1. Для кожної історичної епохи властивий свій архетип сприйняття природи. На ній завжди лежить густий шар інтуїції певної епохи. Епоха індустріалізму породила небачену за своїми масштабами глобальну екологічну кризу, подолання якої в сучасних умовах неможливо не лише без відповідного технологічного забезпечення, а й без високого рівня екологічних знань і відповідної поведінки, тобто без належної екологічної культури, як особливої специфічної і, певно, найістотнішої форми культури в цілому. Екологічна культура, звернена до двох світів – природного довкілля і внутрішнього світу людини. Своїми цілями вона спрямована на створення бажаного устрою чи ладу в природі, і а виховання високих гуманістичних смисложиттєвих цінностей та орієнтирів у людському житті. За своєю суттю екологічна культура є своєрідним „кодексом поведінки”, що лежить в основі екологічної діяльності. Вона включає в себе певний зріз суспільно виробленого способу самореалізації людини в природі, культурних традицій, життєвого досвіду, моральних почуттів та моральної оцінки ставлення до природи. Екологічна культура за своїм змістом є сукупність знань, норм, стереотипів та правил поведінки людини в навколишньому природному світі. 2. Екологічна культура займає у структурі культури особливе місце. Якщо культура в цілому за своєю суттю має екологічний характер, то екологічна культура може бути визначена як певна програма, опредмечена в діяльності, на основі якої суб’єкт природокористування будує свій історично конкретний процес взаємодії з природою. Основоположним принципом екологічної культури можна вважати принцип відповідності соціального і природного в рамках єдиної системи, який виражає міру освоєння суб’єктом природо-перетворюючої діяльності і виступає її регулятором. Екологічна культура майбутніх учителів визначається як процес і результат формування екологічної свідомості особистості, що відображає нерозривну єдність між сукупністю знань, уявлень про природу, емоційно-почуттєвого і ціннісного відношення до неї (внутрішня культура) і відповідних умінь, навичок, потреб взаємодії (зовнішня культура), заснований на гармонізації взаємозв’язків у системі „природа – людина”. 3. Інституалізації екоосвіти, тобто включення екологічної компоненти освіти до базової частини освіти, виразно окреслює спроби обґрунтувати необхідність створення самостійної галузі освіти – екоосвіти – на базі спеціально розробленої методологічної платформи, яка дозволила б чітко сформулювати її цілі й завдання, методичний і дидактичний інструментарій тощо. У найзагальнішому вигляді ця платформа означається як екологізація освітньої сфери, а також передбачає експансію принципів екоосвіти в інші складові освіти. Освіта в цій галузі здійснюється протягом всього життя людини і є невід’ємною частиною процесу загальної та професійної освіти; вона має зосереджуватися на практичних проблемах і носити міждисциплінарний характер, інтегруючи знання різних наук, що допоможе зрозуміти екологічні цінності, сприяючи колективній стабільності і приділяти основну увагу проблемі екологічного виживання людини. Разом з тим, освіта з питань навколишнього середовища не повинна бути лише ще одним предметом, який підлягає включенню в існуючі навчальні плани і програми, а має стати каталізатором оновлення системи, концепцій і методів навчання. Вона не має обмежуватися системою формального навчання; нагальною потребою є об’єднання навчання з питань охорони навколишнього середовища з іншими формами діяльності. 4. Система екологічної освіти в Україні продовжує бути фрагментарною, несистематизованою, слабкою в концептуальному відношенні, багато в чому декларативною, а отже й неефективною. Вона фактично тримається на ентузіастах, котрі нерідко працюють без належного ресурсного (інформаційного, інструментального, методичного і методологічного і т.ін.) забезпечення. Як наслідок – невідповідність між розумінням того, що екологічна освіта та екологічні знання є базовими компонентами формування екологічної культури майбутніх вчителів і станом їх екологічної компетентності. Моделі екоосвіти вибудовуються як важливий і невіддільний аспект екологістських (у тому числі й екофілософських) концепцій, які претендують на роль своєрідного дороговказу для подолання проблем, що пов’язані із кризовим станом довкілля. Обстоюється доцільність побудови низки відносно автономних освітніх парадигм, які спиралися б на різноманітні філософські, культурні та освітні традиції й були б орієнтовані на конкретні цільові групи чи на розв’язання конкретних питань охорони природи. 5. Головним чинником формування екологічних переконань майбутніх вчителів є створення єдиної системи освіти і виховання, орієнтованої на пріоритет екологічних цінностей, розвинену екологічну свідомість та мораль, активно-діяльне відношення особистості до природного оточення. Але певна сумма екологічних знань автоматично не приводить до екологічно виваженої поведінки, до формування екологічної культури в системі ціннісних орієнтацій студентської молоді. Знання мають набути соціального і культурного осмислення і усвідомлення природи як духовної цінності. Специфіка ціннісних орієнтацій студентської молоді складається в їх активному характері по відношенню до дійсності. Ціннісні орієнтації є чинником формування нової дійсності, могутньою культуротворчою силою. Поняття ціннісних орієнтацій фіксує інтенцію на певні цінності, що зумовлює діяльність суб’єкта у відповідності з ними. Ось чому істотні зміни у сфері ціннісних орієнтацій (зміна одних культурних кодів на інші або повне зникнення основних культурних принципів, які лежать в основі ідеології, релігії, етнічних традицій) здатні викликати до життя соціально негативні феномени. Виявлено, що у значної частини студентської молоді не сформована система екологічних цінностей, стійких екологічних переконань, відповідна установка на екологічно виважену поведінку в навколишньому середовищі, готовність до конкретних дій. Розбіжність між широтою знань і глибинного їх засвоєнь пояснюється низкою об’єктивних і суб’єктивних причин. 6. Нераціональна людська діяльність порушила природний кругообіг речовин і енергообмін на планеті, спричинила глобальну соціоекологічну кризу. Щоб зупинити цю кризу, необхідно оптимізувати взаємодію суспільства з природним довкіллям, сформувати високий рівень екологічної культури громадян. Мова йде про формування своєрідного „кодексу поведінки”, що лежить в основі екологічної діяльності. Це сукупність знань, норм, стереотипів та правил поведінки людини в оточуючому її природному світі. Стимулюючи екологічну освіту і самоосвіту, практична діяльність водночас є своєрідним трансформатором у процесі вироблення переконань у магістральному напрямку виховання свідомого і відповідального ставлення до природи, тобто високої екологічної свідомості. У цьому плані практична діяльність: живить її учасників безпосередніми знаннями про природне середовище, які „переплавляються” в переконання; дає можливість (на основі набутого соціально-екологічного досвіду) продумати і відчути знання, одержані з теоретичних джерел, і тим самим сприяє перетворенню цих знань у переконання; є „діловим критерієм”, своєрідним перевіряючим засобом для визначення рівня екологічної культури, бо про людину судять не за її думками і розмовами, а за її вчинками. Основні положення дисертаційного дослідження, викладені у таких публікаціях автора: 1. Науменко Г.Г. Від екологізації освіти і просвіти до екологічної культури / Г.Г. Науменко // Політологічний вісник. – 2005. – Випуск 19. – С.70-78. 2. Науменко Г.Г. Екологічна освіта як чинник формування екологічної культури / Г.Г. Науменко // Політологічний вісник. – 2005. – Випуск 20. – С. 26-33. 3. Науменко Г.Г. Освітянська компонента екологічної культури / Г.Г. Науменко // Грані. – 2006. – № 3. – С. 74-78. 4. Науменко Г.Г. Екологічна культура та її виміри / Г.Г. Науменко // Нова парадигма: Журнал наукових праць. – 2007. – Випуск 69. – С. 45-57. 5. Науменко Г.Г. Екологічна діяльність як висхідний принцип залучення до екологічних знань / Г.Г. Науменко // Мультиверсум. – 2007. – Випуск 65. – С. 194-202. 6 Науменко Г.Г. Екологічна освіта – вирішальний засіб формування екологічної культури: матеріали доповідей та виступів міжнародної наукової конференції [„Дні науки філософського факультету – 2006”]. (12-13 квітня 2006 р.). – К.: ВПЦ „Київський університет”, 2006. Ч.V. – С.110-112. 7. Науменко Г.Г. Синтез знань і моральних цінностей - засадничий принцип суспільства екологічно сталого розвитку: матеріали Українського екологічного конгресу [”Збалансований розвиток України – шлях до здоров’я і добробуту нації”], (21 вересня 2007 р.). – К.: Центр екологічної освіти та інформації, 2007. – С.351-356. | 