1. В українській поезії лірика Івана Франка була “явищем наскрізь революційним”. Слідом за Шевченковим естетично-емоційним пафосом вона утверджувала національний інтелектуальний первень, збагачувала ідейно-тематичний спектр вірша, “європеїзувала” поетику. Новаторство Франка полягало в унікальній здатності до ненастанного поступу, художньої еволюції, синхронної із загальноєвропейськими стильовими трансформаціями зламу ХІХ-ХХ ст., у випередженні естетичних тенденцій розвитку національної літератури. 2. В “артистичній творчості” поета вирізняються п’ять головних етапів розвитку естетичної свідомості, що органічно кореспондували з провідними художніми напрямами й течіями епохи. Франко пройшов довгий і складний шлях від романтизму через позитивізм (науковий реалізм) до модернізму (неоромантизму, символізму, імпресіонізму тощо). Провідні образи і мотиви, зародившись іще в добу “молодечого романтизму”, модифікувались у пізніших періодах, наповнювалися новими художніми концептами, засвідчуючи тяглість і неперервність поетичного мислення митця. 3. Франковій ліриці властивий такий широкий жанровий діапазон, якому немає аналогів в українській літературі. Поет майстерно апробував чи не всі можливі жанри, вироблені світовим письменством за тисячоліття його існування, синтезував новітні, часто авторські ліричні форми. Він ретельно продумував генологічну концепцію своїх збірок, а в найдовершеніших досягав рідкісної гармонії змістоформи. Намагаючись надати віршам ідейно-художньої суцільності, майже завжди об’єднував їх у численні цикли за жанровим та метажанровим принципами. 4. У багатому й розмаїтому поетичному космосі Франка дві художні “галактики” розгортаються довкола ключових образів-концептів, ідейно-естетичних домінант його лірики – боротьби і любові. Обидва образні світи з характерною для них діалектичною напругою і взаємодоповнюваністю в естетично трансформованій цілості відбивали іманентні екзистенційні суперечності людського буття. У їхній символічній структурі прадавні міфологічні й фольклорні архетипи органічно поєднувалися зі світовою літературною традицією та духовними віяннями епохи. 5. Невичерпно винахідливим виявився І.Франко у царині версифікації, у прагненні до урізноманітнення та європеїзації української поезії, у схильності до новаторських експериментів. Тому його ліриці притаманні колосальне багатство відшліфованих віршових форм і водночас семантична зумовленість ритмомелодичної структури, безпрецедентна в українській поезії гармонізація ритму і змісту. Кожну збірку вирізняє своєрідна версифікація, концептуальність, притаманний лише їй поетичний настрій і темперамент. Усі вони звучать на різних ритміко-інтонаційних регістрах. 6. Поетика лірики І.Франка – це універсальна художня система, вічна загадка “незглибимого творчого ремесла” й безсмертного духу митця. У кожній його поетичній книзі – і в молодечих, романтично-наївних “Балядах і розказах”, і в “агітаційній”, заклично-бойовій поезії “З вершин і низин”, і в ніжно-сумовитих настроях “Зів’ялого листя”, й у м’якій, щирій дидактиці “Мого Ізмарагду”, і в елегійних імпресіях “Із днів журби”, і в мистецькому тріумфі “Semper tiro”, і в панорамній різнорідності “Давнього й нового”, і в національно-патріотичних “Віршах на громадські теми”, й у зворушливій ностальгії “Із літ моєї молодості” – скрізь перед читачем і дослідником на повен зріст постає “щиролюдський”, живий і повнокровний образ “цілого чоловіка”. 7. “Українська літературна цивілізація” (О.Пахльовська) новітньої доби перебуває в силовому полі феноменального ліричного універсуму І.Франка. Громадянський пафос, національна свідомість, полемічність, інтелектуалізм, філософічність, інтертекстуальність, адорація класичних форм, віра в творчі сили і високе покликання людини – ідейно-естетичні домінанти лірики Франка, які визначили магістральні тенденції розвитку української поезії ХХ ст. Франківські традиції продовжуються у творчості не тільки його сучасників (Уляни Кравченко, Климентини Попович, В.Щурата, О.Маковея, М.Вороного, Б.Лепкого, П.Карманського), а й “неокласиків” (М.Зерова, М.Рильського, П.Филиповича), поетів “празької школи” (Є.Маланюка, Наталі Лівицької-Холодної, О.Ольжича), вояків ОУН-УПА (Марка Боєслава, М.Кушніра, Б.Будки), “шістдесятників” (Д.Павличка, В.Стуса, І.Світличного) та ін. Виконане дослідження не вичерпує усього розмаїття Франкової лірики і відкриває перспективи поглибленого вивчення окремих поетичних книг, інтертекстуальних зв’язків, історичної поетики жанрів і стилів, міфопоетики і символіки, системи поетичних тропів і фігур. |
