У висновках здійснено узагальнення проведеного дослідження та визначено перспективні напрямки його продовження. У дисертаційній роботі обґрунтовано вирішення важливої наукової проблеми – політичної боротьби як суспільного явища і форми взаємовідносин соціальних сил у державотворчому процесі. Проведений у даному дослідженні політологічний аналіз політичної боротьби та її впливу на утвердження державності сучасної України дав можливість зробити такі висновки: 1. В основі ситуації суперечності політичних інтересів лежить суперечність соціальних потреб, які мають спільний предмет і задовольняються в існуючий системі політичної діяльності таким чином, що задоволення однієї з них блокує задоволення іншої і навпаки. Їх суб'єкти-носії стають суб'єктами політичної боротьби, а спільний для них предмет – предметом боротьби. Змістом останнього може бути як власне політична проблематика (зміцнення або збереження соціальними спільнотами їх політичних позицій, перш за все в структурах державної влади), так і питання неполітичного порядку, якщо вони розв'язуються засобами політичної діяльності. 2. Спрямованість діяльності суб'єктів на задоволення їх суперечливих політичних потреб, що визначається існуючою політичною системою, є їх політичними інтересами. Вони суперечливі постільки, оскільки, з одного боку, їх реалізація взаємообумовлена і припускає взаємодію їх носіїв у формі політичної боротьби, а з іншого боку – кожний інтерес реалізується в тій мірі, в якій виключається реалізація іншого. 3. Актуалізація політичної боротьби відбувається по мірі усвідомлення контрсуб'єктами суперечливості їх об'єктивних політичних інтересів, формування ними протилежних або суттєво різних цілей стосовно предмету боротьби і ворожих цілей щодо один одного. Ця творча процедура відбувається в межах більш або менш розвинутої політичної свідомості суб'єктів і не виключає різного роду помилок і викривлень. 4. Політичними інтересами стають лише такі окремі інтереси, які допускають свою інтерпретацію в якості інтересів загальних для наявної соціальної цілісності. Тому політична боротьба завжди розгортається навколо достатньо важливих, спільних для всього суспільства проблем, протилежно або суттєво по-різному витлумачених з позицій різноманітних окремих інтересів, яким надається характер загальних. Таку інтерпретацію допускають не всі, а лише окремі, найбільш масштабні інтереси, і тому головними суб'єктами політики взагалі та політичної боротьби, зокрема, є, перш за все, великі соціальні групи. 5. В якості теоретичної конструкції, що якісно відтворює політичну боротьбу, запропонована дворівнева модель, яка відображає на первинному рівні політичну боротьбу як протиріччя об’єктивних політичних інтересів суспільних прошарків і груп, а на вторинному рівні – живе протиборство політичних організацій, які представляють ці спільноти. Використання моделі політичної боротьби дозволяє: 1) типологізувати політичну боротьбу, використовуючи, як критерії характер її суб’єктів, її предмету, а також методів, які застосовуються супротивниками один до одного; одним з варіантів типологізації є розмежування дійсної та уявної політичної боротьби; 2) зауважити, що логіка розгортання політичної боротьби ґрунтується на суперечностях фундаментальних політичних інтересів великих соціальних спільнот, є довготривалою і нерівномірною, в процесі якої відкриті політичні конфлікти чергуються з компромісами, більш-менш тривалим нейтралітетом і навіть епізодичним співробітництвом. 6. Могутнім імпульсом будь-якої людської ініціативи є політичний конфлікт. Суспільство прагне до високих цілей загальної злагоди і благополуччя, але ніколи не досягає їх в повній мірі, оскільки будь-який соціальний рух містить в собі новий конфлікт і нову небезпеку для прибічників сприйнятої системи цінностей та ідеалів соціального розвитку. Будь-яке намагання позбавитись боротьби думок і волевиявлень призводить до стагнації суспільства, суть якої – в неконтрольованому стані і всезагальній ворожості. Інституціалізація і легітимація політичних конфліктів шляхом постійно діючого політичного дискурсу влади та опозиції може принести більше користі суспільству, аніж його замовчування. 7. Дієвими чинниками політичної боротьби в демократичному суспільстві є влада та опозиція. Вони постійно перебувають в стані політичного дискурсу, який складається з двох фаз: конфліктного дискурсу і дискурсу узгоджень. Саме конструктивна конфліктна взаємодія влади та опозиції дозволяє зберегти соціум як ціле, оскільки вони є політичним втіленням різноманітних соціальних інтересів і потреб. Інституціалізація політичного дискурсу влади та опозиції робить їх більш передбачуваними і суспільно корисними. 8. У соціально і політично неоднорідному суспільстві неможлива однодумність і єдність дій всіх його складових. Розбіжність корінних інтересів є об'єктивним соціальним підґрунтям появи політичної опозиції з боку тих груп, які вважають себе ущемленими. Опозиція до діючої влади і політики, яку вона проводить, може виявлятись як у масових протестних діях, так і в різноманітних формах опонування владі з боку політичних партій, профспілок, суспільних рухів, окремих груп, які представляють інтереси відповідних соціальних верств. 9. Вироблення, конституювання та забезпечення дії ефективної моделі суспільної систем є найважливішою, визначальною функцією еліти. Основу такої моделі складають раціоналізовані уявлення масової свідомості, узгоджені з власними переконаннями елітної групи щодо загальних засад ефективного суспільства. Слабкість нинішньої політичної еліти проявляється у відсутності в неї довгострокової програми реформ, в намаганнях механічно перенести на вітчизняний грунт основні цінності лібералізму, до чого явно не готова значна частина українського соціуму. Нинішній стан української еліти дозволяє стверджувати, що процес її формування ще не завершився. Вона не сприймається, як носій суспільної самосвідомості або провайдер громадянського інтересу та його реалізації. 10. Метою сучасної розвиненої держави є реалізація національних інтересів, які сприяють росту національної економіки і підвищенню міжнародного статусу країни. Досвід провідних держав свідчить, що основу національних інтересів складають приватні інтереси громадян, і лише спільність приватних і державних інтересів сприяє консолідації зусиль, спрямованих на безумовну реалізацію стратегічних і тактичних завдань. Зрозумілі цілі і завдання дозволяють розробити механізми реалізації національних інтересів сучасної держави. Сучасна Україна поки що не зуміла усвідомити значущість і об’єднуючу силу власних національних інтересів. 11. Досить неоднорідним є менталітет народу України, як результат багатонаціонального складу, історично різних витоків та стандартизуючого впливу техногенної цивілізації, міського способу життя. Вплив західної культури, особливо в останні роки, приніс зовсім не кращі цінності та зразки поведінки. І усе це разом узяте дозволяє говорити про вплив маргінальності на менталітет українського народу. Становлення української особистості має виступити чинником дефрагментації української ментальності. При цьому у виробленні стратегії особистісного формування слід свідомо та рішуче долати існуючі на ментальному ландшафті елементи фобій, рештки всіляких комплексів меншовартості, історичної скривдженості тощо. 12. Більш драматичними з точки зору державотворення і національних інтересів України виявились популістські методи, які використовувались на президентських перегонах 2004 року. Саме жага влади в будь-який спосіб змусила претендентів на пост глави держави та їх прибічників розколоти Україну на схід і захід і замість того, щоб подолати суперечності, які історично склалися між населенням різних частин держави, зробити рішучі кроки в бік консолідації суспільства, що є природним обов'язком відповідальних політиків, протиборчі команди розділили суспільство, вдалися до сепаратистських заходів, що поставило під загрозу цілісність держави. 13. Конфлікт і компроміс, конфлікт і консенсус, конфлікт і гармонія – неодмінні супутники людської цивілізації. Взаємодіючи і змінюючи одне одного, вони забезпечують існування і визначають розвиток будь-якого суспільства і людства в цілому. Ідеї і теорії безконфліктного суспільства – соціальна утопія, а спроби його створити – шлях до застою, великих жертв і катастроф. Не випадково на Заході давно вже стало аксіомою твердження про те, що свобода і демократія – це політика існування в конфлікті, це – безперервний конфлікт. 14. Поступ держави, її авторитет залежать значною мірою від ступеню консолідації народу, котрий творить цю державу. Чим вищий рівень згуртованості нації, тим менше конфліктів у суспільстві, а відтак державний організм виглядає перспективнішим на шляху свого розвитку. В цьому контексті нинішній стан українського соціуму, з його численними проблемними ситуаціями, вимагає стратегічної переорієнтації на пошук внутрішніх механізмів самоорганізації та розвитку. Підсумовуючи все вищесказане, можна констатувати, що нині Україна в черговий раз опинилася на роздоріжжі вибору між двома базовими варіантами подальшого політичного розвитку. Перший варіант, який свого часу обрали демократичні країни Європи і Північної Америки – це розбудова консолідованої узгоджувальної моделі демократії. Його реалізація потребує політичної волі і зусиль, необхідних для подолання руйнівної інерції минулих політичних практик. Другий варіант – це продовження “війни на знищення” між політичними силами через придушення опонентів та нав’язування власних правил будь-якою коаліцією. Вибираючи між цими двома напрямками, необхідно усвідомлювати, що, зберігаючи старі підходи, ми консервуємо конфлікти, які розколюють суспільство. Позачергові парламентські вибори 2007 року мало що змінили в стані політичних сил, тому порозуміння та примирення мають бути не абстракцією рафінованих політиків, а вимогою часу, що базується на здоровому глузді та на історичному досвіді, який переконливо свідчить, що у будь-якій війні до переможного кінця переможців не буває. |
