Запропоноване дисертаційне дослідження торкається широкого кола філософсько-культурологічних проблем, пов’язаних з теоретичним осмисленням феномену перформансу як фундаментально нового та симптоматичного явища в культурі другої половини ХХ — початку ХХІ ст. Дослідження дозволило досягти загальної мети та вирішити поставлені завдання, а також дійти наступних наукових висновків: 1. Аналіз досліджень, присвячених феномену перформансу, дозволив визначити основні підходи до їх теоретичного осмислення. Концептуальною базою роботи стали дослідження західних філософів і культурологів ХХ ст., праці вітчизняних дослідників у галузі естетики. Методологічну основу роботи склали концепти «ситуаціонізму» і «суспільства спектаклю» Гі Дебора. У кожній із розглянутих концепцій сформовано уявлення про перформанс і «живе мистецтво» лише в певному теоретичному ракурсі, і жодна з них, взята окремо, не надає можливості оцінити значення і комплексно дослідити це явище в просторі культури в цілому. Методологічний підхід наближається до позиції міждисциплінарного синтезу — систематичного історико-теоретичного аналізу у сферах культурології, філософії та мистецтвознавства другої половини ХХ — початку XXI ст. 2. У результаті вивчення спектра репрезентацій феномену перформансу в просторі культури визначено його ключові характеристики: телеологічна спрямованість перформативної акції — сама дія, а не її кінцевий результат (принципову непрагматичність перформансу можна визначити формулою «дія заради самої дії»); колективність дії (перформанс нерозривно пов'язаний з феноменами спів-участі, спів-творчості, що виводить його в поле інтерсуб'єктивного досвіду переживання); ігровий характер перформативної дії (відвертість і варіативність його сценарію, вільний вибір правил поведінки); провокативність і епатажність перформансу (зазвичай, зверненого до сильних больових і шокових ефектів, пов'язаного з травматичним досвідом, активізуючого звернення до глибинних трансформацій психоемоційного стану суб'єкта дії); відсутність єдиного Автора (перформанс демонструє постмодерністську концепцію «смерті автора» через породження феноменів колективного авторства, або виникнення двозначних фігур «автора-учасника», «автора-виконавця», «автора-глядача»); актуалізація взаємодій «Автор — Глядач — Спостерігач» (їх рольові інверсії і динаміка розвитку первинної ідеї із залученням співавтора, глядача і учасника перформансу); дуальність перформативного простору і часу (дія перформансу знищує рамки буденного «простору-часу», створюючи ефект позапросторового і позачасового переживання дії, що розгортається одночасно в повсякденному і уявному, реальному і віртуальному світах). 3. Багатогранність явища перформансу зумовлює наявність безлічі його трактувань. З урахуванням їх аналізу вироблено узагальнену дефініцію поняття, що відповідає поставленим дослідницьким завданням. Перформанс — це сфера вільної дії, яка передбачає зміни ролей «Автор — Глядач — Спостерігач» і переміщення учасників з реального простору до віртуального через активізацію внутрішніх психоемоційних станів людини. Це процес ігрової дії, суть якої полягає в самій дії і, зазвичай, носить характер епатуючого провокативного жесту, торкається всіх сфер людського сприйняття, призначений для осмислення самого життя за допомогою створення особливого художнього простору-часу і трансформації буденної реальності. 4. Проведене дослідження дозволило виявити взаємні кореляції «Автор — Учасник — Глядач» у «мистецтві дії». Перформанс представлено як «простір діалогу», в якому беруть участь Автор і Глядач, що взаємодіють на рівні інтерсуб'єктивних процесів. Перформанс є зоною дії, в якій особливого значення набуває «вільний жест», спровокований автором і здійснений виконавцями. Перш за все, змінюється роль Глядача. Віднині його функцією стає не зовнішнє спостереження, а співучасть і спів-творіння. Глядач отримує роль творця, і від його зусиль залежать хід і кінцевий результат перформативного твору. Простір діалогу, а не чітко обмежений стінами кордон, максимально розширює взаємодію між учасниками перформансу, а зона, де відбувається художня гра (перформативний простір), охоплює реальні площі і віртуальні ніші людського перебування. У перформансі одиничний Автор перетворюється на колективного. Індивідуальними залишаються лише відчуття, відтворені спільними зусиллями колективного Автора. Авторо-Глядацька трансформація визначає динамічну суть і сюжети перформативних акцій. 5. Важливим результатом дисертаційного дослідження є обґрунтування зв'язків сучасного перформансу з архаїчними ритуальними практиками, а також виявлення стародавніх архетипічних сюжетів і образів у сучасних акціях та перформансах. «Мистецтво дії», що структурно наближається до стародавніх містерій, убачається своєрідним поверненням до сили архаїчного ритуалу. Наслідуючи старовинні практики, перформанс трансформує свою ритуальність у руслі сучасної дійсності, втілюючи в нових формах прадавні засоби осмислення світу і людини. У межах порівняльного аналізу архаїчного ритуалу та сучасного перформансу визначено їхні спільні ознаки. Такими є: дуальність ритуально-перформативного простору; деталізація та копіювання (використання в ритуалі/перформансі буденних речей); колективний характер дії; синтез художніх прийомів («сінестетизм» використання слова, музики, жесту, танцю та ін). Проте сучасний перформанс не може бути відродженням ритуалу в його первинному значенні. Перформанс сучасної культури — це лише процес обігравання певних дійств з іронічним копіюванням особливостей стародавніх ритуалів. Нами визначено відмінності між сучасним «мистецтвом дії» і архаїчними ритуальними практиками: константа ритуалу і можливість вільної імпровізації в перформансі; прагматичність архаїчного обряду і «дія ради самої дії» в художній акції; наявність глядачів у «мистецтві дії». Перформанс демонструє можливість часткового перенесення старовинних засобів самопізнання до простору сучасної реальності, що дозволяє говорити як про перформативність архаїчного обряду, так і про ритуальність сучасного перформансу. 6. Наприкінці ХХ ст. епоха візуальності поступається місцем новим світоглядним парадигмам. Усвідомлення об'єктів художньої сфери втрачає свою актуальність. Більш важливим стає розуміння меж художнього твору, його життєвості й тривалості в часі і просторі. Перформативні ознаки простежуються в художній сфері ще на початку ХХ ст. Перформативні тенденції проникли в театр і музику а руйнування канонів, стирання меж між Автором і Глядачем, епатаж сформували новий художній простір, який визначають здатність трансформації, взаємодії і перебування в зоні «живого мистецтва». Такі ознаки не лише генетично передують перформансу, але й відображають його знакові репрезентації в культурі — ними позначені театральні системи А. Арто, Є. Гротовського, П. Брука, Р. Уїлсона; музичні концепції Дж. Кейджа, К. Штокхаузена, Ф. Гласса. 7. Перформанс, не вміщуючись у традиційні простори арт-галерей, театрів і концертних залів, виходить за рамки світів художньої презентації; його закони створюють універсальну «модель», утілену в різних сферах життя сучасної людини — політиці, соціальній сфері, медіа. «Колективність», «демонстрація» і «зміна ролей “Автор — Глядач”» — ознаки, притаманні мистецтву перформансу, — проникають у всі сфери повсякденності. В епоху пошуків демократії у світі, що глобалізується, ознак перформансу набуває політика. Загальне прагнення до відвертості наближує політичну дію до «Live art». Перетворившись на видовище, політика поступово починає грати за законами перформансу — функціонуючи для аудиторії і за допомогою аудиторії. Перетворення людей на глядачів трансформує їхню психологію і світосприйняття. Перформативна модель сприйняття і переживання світу не лише провокує виконання певних дій, але і передбачає можливість активної співучасті. Глядач політичної вистави, подібно до учасника художнього перформансу, автоматично стає виконавцем і співавтором дії. Перформативна модель сучасної культури уможливлює існування в глобальному полі демонстрацій, завдяки штучному створенню образів (подібно до театрального сценарію), породжує світ і уявлення про нього. «Перформативний» спосіб сприйняття реальності передбачає поділ суспільства на авторів, виконавців і глядачів, трансформацію всіх процесів на предмет глобальної демонстрації, а також надання більшого значення дії ніж результату. Загалом, аналіз сучасних перформативних практик у сфері мистецтва і культури дозволяє стверджувати про зміну художніх моделей або «епістем» — зміщення акцентів від «оптикоцентризму» до пріоритету синтетичного, сугестії світосприйняття. Нову естетичну «епістему» культури другої половини ХХ — початку ХХI ст. умовно можна було б назвати «перформативною». | 