Розвиток української нації та держави навряд чи зможе бути ефективним та динамічним без дослідження української національної ідеї. Однак, ще й досі лишаються актуальними і широко обговорюються українською науковою спільнотою проблеми, пов‘язані з національною ідеєю. Для позитивного вирішення даних проблем потрібно, перш за все, врахувати вітчизняний досвід культурної і політичної спадщини минулих поколінь. Крім того, важливою складовою є врахування історичного досвіду сусідніх народів у даному питанні. На формування національної ідеї, окрім культурних та історичних особливостей окремо взятого народу (які відіграють ключову роль), значний вплив справляють, також, ідеологічні погляди тієї інтелектуальної групи, яка береться формувати її принципи і поширює їх в масовій свідомості. Особливий інтерес викликає консерватизм як ідейно-політична течія та його трактування феномену національної ідеї. Національна ідея є явищем модерної епохи розвитку людства, її виникнення пов’язане із зародженням модерних націй. Основним чинником, що вплинув на цей процес, постають революційні події кінця ХVІІІ – першої половини ХІХ століття та, пов’язаний з ними, рух народів за самовизначення. Національна ідея розглядається як явище культури, що формується інтелектуальною елітою нації. Поняття “національна ідея”, не дивлячись на певні специфічні особливості конкретної нації, має ряд спільних рис. Це усвідомлення спільної історії, спільних етнічних та культурних умов, мети нації, її мрії, місії як чинника соціальної дії, зумовленого процесами самоусвідомлення та самоствердження. Ці складові взаємопов’язані та нерозривні. Утвердження національної ідеї відбувається в “локальній” та “універсальній” площинах. Серед ідеологічних течій української політичної думки унікальним явищем постає консерватизм. Найменш підтримуваний в масах, він зробив найбільший інтелектуальний внесок в духовну спадщину минулого століття. Особливе місце серед інтелектуального доробку українських консерваторів займає поняття “національна ідея”. Національну ідею діячі консервативного руху ХІХ століття пов’язували з ідею відродження та захисту національної культури (життєвого світу), а в політичній площині з ідеєю автономізму, не відкидаючи думку про можливість здобуття Україною незалежності в далекому майбутньому. Провідним складником національної ідеї, на їх думку, виступає самоусвідомлення українцями себе як єдиного цілого. Вирішальна роль у формуванні та наповненні національної ідеї реальним змістом належить національній еліті. Представники українського консерватизму першої половини ХХ століття пов’язували національну ідею з ідеєю здобуття та утвердження української державності на засадах територіального патріотизму. Відродження України мислителі консервативного напрямку пов’язували з утворенням політичної нації та формуванням національної аристократії як основного суб’єкта державотворення. Консервативні мислителі не обмежувались “локальним” баченням національної ідеї, наголошуючи на місії України – стати інтегруючим чинником європейського Сходу і Заходу. Представники російської консервативної думки пов’язували національну ідею з особливою місією Росії в світовій історії. На їх думку, російський народ, російська держава є носієм певних універсальних духовних цінностей, завдяки яким вона здатна не лише зберегти свою унікальність, але й стати своєрідним каталізатором духовного відродження людства. Унікальність Росії вони пов’язували з специфічними історичним, культурними, релігійними та географічними особливостями. Порівняльний аналіз національної ідеї в політичних концепціях українського та російського консерватизму дозволив зробити висновок, що відмінності в її трактуванні пов’язані, насамперед, з історичними особливостями розвитку двох народів, культурними та ментальними відмінностями, а також з певними національними особливостями розвитку консервативної ідеології в Україні та Росії. Українська ідея – персоналістська, моноцентрична. Російська ідея – колективістська, поліцентрична, наднаціональна. Російська ідея в консервативній інтерпретації розглядається як ідея збереження сучасного на основі минулого. Українські консерватори розглядали національну ідею як ідею подолання сучасного на основі минулого. У розумінні національної ідеї російськими консерваторами переважали релігійні, містичні та есхатологічні моменти, що зумовило її теократичний характер. В українських консерваторів переважають етико-раціоналістичні елементи. У порівнянні з українським, російський консерватизм вирізняється крайнім месіанізмом. Якщо українські консерватори пов’язували національну ідею, перш за все, із здобуттям незалежної держави та творенням політичної нації як рівної серед рівних, то російські наголошували на унікальності російського народу, його “духу” і наголос робили на спасительній місії Росії. Дослідження національної ідеї в творчій спадщині представників українського консерватизму сприяє осмисленню української національної ідеї на сучасному етапі розвитку української нації та держави. Узагальнюючи думки українських консерваторів щодо питання місії України, її призначення, можемо стверджувати, що зміст “універсальної” площини української національної ідеї, місії української нації вони вбачали в утвердженні цінностей європейської цивілізації. Незалежна та сильна Україна, що займає належне їй місце в загальноєвропейському домі та відіграє в ньому провідну роль – ось зміст української місії. Саме так, в першій половині ХХ століття, означили українську місію представники консервативної політичної думки. Основну роль у формуванні національної ідеї відіграє національна еліта. Утвердження національної ідеї вимагає наявність спільної волі в її реалізації, здатність взяти на себе відповідальність за долю нації. Дана відповідальність покладається, насамперед, на політичну еліту. Українським політикам слід пам’ятати, що саме на них у першу чергу лежить відповідальність за майбутнє української нації. Нація, що не зможе зреалізувати власний потенціал, приречена на зникнення. Видатний представник української консервативної політичної думки С. Томашівський наголошував на існуючому вічному законі відповідальності еліти за власні дії перед сучасними та майбутніми поколіннями. Цей закон повинен стати аксіомою в діяльності сучасних українських політиків в ім’я майбутнього української нації. |
