Проаналізовано підходи до вивчення еволюції поверхонь вирівнювання. Основними є: теорія пенепленізації (В.М.Девіс), теорія педипленізації (В.Пенк, Л.Кінг) та теорія полігенетичних поверхонь вирівнювання (Ю.А.Мещеряков, Д.А.Тімофєєв).
Також зроблено аналіз історії вивчення поверхонь вирівнювання Українського Передкарпаття, визначено основні проблеми. Різними дослідниками доведено, що в Українському Передкарпатті існує дві поверхні вирівнювання – рівень Красної та рівень Лоєвої. Проблеми поверхонь вирівнювання Українського Передкарпаття повністю не вирішені. Перш за все потребують уточнення їх морфологічні особливості, оскільки ділянки поверхонь вирівнювання у Прибескидському, Пригорганському та Покутсько-Буковинському Передкарпатті знаходяться на різних абсолютних та відносних висотах, тому детальніше досліджувалися фрагменти поверхонь вирівнювання у всіх регіонах Передкарпаття. Це дало змогу підтвердити існування двох поверхонь вирівнювання (рівня Красної та рівня Лоєвої) та виділити їхні останці. 2. Удосконалено методику дослідження поверхонь вирівнювання Українського Передкарпаття. Нами запропоновано наступний алгоритм вивчення поверхонь вирівнювання Українського Передкарпаття: а) вивчення морфологічних особливостей поверхонь вирівнювання за допомогою побудови морфометричних карт – вершинних поверхонь, відносних висот, системи гіпсометричних профілів, а також цифрової моделі рельєфу. Дані побудови дозволяють вияснити питання кількості, збереженості та розповсюдження поверхонь вирівнювання в Українському Передкарпатті; б) визначення генезису поверхонь вирівнювання. Проаналізовано комплекс геолого-геоморфологічних показників, зокрема зроблено аналіз даних буріння та побудовано геолого-геоморфологічні профілі, що дозволило пояснити механізми утворення поверхонь вирівнювання Українського Передкарпаття; в) визначення віку поверхонь вирівнювання. Для визначення віку поверхонь вирівнювання Українського Передкарпаття пропонуємо зіставляти їх з терасовими комплексами, вік яких вже є визначеним. У Прибескидському Передкарпатті також можливе зіставлення з льодовиковими відкладами. Зробити висновки про вік поверхонь вирівнювання можна завдяки аналізу покривних лесово-ґрунтових товщ терас Дністра у межах Передкарпаття. 3. Опрацьовано матеріали щодо геоморфологічної будови Українського Передкарпаття, зокрема, подано загальну характеристику рельєфу, морфоструктурні та морфоскульптурні особливості, наведено етапи розвитку рельєфу Українського Передкарпаття. Передкарпатська височина – обернена морфоструктура першого порядку, яка розміщена між Подільською височиною та гірським поясом Карпат. Їй в тектонічному відношенні відповідає Передкарпатський передовий прогин і південна окраїна Руської платформи (на окремих ділянках). У межах Передкарпатської височини виділяють три геоморфологічні підобласті: Прибескидську (Північно-західну), Пригорганську (Центральну) і Покутсько-Буковинську (Південно-східну). Вони є морфоструктурами другого порядку. Морфоструктури третього порядку в Українському Передкарпатті приурочені до поперечних піднять, депресій та проміжних блоків. На основі аналізу рельєфу, його структурно-геологічної єдності і спільності походження, у межах Передкарпаття виділено такі типи рельєфу: 1) долинно-терасовий; 2) улоговинно-терасовий; 3) зандрово-алювіальний; 4) моренно-флювіогляціально-ерозійний; 5) денудаційно-ерозійний; 6) денудаційно-акумулятивний; 7) денудаційно-акумулятивно-ерозійний; 8) cтруктурно-ерозійно-зсувний; 9) структурних низькогір’їв. 4. При вивченні поверхонь вирівнювання застосовано морфометричний метод, зокрема побудову карт вершинних поверхонь та відносних висот а також об’ємної моделі рельєфу масштабу 1:200 000 за допомогою комп’ютерної програми MapInfo 3.0. Після завершення всіх морфометричних побудов зроблено аналіз, об`єктом якого стали межиріччя головних приток Дністра. Отримані карти дозволили визначити просторове поширення вершинних поверхонь певних рівнів, визначити їхні абсолютні та відносні висоти, встановити межі тощо. Співставлення вищеназваних карт з геоморфологічною та картою четвертинних відкладів дало можливість судити про кількість, розповсюдження та морфологічні особливості поверхонь вирівнювання Українського Передкарпаття. Детальний морфогенетичний аналіз підтвердив існування в Українському Передкарпатті двох поверхонь вирівнювання – рівня Красної (верхній пліоцен) та рівня Лоєвої (еоплейстоцен). До рівня Красної належать останці, абсолютні висоти яких коливаються в межах 485–660 м, відносні – 130–190 м. Вони мають відмінний генезис. Поверхні з вершинами Бжовач (575 м) і Цепцюра (530 м) на межиріччі обох Бистриць, підвищення з г. Радич (519 м) на межиріччі Вирви-Стривігора та вершини Спаська та Цецина біля Чернівців є залишками верхньопліоценової денудаційної поверхні. Останці поверхні Красної на межиріччях Свічі–Чечви (г. Залісся, 485 м) та Лімниці–Бистриці–Солотвинської (г. Красна, 589 м, г. Зелений Яр, 515 м) перекриті шаром валунно-галечникового матеріалу. Ці денудаційно-акумулятивні поверхні ув’язуються з рівнем сьомої надзаплавної тераси верхньопліоценових рік.. До рівня Лоєвої відносяться вкриті давнім алювієм вододіли карпатських приток Дністра з вирівняним корінним цоколем. З цим рівнем співставляється шоста еоплейстоценова тераса. Абсолютні висоти поверхні 340–440 м в межах Прибескидського Передкарпаття, у Пригорганському Передкарпатті – 380–540 м, в Покутсько-Буковинському – 30–420 м. Відносні висоти коливаються в межах 70–100 м (Прибескидське Передкарпаття), 70–110–150 м (Пригорганське Передкарпаття), 100–120 м (Покутсько-Буковинське Передкарпаття). Одночасно з поверхнею Лоєвої формувалися вирівняні денудаційні поверхні – педименти. Вони знаходяться біля краю Карпат та біля підніжжя схилів низькогір’їв Слободи Рунгурської і Майданського. Аналіз даних буріння, яке проводилося працівниками Львівської геологічної експедиції та Комплексної еколого-геологічної партії ДП Західукргеологія, показав, що алювій шостої та сьомої терас, які співставляються відповідно з рівнем Лоєвої та рівнем Красної, залягає на вирівняному корінному цоколі. Потужність суглинково-галечникових відкладів, які вистеляють межирічні поверхні, становить 17–30 м. Велика кількість добре обкатаних галечників і валунів трапляється переважно на глибині 4–10 м. З віддаленням від гір кількість валунно-галечникового матеріалу і його розміри зменшуються. Переважні його скупчення знаходяться на глибині 0,8–1,5 м. На окремих ділянках розріз поверхневих відкладів повністю складений суглинками і глинами. Все це свідчить про одночасні процеси денудаційного зрізу та акумуляції алювію. Отже, процес вирівнювання одночасно відбувався у різних структурно-літологічних зонах (Внутрішнє і Зовнішнє Передкарпаття, окраїна Східно-Європейської платформи). Таким чином, можемо стверджувати про полігенетичний характер поверхонь вирівнювання Українського Передкарпаття. | 