на здійснення цих ролей люди створюють нове середовище. Вони набувають особливих інтересів на противагу тим, хто їх уповноважив, бо стають відносно самостійними стосовно своєї електоральної бази. Отже, влада – це суб’єкт - об’єктні відносини вольових якостей людей, де посередником виступають обіцянки (запевняння), примус або вплив авторитету, закріплені у певних документах державного та міждержавного значення. 3. Процес інституалізації політичної влади у якості головних напрямів має: - в економічному вимірі – досягнення сталості виробничих відносин та їхнього захисту від бюрократичної сваволі за рахунок демократизму у визначенні форм власності і засобів розподілу продукту єднання будь-якої форми власності з найманою робочою силою; - у правовому розумінні – практичне вирішення питання про легальність і легітимність державної влади, тобто про її юридичну обгрунтованість, з одного боку, і справедливість, визнання та її підтримку більшістю населення - з іншого; - у соціальному відношенні - впорядкування різновекторності соціальних інтересів через реалізацію концепції стримувань та противаг, за якої перевагу мають загальнонаціональні інтереси та інтереси маси соціально незахищених верств народу як складової частини джерела влади; - з моральної точки зору – дотримання загальнолюдських цінностей міжособистісного та міжсоціального спілкування, які випливають з правила першочерговості справедливості перед владою, що відвертає від суспільства стикання з феноменом асоціальності та аморальності; - в ідеологічній сфері - обгрунтування та популяризація цілей і методів здійснення влади з метою збереження та збільшення її внутрішньої та зовнішньополітичної репутації демократичними засобами. 4. Серед особливостей дії тоталітарної спадщини України на процес інституалізації політичної влади виокремлюються такі: а) переважає можливість остаточного відречення від тоталітарного минулого, але й залишаються шанси повороту до авторитаризму, що потребує додаткових зусиль у створенні не лише політичної, але й достатньої соціально-економічної бази державної незалежності. Доти, доки національна ідея не отримає надійного соціально-економічного підгрунтя її вплив не стане вирішальним; б) серед тоталітарно-історичної спадщини України чи не найсуттєвішим елементом, що обумовлює темпи і якість трансформацій у бутті та свідомості українських громадян, є такий залишковий елемент, як відчуття напівколоніальної периферійності або архетипічної необхідності підпорядковуватись колишньому центру на Сході або пошуки нового центру підпорядкування на Заході. в) можна окреслити, щонайменше, три сценарії розвитку України у майбутньому. Це – демократичне удосконалення дотепер діючого політичного ладу; набуття посттоталітарною системою рис “делегативної”, тобто формальної демократії, де остання зводиться до чергових виборів; кримінальна анархізація економічної політики. 5. Вирішення протиріч посттоталітарної трансформації влади в Україні передбачає: усвідомлення тривалості, поетапності та системності даного процесу, його визначення як стратегічного курсу; урахування наслідків тоталітаризму; підвищення рівня легітимності влади. 6. Одним з головних інституційних засобів подолання посттоталітарних протиріч у розвитку України виступає консолідація українського політикуму у його взаємодії з суспільством, яка передбачає: - укладання своєрідної угоди між основними політичними силами з метою розподілу державно-адміністративних зв’язків та ресурсів пропорційної впливовості кожної з них та введення політичної конкуренції у цивілізоване русло за допомогою певного морального кодексу; - нормативне закріплення інституційних засад політичного спілкування. Це не виключатиме природну політичну боротьбу за лідерство, але зосереджуватиме її на інтересах суспільства і надаватиме конструктивний характер згідно з прозорими, демократичними принципами; - ствердження більш прийнятної для всіх парламентсько-президентської форми правління, за якої принципово неможлива монополізація влади якимось одним лідером. 7. Головними напрямами розвитку сучасних інститутів влади є: - оптимізація усього комплексу суспільних відносин за рахунок постійного оновлення нормативно-правової бази, формування життєво важливих для суспільства на даному етапі цілей та визначення засобів їх досягнення, розробка політичних та соціально-економічних проектів, здатних відчутно підвищити рівень життя економічно активних поколінь та реально гарантувати майбутнє соціально незахищеним верствам населення; - культивування сталого розвитку економічних структур різних форм власності за рахунок їхнього надійного правового закріплення, створення єдиного економічного простору, проведення ефективної податкової та митної політики, регулювання фінансово-банкової системи, формування привабливого інвестиційного клімату; - консолідація усього суспільства на основі спільних соціальних та культурно-історичних цінностей і традицій незалежно від соціального статусу, національної або релігійної приналежності громадян та захист їхніх конституційних прав і свобод. 8. Аналіз взаємовідносин структур влади, бізнесу та громадських організацій приводить до висновку, що для подолання їх негативних тенденцій необхідні, з одного боку, розробка та впровадження “Закону про лобізм”, котрий забезпечить прозорість бізнесу для влади, а з іншого – включення правозахисників і представників громадських організацій в діалог між великим бізнесом і владою, що зробить зрозумілою поведінку бізнесу та влади для широких верств населення. 9. Політична ситуація, що склалася в Україні, показала, що лише декілька партій здатні реально боротися за владу. Кон’юнктурне партійне блокування виявилося тенденцією розвитку українського політикуму, котра підкреслює програмно-ідеологічну, кадрову та фінансову несамодостатність кожної партії, що входить у той чи інший блок. Для того, щоб подолати цю тенденцію необхідно створити стабільну і довгострокову політико-правову основу, впровадити систему відповідальності блоків перед виборцями на весь час роботи парламенту, розробити і застосовувати санкції за достроковий розпад блоків, зокрема фінансового характеру (позбавлення державних субсидій). | 