Аналіз історичного розвитку політичної опозиції дає можливість виокремити три етапи у становленні її як інституту політичної системи. Під час першого періоду в часи античності та Середньовіччя відбувається філософсько-етичне осмислення явища опозиційності, закладаються передумови входження опозиції до структури політичної системи, деякий час діє протоінститут опозиції – трибуни плебсу у Стародавньому Римі. Другий етап хронологічно охоплює межі Нового часу (друга половина ХVІІ – перша половина ХІХ ст.ст.), для якого характерними є спроби раціонального, природно-правового обґрунтування супротиву владі. Філософсько-етичний, правовий та релігійний аналізи цього феномена привели до необхідності утвердження й легалізації права народу на супротив пригніченню з боку влади. Завершення другого етапу ознаменоване формуванням системи теоретичних доведень необхідності політичної опозиції як інституту стримання влади та її зловживань. Третій етап розпочався з середини ХІХ ст. і триває до теперішнього часу. Саме в цей період опозиція інституціоналізувалася у країнах західного світу, на що вплинув ряд факторів та подій ХІХ-ХХ ст.ст.: виконання парламентом функцій представництва суспільних інтересів та арени обговорення державних проблем, розвиток масових політичних партій, розподіл гілок влади, закріплення соціальної та економічної нерівності, формування Вестмінстерської системи, розвиток ЗМІ та громадської думки, Друга світова війна, студентські виступи, розгортання масових рухів тощо. Формуються моделі інституціоналізації опозиції в країнах, які першими розпочали процес демократизації (Великобританія, США, Франція, Німеччина). Основними підходами до визначення політичної опозиції є функціональний та структурно-організаційний. В межах першого підходу робиться акцент на призначенні та функціях опозиції, в межах другого – підкреслюється роль опозиції як інституціональної складової політичної системи та ставиться наголос на суб’єктах опозиції. Дано авторське тлумачення поняття „політична опозиція”, під яким розуміється організована політична сила, яка критикує владу та здійснює її контроль. Основними функціями політичної опозиції в умовах сучасної демократії є репрезентація інтересів, комунікативна, критика та формування альтернатив у політиці, зняття громадського невдоволення та участь у вирішенні конфліктів. Проведений аналіз типологій політичної опозиції надав можливість систематизувати такі її види: структурна - неструктурна; активна – пасивна; парламентська – непарламентська; відповідальна - невідповідальна; лояльна, нелояльна та напівлояльна опозиція. Основною формою політичної опозиції у цих системах є парламентська. Обсяг її повноважень та прав визначаються на основі політичних традицій та практики. Головними чинниками інституціоналізації політичної опозиції є: форма державного правління, партійна система, виборча система, структура вищого законодавчого органу, політична культура суспільства. Інституціалізована опозиція у державі з парламентарною формою правління діє в межах законодавчого органу, і основними її суб’єктами виступають політичні партії. В цьому випадку вектор влада – опозиція є чітко окресленим і проходить між двома основними політичними силами. Одна з них, програвши вибори, автоматично набуває статусу опозиції. У країнах із президентською та змішаною формою правління відбувається протиставлення за декількома векторами: президент - парламент, проурядова партія – партія опозиції, фракційна більшість верхньої палати – фракційна більшість нижньої палати і визначення одного джерела опозиції неможливе. Носіями функцій політичної опозиції в країнах Заходу виступають політичні партії, групи інтересів та групи тиску, громадські організації, окремі громадяни. Проте основними акторами виступають політичні партії та їхні фракції у вищому законодавчому органі. В парламенті на опозицію покладаються такі функції, як законотворча, функція контролю та рекрутування. Обсяг їх виконання залежить від традицій політичної практики, проте для демократичних країн Заходу притаманне звуження повноважень до виконання контрольної діяльності. Форми та засоби контролю є дуже різноманітними, зокрема, брати участь у роботі комітетів та спеціальних комісій, ставити усні та писемні запити, використовувати інтерпеляцію та блоковане голосування, оголошувати вотум довіри (недовіри), ставити вето на законодавчі акти, оголошувати імпічмент. Дослідження моделей інституціоналізації опозиції у країнах сучасної демократії доводить, що шлях до демократії кожна країна проходить по-своєму. Тому запозичення жодної із розглянутих моделей не принесе для України подібного результату. Однак орієнтиром у побудові моделі інституціоналізації політичної опозиції в Україні може стати німецький варіант, в якому опозиція наділена широким спектром повноважень у законодавчій та контрольній сферах, а також здатна впливати на дії виконавчої влади. В орієнтованій на парламент німецькій моделі відсутній єдиний центр опозиції, що є характерним і для України, і вирішення нагальних питань потребує консенсусного стилю прийняття політичних рішень. Поштовхом для формування опозиції як складової політичної системи стало проголошення незалежності та початок розбудови демократичної плюралістичної держави. Сьогодні розбудова демократичної держави в Україні зіткнулася із рядом проблем утвердження політичної опозиції. Серед них відсутність консенсусу в політиці, слабкість опозиційного лідерства, недостатній кадровий потенціал професійних чиновників вищого рангу, недоліки політичної реформи, невизначеність суб’єктів опозиції, відсутність фінансового забезпечення парламентських партій опозиції, відсутність законодавчого врегулювання опозиційної діяльності та низький рівень демократичної політичної культури суспільства. Становлення інституту опозиції має пройти тривалий період випробовувань. Вирішення названих проблем є можливим еволюційним шляхом в процесі демократичної трансформації політичної системи. В результаті здійсненого аналізу проблем інституціоналізації політичної опозиції в Україні можливо надати наступні рекомендації: 1) статус парламентської опозиції необхідно визначити за допомогою спеціального закону „Про парламентську опозицію”, а не змінами до Регламенту Верховної Ради та інших нормативно-правових документів; 2) доцільно запровадити правове регулювання парламентської опозиції, а не політичної в цілому; 3) у нормативних актах варто оперувати поняттям „опозиція”, а не „меншість” з причини наділення першого відповідним смисловим навантаженням, яке характеризує мету та засоби опозиції; 4) фракції або їх об’єднання визнати основними суб’єктами парламентської опозиції; 5) за умови подальшої розробки наявних законопроектів про опозицію усунути усі суперечності по відношенню до чинної Конституції; 6) законопроект №1011-1 цілком можливо взяти за основу, але необхідно внести ряд суттєвих коригувань, зокрема, тих положень, які пов’язані із обсягом повноважень парламентської опозиції та вдосконаленням механізму реалізації парламентом функції контролю; 7) врегулювання системи розподілу владних повноважень та вдосконалення їх балансу. Однак вже сьогодні можливо відзначити позитивний рух у досягненні цієї мети. Зокрема, стабілізація партійної системи, демократична ротація і мирна передача влади між двома основними політичними силами, поширення у наукових колах позиції необхідності законодавчого врегулювання статусу опозиції в Україні та його спроби свідчать про початок інституціоналізації опозиції в державі, метою якої є стабільна демократія. |
