Відповідно до мети та завдань дослідження, автор робить такі висновки: 1. Міждержавна політична інтеграція в Латинській Америці не вийшла на той рівень взаємної залежності, який можна було б визначати як завершений і ефективний. Якщо розглядати її остаточною метою підвищення спроможності інтегрованих части, то в регіоні не вдалося створити нових інтегрованих акторів, здатних самостійно досягати всього комплексу спільних цілей. Більшість інтеграційних проектів реалізовані у контексті появи частково визнаних зовнішнім світом, але де-факто неспроможних акторів. 2. Загальною особливістю реалізованих в регіоні інтеграційних проектів є їх нездатність розв’язувати проблеми в періоди фінансово-економічних і політичних криз. Більшість з них виявила певну ефективність на ниві впровадження спільної внутрішньої та зовнішньої тарифної політики, але це через відсутність комплексного підходу і відповідних стратегій має результатом стратегічні невдачі при спорадичних тимчасових успіхах. Ситуація, яка склалася, може бути визначена як квазі-інтеграційна, тому що є далекою від досягнень євроінтеграційних проектів та НАФТА. Жодне з інтеграційних формувань регіону поки що не спромоглося подолати структурні проблеми. Втім, у сучасній Латинській Америці існують досить реальні перспективи для справжнього інтегрування. Найвиразніше таку перспективу бачимо субрегіональному проекті МЕРКОСУР. 3. Важливою є відсутність у регіоні наукових досліджень за межами економічної інтеграції та відповідного прагматизму національного характеру, і в результаті брак власних серйозних теоретичних напрацювань політологічного характеру. Певним винятком можна вважати концепцію «континентального націоналізму», висунуту за часів боротьби за державну незалежність, чим визначається особливість хронологічних рамок даної дисертації. Хоча в межах системного підходу в регіоні створені певні концептуальні розробки, споріднені з тематикою політичної інтеграції, більшість з них здійснені під впливом північноамериканських концептів. Суто латиноамериканськими є концепції «перспектив залежності» та «перспектив автономності» в межах структуралістського підходу до розвитку, які, з огляду на домінування США в регіоні, визначають зовнішнє втручання як головну причину недостатнього розвитку. Загалом в теоретичних напрацюваннях обґрунтовується доцільність економічних реформ через об’єднання зусиль окремих національних акторів. 4. Значна економічна і політична фрагментація країн регіону має місце в умовах безсумнівної пріоритетності зовнішньорегіональних зв’язків над внутрішньорегіональними. Тому інтеграція тут проектується й реалізується, загалом, з урахуванням чинників, сторонніх для відповідних процесів. З огляду на те, що держави регіону в межах світової системи є фактично підпорядкованими акторами, інтеграція тут нерідко розглядається як перспективна форма подолання цього стану. Також набуває ваги антиглобалізаційний концепт: протистояння по осі «Північ – Південь» за сучасних особливостей міжнародної системи, позначеної одновимірним і односпрямованим глобалізмом. 5. Негативні чинники, що стоять на заваді розвитку латиноамериканської інтеграції, поділяємо на внутрішні та зовнішні по відношенню до інтеграційних систем. Зовнішні визначаються впливом глобального середовища та окремих міжнародних акторів. Серед внутрішніх структурних чинників розрізняємо об’єктивні і суб’єктивні. Об’єктивні пов’язані з функціонуванням об’єднань. Важливішим тут бачиться недостатність розвитку політичної інтеграції, пов’язана з копіюванням північноамериканських стандартів при необхідності іншого, тобто європейського підходу: через поєднання економічних і політичних моделей інтегрування. Відтак, інтеграційний процес в регіоні досі перебуває на етапі пошуку дієвих моделей і програм, має місце відсутність динаміки у практичних вимірах. 6. Базовою перешкодою також виступають націоналістичні або інші суб’єктивістські підходи політичних еліт, які часто бувають нефункціональними стосовно національних інтересів та функціональними щодо зовнішніх гегемонів, з різних причин відмовляються бачити в інтеграції дієвий засіб подолання кризових явищ, концентруючи практичну діяльність, здебільшого, на збереженні особистої влади. 7. Суттєвий аспект латиноамериканської специфіки бачиться на ниві низького рівня самоідентифікації та консолідації націй за нерівномірності розвитку окремих національних суб’єктів. Виділяємо два типи некогерентності позицій інтеграції в латиноамериканській дійсності: внутрішньодержавного і внутрішньорегіонального походження. Практично кожного разу при зміні урядів змінюється система зовнішньополітичних пріоритетів, що позбавляє гарантії виконання інтеграційних домовленостей. Важливою є також нескоординованість інтеграційних зусиль різних держав і урядів. В одних випадках інтеграційні стратегії мають конституційне забезпечення, в інших такі пріоритети на законодавчому рівні відсутні. Брак координації та легітимації дається взнаки і у різному ставленні до США. З огляду на те, що відносини між членами інтеграційних угруповань будуються на засадах визначених нами їх стереотипів зовнішньополітичної поведінки а також суб’єктивно-мотиваційних іміджів, значні розбіжності у них ускладнюють досягнення когерентності позицій з питань інтеграції та координацію дій, у деяких випадках провокуючи конфлікти, які призводять до гальмування інтеграційних процесів і навіть до їх стагнації. 8. Привертаючи серйозну увагу західних наукових шкіл, латиноамериканська інтеграція значно менше досліджена у вітчизняній латиноамериканістиці. На наш погляд, причиною є помітний прагматизм у підходах української політичної думки до вивчення інтеграційної теорії й дослідження конкретних інтеграційних проектів, викликаний прагненням забезпечити теоретичне обґрунтування включенню України в євроінтеграційний процес або підвищенню ефективності інтеграційних проектів на пострадянському просторі, що має наслідком сконцентрованість на цьому вітчизняних досліджень. Такий підхід обмежує можливості комплексного розуміння базових причин кризовості в регіональній інтеграції, що мають спільні теоретичні витоки, незалежно від цивілізаційних особливостей різних регіонів. 9. Для України особливе значення має врахування впливу держави-гегемона (США) на характер інтеграційних процесів у Латинській Америці: може бути проведена паралель з домінуючою роллю Росії на пострадянському просторі. Слід вважати важливим уроком підтверджувану латиноамериканцями доцільність серйозного зближення рівнів економічного розвитку держав, що інтегруються. До збігів між позицією і можливостями латиноамериканських країн та України відносимо слабку визначеність статусу в ієрархії міжнародних відносин та спроби балансування в існуючій світовій і регіональних системах. Досвід латиноамериканців переконує також у відносно вищій перспективності інтегрування держав, близьких або подібних за розвитком. Такі подібні для ситуації України та Латинської Америки риси, як наявність регіональних держав (Аргентина, Бразилія, Мексика тощо), тривалий спільний досвід залежного становища, відсутність усталених демократичних норм і традицій, асиметрія в розподілі властей, наявність територіальних претензій, високий рівень економічної злочинності тощо, дозволяють наполягати на доцільності подальших досліджень латиноамериканської інтеграції, в тому числі й суто практичного характеру. Доцільною є також максимальна адаптація доробку зарубіжної науки при розроблянні національних концепцій і програм інтегрування. |
