У роботі наведено теоретичне узагальнення поховальних пам’яток Нижнього Подніпров’я часів Золотої Орди. Запропоновано новий погляд на характер і ступінь впливу прийшлих племен на поховальний обряд місцевого населення, визначено залежність етнокультурних проявів від динаміки розвитку західного крила Улусу Джучі. Ґрунтові могильники нижньодніпровського регіону поділені на три хронологічні групи, кожна з яких мала свої відмінності. Планування, поховальний обряд і матеріальна культура пам’яток, що виникли за часів Київської Русі, близькі до слов’янських могильників XII-XIII ст. Середнього Подніпров’я, що свідчить про збереження у пониззі Дніпра основного масиву осілої людності. Поряд з ними, у золотоординський період з’являються ґрунтові некрополі, що мали змішані й “східні” риси. Поява нових рис поховального обряду – викладки з каміння, підбої в конструкції могильних ям, випадки знешкодження небіжчика – пов’язані з міграціями у другій половині XIII ст. північнокавказьких аланів з територій Кримського півострову й історичної Аланії. Серед інвентарю значний відсоток складають матеріали з Криму, Поволжя, Подоння і Кавказу. Відмінності обряду поховання на окремих могильниках були обумовлені наявністю серед населення різних етнічних груп, що складалися зі слов’янського, іранського і тюркського компонентів. Пам’ятки зі “східними” рисами в матеріальній культурі й поховальному обряді вказують на міграцію в XIV ст. частини осілого мусульманського населення, а також окремих груп кочівників з Поволжя і Південного Уралу. Останні перейшли до безкурганного обряду під впливом переважаючого осілого населення, що сповідало християнство. Вплив ординців позначився у поховальному обряді кочівників появою таких рис, як південна й північна орієнтації. На Правобережжі більш виразно зберігаються типи половецького поховального обряду, лівобережні пам’ятки в деяких випадках утворюють локальні варіанти із характерними лише для них ознаками, що дозволяє бачити в кожному з них окрему групу кочових племен. Це вказує на збереження основного масиву половецького населення, а відносна чистота типів поховального обряду – на міграцію кочівників зі сходу, які ще не вступили в контакт з місцевими мешканцями. Поряд з локальними відмінностями спостерігається й уніфікація поховального обряду, яка відбувається в умовах улусної системи під впливом ісламу, на ряді пам’яток відзначається поступове зникнення курганного обряду. В золотоординській державі, коли степовий регіон став однією з ділянок Великого шовкового шляху, набувають значення магістралі, що йшли суходолом в широтному напрямку. Поряд з північним і південним напрямками торговельно-економічних зв’язків, з другої чверті XIV ст. поширюється імпорт з поволзьких центрів – орнаментованих дзеркал, прикрас, побутових речей, посуду. Деякі вироби (браслети “булгарського типу”, золоті прикраси) могли потрапити в регіон разом з частиною населення, яке переселилося сюди під час епідемії чуми та в період входження до складу Мамаєвої Орди. Найбільша концентрація поховальних пам’яток спостерігається біля перевозів через Дніпро, що були “торговельними вузлами”. На розвиток промислів вказують знахідки в похованнях рибальських гачків, ножиць, гольників, наперстків. Зацікавлені в отриманні продуктів землеробства і ремісничих виробів, кочівники брали безпосередню участь у внутрішній торгівлі. Спостереження, отримані при дослідженні інвентарю поховань, підтверджуються речами з поселень, скарбів та випадкових знахідок. Знаходження Нижнього Подніпров’я у складі Золотої Орди обумовило дуже складну етнокультурну ситуацію. Значний взаємовплив відзначається між північнокавказькими аланами й осілими місцевими мешканцями, відносини останніх з кочівниками мали здебільшого риси культурно-торговельного обміну й не носили асиміляційного характеру, головною причиною чого була приналежність до різних релігійних конфесій і господарсько-побутового укладу. |
