Спираючись на науково-методологічні концепції політичного лідерства, розроблені вченими різних країн і вітчизняними політичними мислителями, автор сформулював певні наукові положення і рекомендації про те, що політичні лідери у всі часи, як найважливіші суб’єкти політичних процесів, притягали до себе надзвичайну увагу.
Визначаючи цілі і завдання дослідження, автор виокремив вузлові проблеми політичного лідерства на значному фактичному матеріалі всесвітньої історії зробив спробу визначити значення, місце і роль цього політичного феномена в сучасних умовах на теренах пострадянського простору. У зв’язку з висунутими завданнями автор дисертації досяг таких результатів:
1.Були вивченні й певною мірою систематизовані найбільш відомі концепції світової політичної науки, в яких містилося саме поняття і визначення політичного лідерства, його місце і роль у політології. Автор дисертації поділяє точку зору, що політичне лідерство, маючи численні важелі впливу на процес управління суспільством, все-таки, значною мірою визначається як вплив на владу або як володіння владою. Як свідчить політична практика, ефективність лідерства залежить від взаємодії, взаємовпливу лідера та його послідовників, від розподілу влади між ними. Аналіз, здійснений у дисертації, показав, що лідерство за своєю суттю різноманітне, і хоча йому дано багато визначень, воно до цих пір досліджене недостатньо. Автор прагнув внести власний внесок у доповнення знань, що визначають феномен політичного лідерства.
2.Враховуючи, що починаючи з давніх часів, проблема лідерства розглядалася не тільки як політична, а й як глибоко філософська, автор звертає увагу на той факт, що завжди актуальним було питання про те, як знайти захисника, рятівника, месію. Поступово ця проблема деміфологізується, піддається емпіричному аналізу й психологізується.
Дослідженню сучасного процесу формування політичного лідерства на пострадянському просторі сприяє звернення до багатовікового досвіду світової суспільної думки. Погляди і політичні концепції Конфуція, Платона, Сократа, Арістотеля, Плутарха, Светонія та багатьох інших мислителів минулого, праці мислителів епохи Відродження і Просвітництва, політичні трактати засновників цілих напрямів у розвитку суспільно-політичного життя ХІХ і ХХ століття слугують сучасним ученим-суспільствознавцям не тільки вагомим пізнавальним підгрунтям, а й своєрідним компасом у розумінні поточного та майбутнього політичного життя.
3.Вітчизняна політологія, що як наука та нормативна вузівська дисципліна почала формуватися з другої половини 80-х років, будувалася переважно на теоретико-методологічних розробках західних дослідників. З’явилося чимало публікацій у журналах, збірниках, а також монографій, де знайшли відображення західні концепції політичного лідерства, розкрито історичний контекст цієї проблеми. Однак автори цих робіт обійшли увагою те цінне, що було створено суспільно-політичною думкою Росії та України. Автор дисертації спробував певним чином заповнити цю прогалину, хоча знайомство із скарбницею вітчизняної політичної думки дозволяє зробити висновок, що більш повний аналіз ще попереду.
4.Вивчення політичного лідерства нових держав може бути продуктивним у тому разі, якщо уважно поставитися до теоретичних концепцій і розробок, які є в арсеналі світової політології. Це не означає, що ці праці можуть бути використані як кліше для пізнання нашої сучасності. В кожній колишній радянській республіці після 1991 року сформувалися власні політичні сили, які висували на лідерські позиції осіб, які різнилися між собою за політичним досвідом, рівнем політичної і загальної культури, темпераментом. Не всім пострадянським лідерам була притаманна професійна компетенція, не всіх підтримувала політично активна команда. Не всі лідери вміло управляли процесом урегулювання конфліктів (політичних, соціально-економічних, міжнаціональних), використовували можливості досягнення політичних компромісів з опозицією.
5.У пізнанні сучасного політичного лідерства важливо мати уявлення щодо світової політичної науки, яка розробляє феномен політичного лідерства, знати типологію політичного владарювання, орієнтуватися в стилях управління суспільством, відомих світовій практиці. На жаль, деякі дослідники проблеми пострадянського лідерства в пошуках теоретичних узагальнень ігнорують компаративістський метод, що дозволяє порівнювати стилі й методи управління суспільством різними лідерами. Автор прагнув у міру можливостей компенсувати ці недоліки.
6.Автор переконаний, що політична ерозія радянської системи, яка призвела до розпаду Радянського Союзу, розвивалася й накопичувалася у всі періоди персонального правління в повоєнний час. Тут може йтися лише про те, хто з-поміж радянських лідерів відіграв більшу або меншу роль в ослабленні радянської системи управління суспільством. Навіть просте перерахування вищих радянських керівників повоєнного періоду: Сталін, Малєнков, Хрущов, Брежнєв, Андропов, Черненко, Горбачов - показує, що спільні засади у визначенні політичного режиму ще не означає єдності в типі лідерства. Сумнів викликають погляди деяких сучасних політологів, котрі весь радянський період узагальнено називають авторитарно-тоталіритарним. Але наскільки несхожі один на одного роки правління названих лідерів, так само несхожі ці лідери між собою. Було, однак, головне, що дає можливість їх порівнювати і перераховувати численні причини і фактори, які постійно ослаблювали керівне ядро радянської системи: це постійна відчайдушна особистісна боротьба за владу. Така боротьба вимагала значних фізичних і моральних сил, енергії та винахідництва в пошуках прихильників, союзників і просто попутників, а також у визначенні можливих конкурентів і їх оточення.
7.Аналіз політичного лідерства пострадянського періоду свідчить, що в ньому переважали в основному руйнівні, а не утворюючі тенденції. Можна відзначити лише, що новизною в політичному управлінні суспільством в наш час є те, що перетворення відбуваються під гаслом демократичних реформ і в боротьбі з пережитками тоталітаризму.
Президентські вибори в Росії, Україні та Білорусі свідчать, що раціоналістські та прагматичні риси претендентів на вищі посади в державі стали більш привабливими для виборців, ніж емоційні. Змінюється політичне ставлення громадян до влади, а їхній вибір стає зрілішим і усвідомленішим, про що свідчить відмова у довірі радикалам всіх рівнів, екстремістам і просто екстравагантним особистостям. Зростає в політичній боротьбі ціна дійсного (не квасного, не бутафорськи розмальованого) патріотизму, який не придушує і не принижує людську гідність будь-якого громадянина країни, незалежно від його національної приналежності.
8.Пошуки національної ідеї лідерами країн Співдружності диктуються, очевидно, прагненням виробити нову ідеологію, яка змогла б консолідувати суспільство. Не секрет, що в поняття «національна ідея» найчастіше вкладається суто етнічний зміст, а це вже не може стати консолідуючим фактором для представників інших національностей. Мабуть перспективною ідеологією зможе стати ідея, яка перетвориться з чисто національної на загально національну, тобто у всенародну.
9.Процес становлення політичного лідерства відбувається в тісному зв’язку з формуванням нових політичних еліт та багатопартійності в пострадянських політичних системах. Політичне лідерство і політичні еліти все більше набувають пріоритетного значення як суб’єктивні чинники управління суспільством. В умовах перехідного періоду домінуюче становище у структурі управління посідає адміністративно-політична бюрократія, яка все виразніше блокується з бізнес-елітою або олігархією.
Сьогодні політичний вплив еліт на лідерів держави сильніший за вплив партій та партійних структур. Розвиток процесу структурування еліт відбувається за рахунок зростаючої аморфності пострадянського суспільства. Однак це не означає, що така ситуація буде довгостроковою і що вона дозволить розв’язати всі складні питання, які постають перед владою. Якщо виявиться, що елітно-олігархічний прошарок, який має переваги, не спроможний забезпечити стійкість, послідовність та ефективність урядового курсу, а надії населення обернуться черговим розчаруванням, проблеми партійного структурування суспільства знову займуть пріоритетне місце.
10.Аналіз політичної ситуації пострадянського періоду свідчить, що стабілізація демократичного процесу тісно пов’язана з формуванням зрілого громадянського суспільства, в якому інтереси членів цього суспільства чітко структуровані й утворюють стійкі засади для політичних партій. У пострадянських державах багато зроблено для утвердження багатопартійності як невід’ємного елемента нових політичних систем. Однак у самому процесі формування багатопартійності є чимало химерного й абсурдного, адже подрібнення й без того невеликих політичних партій і поява на сцені партій-карликів нічого спільного не має ні з демократією, ні з політичним плюралізмом, ні з політичною доцільністю.
11.Перспективи розвитку політичних партій в країнах Співдружності треба пов’язувати з інституалізацією загальнонаціональних партій і утворенням партійних систем. Однак цей процес розвивається повільно. Не секрет, що причина цієї повільності полягає в домінуванні авторитарних рис управління суспільством з боку президентської влади. Пострадянські держави не уникли політичного персоналізму, хоча світовий досвід засвідчує, що поєднання сильної персональної влади із багатопартійністю неможливе. Перешкодою у становленні партійних систем є відсутність можливості реалізації практики змагальної демократії. Легше йти шляхом формування «партії влади», однак адміністративне будівництво штучних, не маючих чітких програмних орієнтирів «партій» і «блоків», - це фактор не тільки долаючий недорозвиненість партійної системи, а й зміцнюючий її. Альтернативою такому становищу може бути розвиток загальнонаціональних партій, у тому числі опозиційних до діючого режиму, які могли б відображати інтереси різних прошарків населення і мати реальну перспективу демократичного завоювання владних повноважень у сучасному суспільстві.
Таким чином, політична практика пострадянського періоду свідчить про те, що держави цього регіону мають ще пройти довгий і важкий шлях до демократичного устрою своїх суспільств і демократичним нормам функціонування владних структур і політичного лідерства в тому числі. Нові політичні системи потребують гідних лідерів, а політична наука - альтернативних підходів до проблем дослідження, в тому числі й до проблеми лідерства.
Автор даної дисертаційної роботи, ставлячи перед собою мету дослідження проблеми політичного лідерства, визначив коло завдань, які формують теоретико-методологічні засади цієї проблеми, виявляють її історичне коріння, сприяють становленню і функціонуванню політичного лідерства в перехідні періоди історії, до яких відноситься сучасний пострадянський простір.
Автор дисертації вважає, що йому вдалося не тільки вивчити та узагальнити наукові досягнення світової та вітчизняної політології з проблеми політичного лідерства, а й систематизувати теорії і концепції лідерства, які визначають саме поняття цього політичного феномену, виявляють типології, класифікації, риси та якості політичних лідерів, їхній стиль управління.
У дисертації вперше сконцентровано й узагальнено значний історичний матеріал, що стосується проблеми політичного лідерства. Це погляди мислителів на політичне лідерство з давніх часів до наших днів, хоча за межами дослідження залишилися політичні погляди та концепції лідерства ідеологів тоталітаризму, фашизму, радикального націоналізму та інших крайніх ідейно-політичних течій.
Розкриваючи проблеми становлення та формування політичного лідерства в пострадянський період, автор дисертації зробив спробу виявити та визначити характерні особливості й тенденції цього політичного процесу в минуле десятиліття, усвідомлюючи, що вичерпний аналіз в умовах перехідної епохи неможливий. Перехідні періоди відзначаються політичною нестійкістю, частими діаметрально протилежними та суперечливими політичними діями правлячих еліт та лідерів, які безпосередньо пов’язані з соціально-економічним становищем держав і народів, які в них живуть. Не секрет, що в перехідні періоди надто великий вплив на нові країни, а точніше - на їх керівництво відбувається з боку могутніх держав світу й усього світового співтовариства. |
