У дисертації розглянуто пайдею як феномен античної грецької культури, що набув свого розвитку впродовж всього цивілізаційного поступу. Про значення пайдеї для людства наприкінці другого – початку третього тисячоліття свідчить той факт, що саме пайдея стала глобальною темою дискусії на Всесвітньому Філософському конгресі у Бостоні в 1998 році. У дослідженні розглянуто проблему пайдеї, спираючись на аналіз об’єктивних і суб’єктивних чинників, що сприяли її зародженню. Значне місце в роботі приділено аналізу першоджерел давньогрецького драматургічного мистецтва, оскільки пайдея набула найбільш зримого втілення в драматичних творах. Для того, щоб виявити необхідні чинники, що сприяли вихованню калокагативного героя суто художніми, мистецькими прийомами, досліджено соціально-економічні умови, за яких формувалося мистецтво Давньої Греції. Зазначено, що “золоте п’ятдесятиріччя”, яке запанувало після перемоги греків над чужорідною перською цивілізацією, більш ніж будь-який інший часовий проміжок у людській історії взагалі, сприяло розвитку мистецтва, філософії і науки про виховання вільної особистості. Проаналізовано твори давньогрецьких істориків (Геродота, Фукідіда, Плутарха та інших), так і більш пізні дослідження – від статей у Британській енциклопедії до багатотомної та ґрунтовної розробки Вернера Йегера, що повністю присвячена питанням аналізу і розвитку пайдеї. У дисертаційному дослідженні показано взаємозв’язок між суто політичними і економічними змінами в Давній Греції та зміною в громадській думці, що часто формувалася в результаті Діонісій, щорічних свят, на яких драматурги представляли свої п’єси. На ці вистави збиралися практично всі вільні громадяни Аттики, причому іноді дехто з них сам брав участь у театральному дійстві. Таким чином, процес формування гідних морально-естетичних якостей характеру вільних громадян проходив відкрито, надаючи можливості для дискусій і самовдосконалення. Наводяться визначення власне пайдеї в інтерпретації відомих філософів, істориків, педагогів. Другий розділ дисертаційного дослідження присвячений детальному аналізу спадщини трьох великих драматургів Греції: Есхіла, Софокла і Евріпіда. Особливо наголошується на значенні творів цих драматургів у моральному та культурно-естетичному вихованні сучасників; внеску, який вони зробили в процес становлення і формування пайдеї. Підкреслено той важливий факт, що на зміну арете (воїнським доброчинствам героїв Гомера) приходять такі якості громадянина і патріота, як любов до Батьківщини, відповідальність за долю ближніх, несхибна моральна стійкість у боротьбі з випробуваннями долі. Зазначено, що пайдея в новому розумінні виступає як антитеза неосвіченості, некультурності, особливо коли йдеться про переваги цивілізації над варварським світом. У зв’язку зі специфікою предмета широко використано історичні джерела. літературознавчі роботи, праці з історії театру тощо. На конкретних прикладах показано, як нові методи і форми подання драматичного матеріалу ставали дієвими засобами виховання індивідуальних якостей калокагативного індивіда. Розширено визначення певних аспектів взаємодії різних форм мистецтва і філософських доктрин у поглибленні пайдеї. Показано, як мистецтво виховання – пайдея стала надбанням не окремих привілейованих верств, а всього грецького суспільства. В контексті дослідження питання наводиться визначення категорії трагічного; розглядаються дискусійні проблеми суто творчого характеру. Йдеться, насамперед, про міру використання драматургами "вищої сили", "Бога з машини" і, у зв’язку з цим, міру відповідальності, яку несе той чи інший драматичний герой за свої вчинки. Наголошено на особливостях деяких п’єс ("Перси" Есхіла), що стали унікальними для свого часу через злободенність і актуальність проблеми, порушеної в них. Детально аналізується питання виховання калокагативного індивіда за умов існування в окремій державі–полісі, за межами якої фактично не діяли загальноприйняті моральні норми та естетичні критерії. Як приклад трагічного зіткнення двох моральних систем, наводяться зразки драматичних творів ("Медея" Евріпіда), де таке протистояння набуває фатального характеру. Разом з драматичними творами у другій частині роботи значне місце приділено власне авторам п’єси, їх життєвому шляху і світосприйманню, що часто було типовим для пересічного громадянина Еллади. Доведено, що унікальний взаємовплив інтересів держави та культурно-освітнього рівня і моралі громадян дозволив сформувати класичне уявлення про пайдею, що практично незмінним дійшло до наших днів. Використано відомі праці В. П. Горана, В. Йегера, О. Ф. Лосєва, В. Н. Ярхо та ін., подекуди виникає дискусія, що не виходить за межі загальноусталених поглядів на важливість розвитку пайдеї в цивілізаційному процесі. Розбіжності в тлумаченні різних аспектів науки про виховання калокагативного індивіда стосуються певних, часто суто творчих прийомів, якими користуються драматурги. Дискусійними є роль міфологічної свідомості у творчості Есхіла і Софокла і можливість адекватного сприйняття поетичних символів і метафор звичайним глядачем з тим, щоб активізувати в нього естетичне співпереживання. Свідомо детально не наголошено на такому феномені драматичної майстерності, як катарсис, бо це – тема окремого дослідження, однак катарсис як феномен драматичної дії, його виховна роль також розглянута в другому розділі роботи. Значна увага приділяється законам розвитку драматичних образів і, у зв’язку з цим, інваріантності самої пайдеї, її реалізації в калокагативній особистості. У підрозділі, де йдеться про драматургію Софокла, доведено, що визначний поет був не тільки класиком жанру, а й виразником системи естетичних поглядів, коли екстраполювати втілення естетичних ідеалів на художню творчість. Третій розділ роботи має констатуючий характер з показом того, що пайдея набула значного поширення не тільки в античному світі, а й, завдяки своєму універсальному характеру, стала основною системою виховання сучасної європейської цивілізації. Детально проаналізувавши Платонівський корпус, в тій мірі, в якій це необхідно для ілюстрації розвитку пайдеї, наголошено на тому, що сама ідея калокагативного виховання, розвиваючись, практично не змінює своєї основної концепції, коли за принцип калокагатії був прийнятий індивід, гармонічний зовнішньо і духовно багатий внутрішньо. Аналізуються такі істотні моменти, як привнесення в пайдею категоріального і поняттєвого апарату із інших наук і дисциплін: медицини, фізичної культури тощо. Прикладом подібного твердження дається аналіз відомої клятви Гіппократа як квінтесенції загальнолюдської і медичної етики, універсальної для всіх часів. Залучено значну кількість історичного матеріалу, твори Фукідіда зокрема, показано, як античні мислителі намагалися екстраполювати характер і вчинки окремих індивідів на все суспільство. Наводяться думки Арістотеля про пайдею, роздуми Платона про істинну доброчинність, як вищу міру арете. Детально розглядається творчість Сократа в тому аспекті, де Платон і Ксенофонт інтерпретують його думки і висловлювання щодо виховання гармонійного індивіда. Значне місце у завершальній частині роботи приділено питанням розвитку пайдеї в сучасній світовій філософській науці, працям українських філософів. Наводяться матеріали Всесвітнього Філософського конгресу в Бостоні (1998), що був повністю присвячений пайдеї. |
