Проведене автором системне дослідження особливостей збройно-політичних конфліктів сучасності дозволяє зробити наступні висновки: 1. Як свідчить практика, нерідко останнім переконливим аргументом для сторін, що відстоюють свої політичні інтереси, є “мова зброї”, яка перетворює політичний конфлікт у збройно-політичний. Збройно-політичний конфлікт - це зіткнення політичних інтересів суб’єктів політики у формі збройної боротьби. 2. Дослідження сучасних збройно-політичних конфліктів дозволяє систематизувати їхні основні особливості. Сучасні конфлікти характеризуються асиметричністю, локальністю, різкими переходами від деескалації до ескалації, важко піддаються управлінню. Все частіше прямими учасниками збройно-політичних конфліктів виступають не тільки держави в єдності їхніх інститутів, а різні соціальні спільності, політичні, економічні, кримінальні організації. Одночасно відбувається інтернаціоналізація конфліктів, зростає коло держав, національних інтересів яких вони торкаються. Причини сучасних конфліктів майже завжди мають змішаний характер. В більшості конфліктів явно визначений агресор, котрий виступає за застосування засобів збройної боротьби для вирішення політичних протиріч і якому, як правило, й вдається здобути перемогу. Усе активніше в конфліктах застосовуються нові види озброєнь (інформаційна, високоточна зброя). Прослідковується тенденція до зникнення прямих кровопролитних масових сухопутних зіткнень, адже продовжується конструювання нової парадигми збройної боротьби, яка ставить на перше місце не збройне зіткненя на полі бою, а позбавлення збройних сил супротивника тилової інфраструктури. 3. Типологія збройно-політичних конфліктів повинна сприяти прийняттю більш ефективних рішень щодо їхнього врегулювання. Звідси, доречним виглядає поділ збройно-політичних конфліктів відповідно до типів суб’єктів політики, які відіграють неоднакову роль у політичному житті суспільства, на інституціональні та неінституціональні. Ескалація насильства в конфліктних ситуаціях характерна в основному для неструктурованих груп, у яких відсутня організація й керівництво. 4. Особливості сучасних збройно-політичних конфліктів обумовлюють використання ефективних методів їхнього діагнозу і прогнозу. У результаті проведених досліджень зроблено висновок про те, що, для одержання найбільш точних даних, діагноз і прогноз необхідно проводити на двох рівнях: використовуючи інтуїтивні методи й експертні оцінки, а також застосовуючи моделювання з використанням методів кількісного аналізу й теорії ігор. 5. Проблема врегулювання сучасних збройно-політичних конфліктів повинна розглядатися у широкому розумінні як діяльність, яка охоплює у своєму обсязі вирішення різних завдань: 1) запобігання збройному зіткненню на предконфліктному етапі; 2) локалізація та припинення вже розпочатого збройного зіткнення; 3) остаточне врегулювання конфлікта на етапі постконфліктного будівництва. Проблема знаходження оптимального співвідношення у використанні силових і несилових способів врегулювання конфліктів вирішується індивідуально для кожного конфлікта, проте можна виокремити наступні загальні підходи: пріоритетність надається несиловим способам врегулювання, але при необхідності уможливлюється короткострокове застосування силового підходу, який в обов'язковому порядку супроводжуються відповідними несиловими методами; способи врегулювання узгоджуються з етапом розвитку конфліктного процесу. 6. У силу особливостей сучасних конфліктів відбувається процес трансформації миротворчості. Збагачується зміст миротворчості, розширюються способи миротворчої діяльності. Оскільки сьогодні більшість сучасних миротворчих операцій являють собою реакцію на внутрішні, а не міждержавні конфлікти, то миротворчість від операцій з підтримки миру, переходить до операцій з примусу до миру, які припускають застосування засобів збройної боротьби. При цьому відкидаються норми й правила, що регулюють миротворчу діяльність. Суб’єкт миротворчих операцій фактично перетворюється на прямого учасника збройно-політичного конфлікту. Звідси, повинна бути реформована система реагування на кризи ООН з врахуванням природи сучасних збройно-політичних конфліктів. Пристосування ООН до нових умов потребує насамперед глибоких інституціональних і правових змін: розробки чітких критеріїв та процедури ухвалення рішення про зовнішнє втручання в рамках ООН з гуманітарних міркувань (так звана гуманітарна інтервенція), створення та удосконалення деяких наднаціональних інститутів, таких, як міжнародні сили швидкого реагування, міжнародна система збору данних і раннього попередження конфліктів, міжнародна система постконфліктного кредитування. 7. В умовах непростої економічної і соціально-політичної ситуації всередині держави, однією з найважливіших умов забезпечення національної безпеки та реалізації стратегічної мети зовнішньої політики України є її активна участь у врегулюванні сучасних конфліктів на основі мандату ООН. Особливо активну участь Україна повинна брати у врегулюванні конфліктів на території СНД, що дозволяє їй одночасно вирішити дві важливі проблеми: по-перше - підтримка стабільності периметру своїх кордонів, адже існує ризик поширення збройних зіткнень на територію України, напливу біженців, контрабанди зброї; по-друге - можливість послабити вплив Росії на країни Співдружності і їхню політичну орієнтацію. Враховуючи наявні слабкості в миротворчій діяльності України, відсутність систематизованої теорії в цій сфері, буде доцільним розробити й прийняти Концепцію миротворчості України. Необхідно часткове оновлення Концепції національної безпеки України і Військової доктрини України. В цих документах варто не просто констатувати наявність загроз національній безпеці України, але й, узагальнивши досвід провідних країн світу з питань об’єднання зусиль усіх інститутів політичної системи для підвищення ефективності боротьби з загрозами виникнення збройно-політичних конфліктів, визначити реальну стратегію їхнього запобігання й протидії. |
