Аналіз історіографічної та джерельної бази дослідження дозволяє зробити висновок, що режим Сталіна після приєднання до СРСР наприкінці 30-х років територій Бессарабії, Західних областей України та Білорусії, а пізніше – Прибалтійських держав, на яких проживала велика кількість віруючих, був змушений змінити свою політику відносно релігії та церкви у бік послаблення репресій, а з перших місяців після нападу Німеччини на СРСР припинити їх зовсім. Для вирішення питань зовнішньої політики Сталін та його оточення стали активно використовувати лідерів Руської православної церкви. Для координації взаємодії держави та православної церкви у 1943 році була створена Рада у справах Руської православної церкви. Однак на патріотичні позиції у період війни перейшли і представники інших конфесій. Для координації взаємовідносин держави з представниками „неправославних” плинів у 1944 році була створена Рада у справах релігійних культів. Аналіз політики, яку проводила партія та держава у відношенні релігійних культів у період 40-х – першої половини 50-х років, свідчить про фактичну відсутність антирелігійної та атеїстичної пропаганди серед населення, що, у свою чергу, призвело до суттєвого росту релігійних громад та формування релігійного світогляду у значної частини населення Криму. Єдиною структурою, що протидіяла зростанню релігійного впливу на місцях, була Рада у справах релігійних культів та її уповноважений. Використовуючи норми законодавства, що регламентували діяльність релігії та церкви у СРСР, уповноважені всіляко стримували процес реєстрації нових громад, Це створювало систему нелегально діючих релігійних груп, активність яких при відсутності атеїстичної та антирелігійної пропаганди, стала носити антирадянський характер. Антирелігійна кампанія 50–60-х років дозволила суттєво скоротити кількість офіційно діючих і частково незареєстрованих релігійних громад. Але вона призвела до появи релігійного підпілля, яке радянська держава так і не змогла ліквідувати до останніх часів свого існування. Протиріччя та відчуження, яке радянська влада посіяла у відносинах між представниками різних релігійних культів у період 40–60-х років, і сьогодні продовжують існувати між представниками різноманітних конфесій, що не сприяє формуванню духовності нової української нації. Антирелігійна кампанія 40–60-х років не досягла своєї остаточної мети. Партійним та державним органам влади вдалось суттєво приборкати православну церкву, ліквідувавши значну частину її громад, частково стримати, а у деяких регіонах, навіть суттєво скоротити кількість зареєстрованих і особливо незареєстрованих громад різноманітних релігійних культів. Однак державі, незважаючи на антирелігійну пропаганду, що була розгорнута у засобах масової інформації та використання методів фінансового і юридичного тиску, так і не вдалось остаточно придушити діяльність значної частини незареєстрованих релігійних об’єднань. У 40–60-х роках ці релігійні громади змогли не тільки продовжити свою діяльність, але й налагодити випуск нелегальної літератури та створити канали її розповсюдження. Це стало важливим напрямком діяльності Свідків Ієгови та Ради Церков ЄХБ. Державним органам влади так і не вдалось локалізувати їх діяльність майже до останніх років свого існування. Розглянувши основні напрямки діяльності держави у відношенні релігійних культів у період 40–60-х років ХХ століття та порівнюючи політику держави того часу і сьогодення, можна дати деякі рекомендації з її реалізації на сучасному етапі. По-перше, політика держави у відношенні релігії та церкви сьогодні є протилежною тій, яку вона проводила у період 40–60-х років. Сьогодні держава не тільки не втручається у процес формування релігійної свідомості, але, на жаль, і не контролює діяльність багаточисельних релігійних культів, що дозволяє під прикриттям релігії офіційно існувати багатьом політичним угрупованням, які у подальшому можуть спричинити суттєві проблеми у житті нашої держави. Для того, щоб спинити некерований процес росту різноманітних деструктивних культів та релігійно-політичних угруповань, державі потрібно відновити структури, що повинні регулювати взаємовідносини церкви та держави, не втручаючись у діяльність тих конфесій, які не порушують мораль та закони нашої країни. По-друге, необхідно удосконалити закони, які зобов’язали б усі конфесії реєструвати свої громади в місцевих органах влади та унеможливлювали діяльність тих груп, які прикриваючись релігією, формують у віруючих ворожість та ненависть одне до одного. По-третє, потрібно поставити поза законом релігійно-політичні сили, які ставлять своєю стратегічною задачею повалення в Україні існуючого конституційного ладу та створення релігійних держав. По-четверте, під патронатом держави у Криму необхідно створити консультаційний міжконфесійний орган, до складу якого повинні входити представники усіх зареєстрованих релігійних культів. Основна задача цього органу – обмін думками про релігійну ситуацію, пошук точок довіри між ворогуючими конфесіями та розробка пропозицій для удосконалення політики держави стосовно релігії та церкви на сучасному етапі розвитку України. |