Нагадаємо, що соціологію, на відміну від інших суспільствознавчих наук, цікавить вплив соціального середовища на політичну сферу. Тому такий невід’ємний елемент політики, як політична комунікація, епізодично постає об’єктом наукового дослідження стосовно ряду її соціологічних характеристик. Проте достеменно їх встановити можна тільки за умови залучення комплексу дисциплін суспільствознавчого спрямування. Соціальний суб’єкт у перебігу своєї життєдіяльності є живою системою, а тому здатен кожен акт соціальної дії як свій, так і іншого, тлумачити ще як комунікативний, тобто як сигнал, та ще й надавати йому певного змісту щодо життєвиживання. Саме тому, незалежно від того, якими засобами безпосередньо в конкретний момент часу здійснюється вплив між суб’єктами та як він підкріплений певними ресурсами, він завжди пов’язаний з комунікацією як актом передачі сигналів. Отже, в суспільстві кожен конкретний імпульс політично забарвленого управління (тобто впливу) від певного суб’єкта управління (одного індивіда чи групи індивідів) до певного об’єкта управління (тобто іншого індивіда чи соціальної групи) потребує не тільки передачі змісту сигналу певним чином, а й того, щоб така передача за певним критерієм була ефективною (наприклад, ресурсним). Це прагнення завжди є проблематичним, бо викликає ті чи інші труднощі його реалізації, не в останню чергу через дефіцит ресурсу вельми конкретного типу, а все це в кінцевому підсумку завжди зачіпає інтереси людей, причетних до процесу політичної комунікації, бо остання є як формою, так і засобом прояву соціальних відносин. У дисертації зроблено узагальнення дослідження політичної комунікації в соціології. Внаслідок цього всупереч досить поширеним думкам, що політична комунікація стала об’єктом соціологічного осмислення досить запізно (у другій половині ХХ ст.), автор встановив, що це відбулося значно раніше – у ХІХ ст. у ряді країн Європи. У зв’язку з дискусійним характером обговорення сутності політичної комунікації зроблено порівняльний аналіз існуючих поглядів, зокрема, виділені основні напрями досліджень у ХХ ст. До першого напряму належать дослідження, у яких встановлено інформаційний характер політичної комунікації. Інший напрям розглядає політичну комунікацію як форму та засіб прояву соціальних відносин, встановлення соціального статусу керманича та виконавця, вдаючись до навіювання, інших комунікативних дій маніпулятивного змісту. Соціологічна специфіка здійснення маніпуляції, на відміну від психологічної, має на меті встановлення контролю не над свідомістю адресата, хоча скерована на нього, а над комунікативною ситуацією, у якій він перебуває. Наукова діяльність має успіх спочатку завдяки методу аналізу, але виробленню інтегрального знання сприяє метод синтезу, що пов’язує розрізнені фрагменти знання в єдину цілісну картину. Кажучи про вивчення сучасних політичних комунікацій епохи перманентних інформаційних війн, слід чітко розуміти, що утворення методу їх комплексного розгляду призводить до виявлення латентної логіки їх здійснення. Кожен з наведених у роботі аспектів окреслює окремий напрям міркувань щодо виявлення цієї латентної логіки. Отже, завдяки їх координації в одну системну єдність зведено суттєво різні за своєю ґенезою елементи чи аспекти соціологічного дослідження, що в кінцевому підсумку створило можливість комплексно розуміти кожен акт політичної комунікації. Коли розглядається будь-який об’єкт, то його кожну властивість розуміємо як кількісну або якісну характеристику. Оцінку характеристики отримують завдяки різним пізнавальним процедурам, а найпростішою з них є класифікація. Так, вона дає змогу будь-який об’єкт вважати явищем природним або соціальним за походженням. У свою чергу, соціальну спільноту можна диференціювати, як мінімум, на дві частини (діади): “Ми” та “не-Ми”. Наприклад, керманичі та виконавці, володарі та дисиденти, експлуататори та експлуатовані, багаті та бідні, власники та користувачі, віруючі та невіруючі тощо. З приводу будь-якої діади можна сказати, що до неї можна застосувати тріадний підхід, бо між двома частинами цілого має бути якийсь зв’язок. Вже давно визнано призначення держави як право певної групи людей легітимно монополізувати насилля, тиск, вплив, маніпуляцію тощо, а тому політика виступає символічним посередником між владними структурами та рештою соціуму. Тут нам стає в пригоді функціоналізм, оскільки він є способом визначення відповідності між елементами (навіть коли їх усього два) цілого за певними правилами, завдяки яким вони (елементи) виокремлюються. Властивістю символічного поняття є ще й те, що воно трансформує чуттєві дані в символи, а отже, має спрямованість не стільки для відображення, скільки для конструювання соціального світу. Переосмислення сучасної соціальної реальності та відповідної рефлексуючої соціологічної теорії пропонується (Т. Дрідзе) подолати завдяки ряду пропозицій. По-перше, дати нове визначення предметної сфери соціології як екоантропоцетристської орієнтованої науки, у фокусі якої не просто людина і (або) навколишнє середовище, а процеси обміну між ними (метаболізм). По-друге, в такому випадку нова парадигма соціології є наукою про засоби самоорганізації і відтворення речовини та форм соціальності, тобто людського співжиття. По-третє, парадигма має тоді сприяти вивченню механізмів і соціально значущих наслідків інтерактивного обміну (метаболізму) між людиною та її природним, культурним і соціальним середовищем, яке опосередковується соціальними структурами та інфраструктурами. Враховуючи все вищенаведене, можна запропонувати думку щодо нового погляду на предмет соціологічного аналізу. Ним стає тріада: 1) людина, 2) навколишнє середовище в найширшому розумінні цього слова, 3) взаємодії між ними як специфічні форми комунікації. У своїй більшості вітчизняні суб’єкти політичного життя разом зі своїми групами наукової підтримки чи аналітичними штабами залишаються неусвідомленими стосовно, наприклад, форми і змісту мовних категорій політичної комунікації, а тому, подаючи сигнал або отримуючи сигнал від іншого політичного суб’єкта, вони відчувають труднощі не тільки з приводу його можливого вторинного тлумачення, а й навіть з приводу його первинного застосування. Розробка методики кодування та розкодування політичних сигналів зараз все ще залишається вельми актуальним науковим завданням соціології комунікації та дотичних до неї галузей соціологічного знання. |
