Підсумовуючи наше дисертаційне дослідження, можемо стверджувати, що : 1.Стабільність як багатогранне явище виконує багатофункціональну роль насамперед у контексті політичної системи, поєднуючись із іншими системами суспільства: економічною, правовою, соціальною, та відіграє чи не найважливішу місію у керівництві держави. 2. Політична стабільність визначається не тільки сукупністю зв’язків між різними політичними суб’єктами, які здатні цілісно і конструктивно співпрацювати між собою, але й володіє можливістю збалансовувати конфліктну ситуацію в соціумі, а також містить у політичній системі механізми, які здатні коригувати досягнення цілісності елементів самої системи та виступати їх гарантом. Політична стабільність призводить до рівноваги стримувань і противаг, що дає можливість уникненню військових сутичок, збройних повстань, насильства. 3. Політична стабільність – одна із найважливіших категорій у політиці. Особливо ця проблема гостра і важлива для країн перехідного періоду, українського суспільства зокрема. На даному етапі розвитку українського суспільства політична стабільність набуває особливого значення і статусу у прийнятті політичних рішень, оскільки стабільність виступає ключовою цінністю у демократичних суспільствах. В роботі наведено цілу низку прикладів і різновидів стабільності в країнах з сталою демократичною формою правління та історичною спадщиною громадянського суспільства. 4. Уточнено категорію стабільності в контексті дієздатності політичної системи та її специфіки в умовах демократичної трансформації. Політична стабільність розглядається як сукупність інституціолізованих структур, які здатні корегувати політичний процес, як внутрішньо так і ззовні, що й сприяло модельованню типології політичної стабільності та виділенню системи факторів її функціонування. Взято до уваги цілу низку парадигм і концепцій стабільності, які мають місце в політичній науці країн Західної Європи та американського континенту, включаючи наукові доробки Ф.Белі, К. Доудінга, Ф. Кімбера, Д. Яворскі, яких можна назвати прихильниками державної стабілізації, що сприяє її утриманню в межах політичної системи, демократичну стабільність (Д. Яворскі), урядову стабільність щодо владних структур (Е. Ціммерман), легітимну стабільність (Д. Сірінг), консенсусну стабільність (А. Степан, Х. Лінц), що мали місце у ХХ столітті і матимуть поважну візію у ХХІ століття. 5. Конфлікт – нормальне соціальне явище. У природі ж самої людини та суспільства присутні біологічні, психологічні, соціальні та інші фактори, що породжують численні та різного характеру конфліктні ситуації. Конфлікти вносять цілу низку позитивних моментів і функцій у процес суспільного розвитку. Вони забезпечують загально- прогресивний рух суспільного життя, сприяють збереженню єдності соціальних розшарувань, утвердженню суспільно-ціннісних норм та принципів. Суперечливість між керівною меншістю і керованою більшістю є незмінним і вічним явищем, що викликатиме різноманітні соціальні колізії, конфлікти. Не слід оминути основних парадигм розвитку перехідного суспільства, в якому у даний час перебуває багато країн Центрально-Східної Європи та й Україна зокрема, адже соціальне життя просякнуте інтересами. Проте розмаїття інтересів різних людей та соціальних груп зовсім не обов’язково веде до всеохоплюючої ворожнечі, а тільки творить у суспільстві постійну напруженість, яка обтяжена виникненням конфлікту. 7. Процес трансформації проходить у країнах Центрально-Східної Європи за подібним сценарієм розвитку політичних подій і стабілізації політичної системи. Ініціатором тут виступають право-консервативні, різко антикомуністичні і прозахідні еліти. У стислий термін вони забезпечували просування своїх країн до політичних та економічних моделей західного зразка. Соціальна ціна цих дій була відчутною: пожвавлювався лівий рух. У той же час у свідомості політичних еліт і народних мас альтернативи вступу до НАТО та ЄС немає, а тому мова йде про можливість корекції політичних та економічних процесів у цих країнах у межах, що визначені таким загальнонаціональним консенсусом. У результаті Центрально-Східна Європа в даний час являє собою загалом вже цілком якісний показник регіону . У сфері зовнішньої політики фактично здійснено переорієнтацію на західні структури (НАТО, Європейський Союз), хоча визнана необхідність балансу інтересів із сусідніми державами регіону. “Залізна завіса”, яка довгий час відділяла країни Центральної Європи від Заходу, зазнала чималих тріщин. Трансформаційні процеси протягом десяти років зазнали певних змін і набули якісно нових показників, прикладів, моделей, схем та проблем. 8. Розглянуто моделі української трансформації в українському соціумі та виявлено головні ідентифікатори, які сприяють досягненню політичної стабільності. Зокрема, роль та вплив сучасної політичної еліти, національної ідеї та національної ідентичності української нації. 9. Проаналізовано базову цінність і універсальну якість в західно – європейській політичній практиці – толерантність. Толерантність може виступати основною і особливою цінністю в суспільному житті. І тому її слід трактувати у двох вимірах –“позитивному” і “негативному”. Проте саме тлумачення негативного розуміння толерантності полягає в утриманні від переваги власної аксіології стосовно іншого світу вартостей при однозначному обов’язку акцептації його, одночасно, лояльність до всього аксіологічного бачення є по суті передумовою власної культурної ідентичності певних суспільств (держав, народів), що приймають модель демократичного суспільства в період всезростаючої єдності суспільства в сфері економіки чи споживання. 10. Визначено умови і специфіку наявності консенсусу та компромісу в українському суспільстві, які розглядаються як принципи досягнення стабільності політичної системи в Україні. Теоретично-практична ситуація досягнення консенсусу і компромісу в західних суспільствах є багатою як прикладами, так і новими досягненнями. Українське суспільство поки що проходить новий трансформаційний етап свого розвитку, і використання нових принципів консенсусу та компромісу є цінним і важливим в житті нашої держави. 12. Запропоновано “консенсусну модель” врегулювання конфліктів і досягнення політичної стабільності в українському соціумі на основі аналізу програмних положень політичних партій за соціально-економічними, ідеологічними, культурними чинниками . |
