Результати проведеного дисертаційного дослідження дозволяють зробити наступні висновки і рекомендації, які характеризуються науковою новизною і мають теоретико-методологічне та науково-практичне значення: Критичний аналіз світової наукової літератури показав, що складності, пов’язані зі з’ясуванням сутності глобалізації, зумовлені значною мірою складністю і неоднозначністю самого поняття „глобалізація”, наявністю і взаємним впливом різних проявів цього складного процесу, відмінностями у трактуванні цього поняття з точки зору різних наук, відсутністю уніфікованих показників, котрі б дали змогу оцінювати вплив глобалізаційних процесів на розвиток тієї чи іншої країни.
З метою уникнення спрощених інтерпретацій і трактувань сутності глобалізації узагальнено якісні й кількісні критерії визначення цього процесу. Головні з них полягають у тому, що глобалізація постає як розширення, інтенсифікація, прискорення та зростаюча взаємопов’язаність країн світу. Кількісна оцінка глобалізації можлива за основним показником – індексом глобалізації. Цей показник інтегрує декілька ключових індикаторів: рівень глобалізації торгівлі товарами і послугами, котрий вимірюють шляхом оцінки частки міжнародної торгівлі щодо ВВП кожної з країн, конвергенція світових і національних цін на товари та послуги; іноземні прямі й портфельні інвестиції у процентному відношенні до ВВП країни; частка громадян, які здійснюють закордонні подорожі; кількість хвилин міжнародних телефонних розмов на душу населення; сума міжнародних грошових переказів відносно ВВП країни, кількість користувачів Інтернету у країні, кількість Інтернет-хостів та Інтернет-серверів на душу населення. Глобалізаційні процеси слід розглядати як об’єктивні і такі, що мають позитивний потенціал, котрий на сучасному етапі не може бути рівноцінно використаний усіма учасниками світогосподарських зв’язків. Більше того, глобалізація у її сучасній неоліберальній формі набирає ознак некерованості й асиметричності, що в свою чергу стало причиною виникнення спротиву з боку країн та окремих осіб, котрі зазнали відчутних негативних наслідків глобалізаційних процесів. Економічний антиглобалізм – система поглядів, що базується на критичній оцінці сучасних форм і проявів глобалізації, виявленні причин кризових явищ і процесів у сучасній економічній системі, і передбачає розробку і втілення альтернативних економічних мікро- та макромоделей безпечного розвитку. Появу економічного антиглобалізму слід датувати 80-ми роками ХХ століття. Своє практичне втілення економічний антиглобалізм отримав у вигляді світового антиглобалістичного руху, метою якого є боротьба з негативними проявами сучасної форми глобалізації, а також діяльність, пов’язана з розповсюдженням об’єктивної інформації щодо впливу глобалізації на сучасні економічні процеси. Головними учасниками антиглобалістичного руху є профспілки, міжнародні неурядові організації, релігійні організації, соціал-демократичні, соціалістичні й комуністичні партії, об’єднання молоді, незалежні дослідницькі центри. Виявлено, що особливостями сучасного економічного антиглобалізму є масовість і відсутність ієрархії (мережева форма організації та постійний обмін інформацією в середині цієї мережі), а також плюралізм поглядів у середовищі антиглобалістів. Виявлено історичні передумови трансформаційних зрушень у діяльності таких міжнародних організацій, як МВФ і Світовий банк. Стрімкі зміни, що відбулись у світовій економіці під тиском глобалізації, призвели до взаємного дублювання функцій вищеназваних організацій. Нові технологічні досягнення та політика повної лібералізації капіталу позбавили міжнародні фінансові інституції важливих важелів впливу на світові фінансові процеси. Помилки, допущені експертами Міжнародного валютного фонду і Світового банку у оцінці та регулюванні економічної ситуації в окремих країнах, свідчать про застарілість підходів і неефективну структуру цих організацій. Отже, наприкінці ХХ століття виникла об’єктивна необхідність у реформуванні міжнародних фінансових організацій. Класифіковано антиглобалістичні організації за такими ознаками: ключові питання, якими займається організація; основні сфери докладання зусиль; готовність до співпраці з міжнародними фінансовими інституціями. Проведений автором вибірковий критично-порівняльний та емпіричний аналіз гіпотез реформування міжнародних фінансових організацій, які пропонують представники антиглобалізму, переконливо свідчить про відсутність єдиної, теоретично обґрунтованої, досконалої гіпотези, котру можна без застережень застосувати на практиці. Серед представлених гіпотез автор виділила два підходи – радикальний і реформістський. Прибічники реформістського підходу не ставлять під сумнів доцільність існування сучасної системи міжнародних фінансових організацій, визначають головними напрямами реформування соціальний та екологічний аспекти розвитку, врахування культурних і соціальних особливостей країни-реципієнта фінансової допомоги при розроблянні програм кредитування, особливий підхід до найбідніших країн, а також питання транспарентності й контрольованості МФІ. Радикальні кола антиглобалістів постулюють, що існуюча система міжнародних фінансових організацій неспроможна ефективно регулювати світову економіку на сучасному етапі її розвитку, а відтак повинна бути замінена на інший наднаціональний орган, що мав би більш потужні інструменти впливу. Сучасний антиглобалізм чинить вплив на реформування міжнародних фінансових організацій як прямо (прямий діалог: семінари, конференції, відкриті листи, демонстрації), так і опосередковано (через мас-медіа та національні уряди). Мотивацією міжнародних фінансових організацій до співпраці є покращення громадської думки, а також використання досвіду і розгалуженої інституційної структури окремих громадських організацій для більш ефективного втілення проектів і програм кредитування. Незаангажованість антиглобалістичних організацій дає змогу МФІ отримувати від них реальні дані про економічний розвиток і стан країни, для перевірки даних, отриманих від уряду країни. Найзначніших успіхів, що їх вдалось досягти антиглобалістам у реформуванні МФІ, є зміни у сфері відкритості й транспарентності МВФ і Світового банку. Під тиском з боку антиглобалістів відбулись деякі зміни у структурі МВФ, було створено нові відділи і підрозділи, котрі повинні зробити цей інститут більш демократичним. Було досягнуто певних результатів і в тому, що стосується соціальних та екологічних аспектів діяльності МФІ. Однак, загальні теоретичні засади політики МФІ не зазнали помітних змін. З позиції економічної конвергенції, на досягнення якої спрямовано діяльність міжнародних фінансових організацій, моделлю, яка враховує найбільшу кількість факторів, слід вважати запропоновану Е. Ворнером та Дж. Саксом, оскільки вона бере до уваги не тільки економічні, а й політичні впливи. За даною моделлю, визначним фактором економічного зростання є дотримання “вірної” стратегії в політиці та економіці, яка включає демократичний устрій, захист прав людини, дотримання неоліберальної економічної політики; а бідні країни, котрі дотримуються такої стратегії, зростають швидшими темпами, ніж багаті країни за тих само умов.
В обраній автором вибірці з 22 країн у досліджуваний період (з 1996 по 2002 роки) процеси економічного зростання фактично не залежали від дотримання країнами “вірної” стратегії, а багаті країни зростали швидшими темпами, ніж бідні, причому чіткої залежності між початковим рівнем ВВП на душу населення і темпами економічного зростання встановити не вдалося. Цей висновок автор зробила на основі регресійного аналізу та застосування коефіцієнту асоціації (для визначення зв’язку між якісними факторами). Отже, за результатами математичної моделі можна зробити висновок, що дотримання неоліберальної економічної політики не є необхідною і достатньою умовою економічного зростання. Водночас саме неоліберальну економічну політику активно насаджують міжнародні організації. Вона визначає на сучасному етапі перебіг глобалізаційних процесів у цілому. Саме тому економічний антиглобалізм має на меті внести зміни у неоліберальне спрямування сучасного економічного розвитку. За переконанням учасників антиглобалістичного руху, зміни в сфері економічної глобалізації неможливі без змін у світогляді, без утвердження і насадження таких цінностей, як рівноправність, справедливість, співпраця, без відмови від моделі суспільства, в якому єдиною метою є збільшення прибутку. Проаналізовані теорії альтернативної глобалізації автор класифікувала таким чином:
альтернативи, котрі не вимагають глибинних структурних змін, але передбачають певне коригування курсу неоліберальної глобалізації; альтернативи, в основі яких лежать глибокі структурні зміни, але прибічники цих структурних змін не виступають проти капіталізму та ринкової економіки як такої; найбільш радикальні теорії, котрі не тільки мають на меті структурні зміни, а й ставлять під сумнів доцільність існування системи, побудованої на ринкових засадах. Недостатня розвинутість альтернативних теорій, які пропонуються міжнародним фінансовим інституціям, компенсується наявністю антиглобалістичних моделей, що можуть бути ефективно застосовані на практиці. До таких моделей автор відносить локальні громадські грошові системи, котрі не тільки ефективно застосовуються на практиці, але й мають досить широкий ареал застосування; партисипативну економіку, головними ідеями якої є підвищення ролі робітника в управлінні підприємством, на якому він зайнятий, ротація кадрів і формування рівнозначних комплексів робіт, що включали б рутинну і творчу, управлінську і механічну роботу; економіку дарування, що практикується в окремих громадах і доводить можливість існування суспільства, котре базується не на обміні та конкуренції; добровільне скорочення споживання, що може бути початком переходу до стратегії стійкого розвитку; справедливу торгівлю, яка має на меті захист і задоволення потреб виробників з країн, що розвиваються.
Навіть за умови утопічності деяких альтернативних антиглобалістичних теорій у сучасному однополярному світі антиглобалізм набуває великої ваги, як міжнародний актор, здатний виносити певні проблеми на розгляд світової спільноти, впливати на інституційні процедури, на зміни у політиці, на позицію та поведінку окремих держав. Саме в цьому й полягає конструктивна роль антиглобалізму як явища, навіть якщо на даному етапі антиглобалізм не може самостійно вирішити жодної з означених вище проблем.
|
