У дисертаційній роботі вирішувалась проблема створення філософсько-теоретичних засад для оптимізації розбудови соціального феномену особистісно орієнтованої освіти. 1. Дисертантом побудована авторська інтегративна концепція особистості, мета якої полягає в об’єднанні навколо субстанційної основи особистості – суб’єктності цілої низки визначень особистості, які, доповнюючи одне одного, можуть використовуватися в різних дискурсах: 1) Особистість – це суб’єктна система – особлива динамічна цілісність, відкрита для взаємодії з зовнішнім середовищем і здібна до відображення й перетворень себе і середовища з утворенням специфічних системних ефектів як таких, що спостерігаються об’єктивно, так і таких, що не спостерігаються об’єктивно, а призначені “для себе”. Саме системні ефекти “для себе” й є властивостями та якостями духовного світу людини, якостями, які відображають феномен подвійності. Суб’єктна система завжди виступає як інтегративне утворення: біологічне і соціальне, матеріальне і духовне, стабільне і змінне тощо. 2) Коли людина намагається зрозуміти, осягнути себе або іншого як особистість, то, перш за все, вона активує таку сутність як “Образ” – єдиний засіб феноменологічного виявлення особистості для себе самої, для інших та інших для неї. Цей образ не належить ані тілу, ані свідомості (психіці) людини. “Образ” існує не в опозиції суб’єкт-об’єкт (ідеальне-матеріальне), а над нею. Матеріальну та ідеальну основу особистості як образу складає неперервний у часі потік речовини, енергії та інформації. Особистість – це Природна й Культурна сутність, сутність вроджена та така, що стає, розвивається. Генотипічна й середовищна інформація складають взаємобумовлюючу системну цілісність особистості як складної інформаційної системи. Особистість як суб’єктна система завжди виявляє подвійність свого існування в інформаційно-часовому вимірі – вона завжди розглядається собою й іншими одночасно і як умова, і як мета. Вісь Я-в-минулому – Я-тут-і-зараз – Я-в-майбутньому є дуже важливою складовою “образу” – феноменологічного виявлення особистості для себе й для інших. Саме ця вісь зберігає самототожність особистості та її здатність до розвитку. Розрив вказаної неперервності, дезінтеграція “образу” є основою хвороб особистості – неврозів та психозів. Таким чином, особистість – це конкретна людина на будь-якому етапі вікового розвитку, від народження до смерті, за винятком випадків з грубим порушенням функціональної норми психічного та фізичного розвитку.
5) Особистість є суб’єктом діяльності й суспільних відносин з певною системою внутрішніх цінностей. Суб’єктність – первісна, закладена у “Я” самопричинна активність, що забезпечує зв’язок “Я” зі світом. Суб’єктність є субстанціальною основою особистості. Як суб’єктна система особистість існує “подвійно” – одночасно виступаючи умовою й метою свого саморозвитку. 6) Активність особистості обумовлена внутрішніми детермінантами, які як ініціюють активність, так і визначають її спрямованість і характер. Зовнішні фактори можуть безпосередньо тільки ініціювати активність, після чого вони виступають сукупністю умов, диференційне врахування яких здійснюється суб’єктом діяльності знову ж таки на основі внутрішніх детермінант. 2. Обґрунтовано теоретичні принципи розбудови особистісно орієнтованої освіти співпраці, гуманізму (з обґрунтованою нами комунікативною складовою), реалізму, діяльності, проектності, самоорганізації складних систем, діалектичного редукціоналізму, ціннісно-цільової сутності пізнання, інтегративності, діалогової взаємодії, суб’єкт-об’єкт-суб’єктної сутності освітньої діяльності. До них ми додаємо визначені нами в даному дослідженні принципи ціннісно-цільової сутності пізнання, проектності, інтегративності. Подальшого розвитку набуває принцип суб’єкт-об’єкт-суб’єктної взаємодії. Розроблено авторську модель характеру спілкування між суб’єктами освітнього процесу. Ця модель вміщує в себе установки дорослого щодо „прийняття—неприйняття” дитини, та компетентність – „вмію—не вмію” у спілкуванні 3. Особистісно орієнтована освіта визначена як соціальна інституція, як сукупність вкладених один у одного численних шарів (рівнів). Соціальні зв’язки між різними шарами утворюються як такі, що ведуть “углиб”, “на поверхню”, та “на рівні певного шару”. Цей освітній простір існує в тримірній системі координат, яку утворюють вектори, спрямовані на інтереси та потреби влади, суспільства й особистості. Обґрунтовано, що сьогодні співіснують тільки дві моделі інституцій освіти: авторитарна (традиційна) модель і особистісно орієнтована (гуманістична) модель 4. Метою особистісно орієнтованої освіти є не формування, і навіть не виховання, а знаходження, підтримка, розвиток людини в людині, і розвиток у ній механізмів самореалізації, саморозвитку, адаптації, саморегуляції, самозахисту, самовиховання та інших, необхідних для становлення самобутнього особистісного образу й діалогічного, безпечного способу взаємодії з людьми, природою, культурою, цивілізацією. 5. Визначено, що особистісно орієнтована освіта на базовому рівні педагог–учень являє собою мінливу єдність трьох основних типів соціально-педагогічної взаємодії: особистісно-вільної, особистісно-цільової та особистісно-директивної, які здійснюються педагогом з позиції особистісного ставлення до учня: прийняття, визнання, розуміння. Отже, особистісно орієнтована освіта визначається через характер соціальних зв’язків між її суб’єктами та створення умов для становлення особливого стану особистості, в якому вона виявляється й розвивається як особистість відкрита, вільна, креативна. Визначення основного чинника кризи сучасної освіти, здійснюється через поняття “освітній час” та “освітній простір”. Освітній час – це постійні зміни в “освітньому просторі”. Плин освітнього часу ініціює постійні перебудови всіх трьох векторів. При цьому чим більшою є кількість суб’єктів виявлення змін, їх аналізу та прогнозування подальшого розвитку, тим більше освітня система набуває високого рівня складності й здатності до саморозвитку. Така освітня система як ціле стає відкритою – більш чутливою до змін у соціальному просторі, меншими стають періоди її нестабільності, вона швидше виходить на аттрактор – вектор доцільного подальшого розвитку який веде до нового стабільного стану. При цьому для кожної особистості “освітній час” існує тільки як “особистісний освітній час”, міра руху в якому залежить від її власних зусиль. При цьому саме “прорив у сучасне” забезпечує особистості можливість “розуміти” себе й суспільство, тобто дійсно виступати суб’єктом. Рух в “особистісному освітньому часі” без напружених зусиль завжди залишає особистість далеко від межі сучасності. Її уявлення про світ не можуть стати адекватними й формуються на основі суспільних міфів і стереотипів. Така особистість може не відчувати підконтрольність своєї суб’єктної активності.
7. Найважливішою вадою сучасного суспільствознавства є його відірваність від особистості. Особистості не як “елементу продуктивних сил”, а в усій складності її ментальних, інтелектуальних, духовних структур, які лише в наші дні стають об’єктом комплексного вивчення. Тому “присутність” людини як особистості навіть у тих соціально-економічних концепціях, які відкрито прокламують свою гуманістичну спрямованість, до останнього часу залишалася формальною. Іншими словами, у більшості філософських праць особистість залишалася гіпотезою, недосяжною абстракцією, що реально відповідало інтересам політичної та економічної еліти. 8. Зміст особистісно орієнтованої освіти складається з наступних компонентів: аксіологічного, телеологічного, когнітивного, діяльнісного та рефлексивного. Компонентами-інтеграторами в змісті особистісно орієнтованої освіти є: аксіологічний, телеологічний і рефлексивний. 9. Відповідно до синергетичної моделі розвитку складних систем, кожний етап розвитку особистості починається з періоду найбільшого хаосу, який є одночасно періодом існування великої кількості можливих варіантів розвитку. Цей період ми визначаємо як період перспективного розвитку. Таким чином, конструкт Л.С. Виготського “зона актуального розвитку – зона найближчого розвитку” ми пропонуємо розширити так: “зона вірогіднісного саморозвитку –– зона актуального розвитку –– зона найближчого (керованого або свідомо самокерованого) розвитку”. При цьому зона спонтанного розвитку потребує найбільш насиченого необхідними умовами “освітнього простору”, а зона найближчого розвитку – “освітнього часу”. 10. Основні сутнісні ознаки особистісно орієнтованих освітніх технологій наступні: суб’єкт-суб’єктна взаємодія, діалогічність, проектність, ресурсна забезпеченість, проблемність, рефлексивність. Будь-яка навчально-виховна діяльність має сприяти становленню учня як суб’єкта діяльності і соціальних стосунків, оволодіння ним повною структурою діяльності. Іншими словами особистісно орієнтована освіта – це постійний тренінг особистісного зростання учня і педагога. 11. Роль орієнтирів для розвитку особистісно орієнтованої освіти відіграють критерії рівня соціального розвитку суспільства, оскільки, з одного боку – ці критерії (наприклад: соціальний інтелект; рівень розвитку громадянського суспільства, пріоритетом якого є особистість, яка має доступ до об’єктивної інформації про життя суспільства і забезпечена механізмами впливу на всі сфери суспільного життя; рівень свободи, найперше – в розмірах фізичного часу, який можна буде використовувати як “освітній час”) визначають можливість розвитку особистісно орієнтованої освіти, а з іншого боку – теоретична та практична розбудова такої освіти може сприяти розвитку суспільства в цілому. 12. Обґрунтовано важливі детермінанти оптимізації розвитку особистісно орієнтованої освіти: розробка цілісної теорії особистісно орієнтованої освіти, яка може здійснитися на основі залучення до цього представників всіх напрямків сучасної соціогуманітарної науки та наук, що вивчають природу, людину, суспільство; подолання ціннісної кризи в суспільстві, його вихід з аномічного стану через розбудову демократичної правової держави, через встановлення ефективної системи ротації політичної еліти згідно з загальнолюдськими та національними цінностями, правом і мораллю; розбудова державно-громадського управління соціальною інституцією освіти та впровадження особистісно орієнтованого управління закладами освіти; становлення соціального класу, рівень освіченості, компетентності, креативності якого буде його капіталом, а не просто можливістю виживати через інтенсифікацію праці; становлення нової педагогічної свідомості, створення умов для формування нового раціонально-синергетичного мислення вчителя через акмеографічний підхід (визнання необмеженості професійного зростання) у системі післядипломної освіти педагогів; оптимізація спадкоємності поколінь та генерацій. Звичайно, дисертант розуміє, що особистісно орієнтована освіта як соціальний феномен ніколи не пошириться на всю освіту. Мова йде про відпрацювання мислиневої моделі освіти, яка сприятиме встановленню певного балансу між особистісним і авторитарним підходом в освіті, балансу між інтенціями розвитку особистості, держави і суспільства. |
