Результати вивчення похоронних звичаїв українців Карпат представлено в народознавчій літературі численними фактографічними описами (найдокладнішими з них є розвідки Д.Лепкого, Ю.Жатковича, В.Козарищука, В.Шухевича, О.Кольберга, А.Онищука, П.Шекерика-Дониківа, М.Зубрицького, Ю.Кміта, Л.Дем’яна), низкою аналітичних робіт про окремі фрагменти похоронного обряду та узагальненими статтями в колективних монографіях (праці В.Гнатюка, З.Кузелі, П.Богатирьова, Н.Вєлєцкої, Г.Ігнатовича, І.Волицької, Н.Здоровеги, Є.Сявавко, К.Кутельмаха, М.Сивицького, М.Мушинки та ін.). Відмінні за характером, новизною та повнотою матеріалу і способами його аналізу, праці цих та інших дослідників мають непересічну наукову вартість і є ґрунтовною фактологічною й теоретичною основою для дослідження похоронно-поминальних традицій українців. Похоронна обрядовість українців Карпат ХІХ – ХХ ст. — це багатогранний звичаєво-ритуальний комплекс, у якому поєднано різні за значенням і походженням явища прадавньої й новітньої народної обрядової традиції та елементи церковно-християнського культу. Однією з її прикметних особливостей є тривале збереження багатьох рідкісних архаїзмів: похоронні ігри та обрядові жертвоприношення, виключне використання саней для перевезення небіжчиків, оплакування мерця найманими голосільницями, ритуальне биття посуду, радикальні засоби знешкодження т.зв. “злих” покійників, поширення деяких обрядових заборон на членів усієї громади, супровід магічних дій заклинальними формулами та ін. Зіставлення численних етнографічних, історичних та археологічних даних дозволяє стверджувати, що ці й багато інших явищ є залишками звичаїв та обрядів, які сформувались ще в давньослов’янську чи навіть у праслов’янську пору і знайшли своє еволюційне продовження в добу Київської Русі та в подальші часи. Похоронні звичаї й обряди кожної з етнографічних груп відзначаються локальною специфікою. До самобутніх реалій традиційного похорону гуцулів належать: траурне трембітання та розпалювання ритуальних вогнищ; виготовлення труни з отворами-“віконцями”; обрядові “прощі” та різні форми заупокійного жертвування і поміж тим залишки жертвоприношення тварин; використання в обряді примітивних волокуш, плоту та своєрідних предметних символів (вовни, жертовних калачів, “задушних” мисок, колива, лучин і смолоскипів, весільного деревця тощо); наявність на похороні траурної музики; деякі очищальні обрядодії й ритуальні заборони; проведення поминального обіду в допоховальний період та влаштування обрядових трапез безпосередньо на кладовищі тощо. Низка явищ похорону гуцулів має відповідники в поховальній обрядовості жителів Покуття та Буковини, а також у традиціях румунів, що в деяких випадках (наприклад, використання т.зв. “сточка”, рушника-“містка”) можна розцінювати як наслідок східнороманського впливу. Натомість інші аналоги (трембітання, обрядові вогнища, жертвоприношення, похоронні ігри) вважаємо архаїзмами, які збереглися в народів карпато-балканського ареалу, очевидно, ще від часів їхнього етно- чи культурогенезу. Міжетнічними культурними взаємовпливами, мабуть, зумовлені й збіжності між окремими траурними, жертовними, охоронними звичаями українців (власне горян) та деяких південнослов’янських народів. До локальних особливостей похоронної звичаєвості мешканців Бойківщини відносимо: практику сповіщати про смерть людини голосіннями й загалом особливу ритуалізацію оплакування мерця; традицію почергового виконання односельцями (чоловіками) обов’язку гробарів; звичай продовжувати ігри на післяпохоронних чуваннях; деякі траурні й охоронно-очищальні заходи (знімання зі стін рушників, обмеження участі в обряді поховання деяких категорій осіб, доторкання учасників похорону до ясеня, різні магічні обрядодії з хлібом і т.ін.). Чимало локальних явищ похорону бойків мають аналоги у звичаєвості жителів Лемківщини (обрядодії, спрямовані на охорону живих від “злих” мерців та збереження добробуту родини, окремі траурні та поминальні звичаї тощо). Іншими своєрідними елементами похоронних обрядів лемків є використання при агонії предметів зі сфери великодньої й весільної звичаєвості; деякі характерні відзнаки в траурному одязі родичів мерця; збереження архаїчного виду похоронних ігор із “залученням” самого покійника; участь у похороні парубка чи дівчини весільних музик; охоронні звичаї (винесення труни самогубця через отвір під порогом, магічний порух господарського реманенту та ін.). Незважаючи на певні особливості, структурно-функціональна основа похоронного обряду спільна як для мешканців різних місцевостей Карпат і України в цілому, так і для багатьох народів Європи. Така спорідненість зумовлена єдністю загальнонаціонального культурного процесу та його давньою слов’янською й індоєвропейською обрядово-світоглядною основою, міжрегіональними та міжетнічними історично-культурними зв’язками і взамовпливами, універсальністю язичницьких уявлень і християнських есхатологічних ідей, однотипністю церковного похоронного ритуалу, проявом обрядового консерватизму у сфері похоронної реальності тощо. Своєю чергою виявлені міжобрядові та позаобрядові паралелі багатьох елементів похоронного ритуалу пов’язані зі символікою “обрядів переходу” й семантично-семіотичною однорідністю явищ народної культури. Однією з характерних рис похоронної звичаєвості українських горян є її тривала незмінність та стійкість проти обрядових нововведень. Незважаючи на те, що під впливом низки соціокультурних чинників у новітню пору деякі звичаї (похоронні ігри, наймання голосільниць та ін.) затратились, чимало траурних, охоронно-очищальних, жертовних і поминальних елементів традиційного обряду збереглося й у сучасному похороні гуцулів, бойків і лемків. З іновацій, які закріпилися в народному похоронному обряді впродовж ХХ ст., відзначимо загальне утвердження звичаїв убирати в період трауру одяг чорного кольору, зупиняти в домі покійника годинник, виготовляти труну сучасного типу, використовувати в похоронному контексті траурні вінки тощо. |
