У дисертації наводяться теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, суть якого полягає у комплексному дослідженні строків захисту цивільних прав, зокрема позовної давності, виявленні її місця в системі цивільно-правових строків та розробленні пропозицій щодо вдосконалення вітчизняного законодавства, до сфери регулювання якого належать ці питання. Серед висновків виділяються наступні. 1. Темпоральні категорії потребують кореляції в системі «час – строк – термін», які співвідносяться як філософські категорії загального, особливого та одиничного. 2. Строки і терміни не повинні включатися до системи юридичних фактів, оскільки вони являють собою розташування у часі (тривалість) певних юридичних фактів один до одного. 3. Потребує встановлення однакового підходу до розуміння та уніфікації регулювання строків взагалі і позовної давності зокрема як часових категорій, основоположним для чого мають бути норми цивільного законодавства, що обумовлюватимуть й цивільно-процесуальне, сімейне, житлове, екологічне та законодавство, що діє в сфері господарювання. Принцип єдності вимагає поширення встановленого порядку обчислення строків не тільки на сферу приватного права, а й на публічно-правові, зокрема податкові відносини. Відсутність загальної норми про обчислення строків в цій сфері викликає численні труднощі та не відповідає засадам єдності обчислення строків. 4. Розмежування строків та термінів здійснюється в залежності від тривалості (будь-який строк є довшим за термін), її юридичного значення (на відміну від термінів тривалість строків має юридичне значення) та складу (строк завжди містить початковий та кінцевий терміни). 5. Необхідно розрізняти терміни, що входять до складу строків, та терміни, що не входять до їх складу. Тобто, якщо будь-який строк є складним поняттям, що містить у собі початковий і кінцевий терміни, то термін може існувати як у складі строку, так і самостійно. 6. Види строків мають бути переглянуті з врахуванням того, що доцільніше законні строки називати нормативними строками, бо вони не завжди встановлюються законами, а можуть встановлюватися підзаконними НПА. Також можливо встановлення строків за аналогією закону, хоча не можна цілком виключати визначення строків при застосуванні аналогії права, зокрема при реалізації принципу справедливості, добросовісності та розумності. Строки можуть бути встановлені звичаями, в тому числі звичаями ділового обороту. Поняття “договірні строки” підлягає заміні на “строки, встановлені правочином”, оскільки поза увагою залишаються строки, встановлені одностороннім правочином, який не є договором. Наприклад строк дії довіреності, строк емісії акцій та ін. Термін "адміністративні строки” є певною мірою умовним, точніше вести мову про строки, встановлені актами органів публічної влади та суб’єктів владних повноважень. 7. В залежності від сфери застосування строки можуть бути приватними і публічними. Сферою дії приватних строків є цивільне, сімейне, трудове, підприємницьке, екологічне, міжнародне приватне право. Приватні строки діють в тих галузях, на які поширено дію ЦК України (ст. 9 ЦК). 8. Терміни також мають свою класифікацію на матеріальні і процесуальні, приватні і публічні, імперативні та диспозитивні та ін. Можуть існувати і інші групи термінів, відмінні від строків. Зокрема, в залежності від порядку визначення (ст. 252 ЦК) терміни можуть бути «датовані», тобто визначені календарною датою або «недатовані», які визначені вказівкою на подію, що має неминуче настати. В залежності від співвідношення із строками терміни бувають такі, що визначають початок строку або його закінчення. 9. Відмежування присічних строків від строків давності повинно бути здійснене за ознакою їх впливу на суб’єктивне право. Якщо присічний строк припиняє існування самого суб’єктивного права, то строк давності лише є перешкодою до його здійснення, зокрема у примусовому порядку. Спрямованість на припинення суб’єктивного права випливає як із сутності присічного строку, так і слідує із змісту правової норми, що його встановлює. Присічні строки мають самостійний характер, на них не поширюються цивільно-правові норми, які регулюють позовну давність. 10. При аналізі позовної давності та її застосуванні слід проводити межу між приватним та публічним правом, піддаючи ті чи інші дії впливу позовної давності або навпаки. Слід чітко окреслити межі дії позовної давності, її структури, критеріїв виділення тих чи інших їх видів. При цьому необхідно розрізняти дві групи меж: зовнішні та внутрішні, суб’єктивні та об’єктивні. 11. Застосування позовної давності до вирішення питань визнання права слід переглянути, враховуючи те, що позов про визнання права не являє собою захист порушеного суб’єктивного права, яке не обмежується в часі, а за змістом наближене до регулятивного права. Воно не може піддаватися позовній давності, тому відповідач за позовом про визнання права не може подавати заяв про застосування позовної давності (ч. 3 ст. 267 ЦК), він може лише протиставляти своє право праву, на визнанні якого наполягає позивач. 12. До вимог про відшкодування моральної шкоди позовна давність не повинна застосовуватись лише тоді, коли така шкода заподіяна внаслідок порушення особистих немайнових прав суб’єктів, наприклад, у випадках приниження честі, гідності та ділової репутації фізичної або юридичної особи. Якщо до вимоги про оспорювання акта органу публічної влади, що порушує право власності та інші речові права приєднується вимога про відшкодування завданої майнової або моральної шкоди, то на ці додаткові вимоги позовна давність не поширюється. 13. Сутність позову про визнання недійсним нікчемного правочину виходить за межі вимоги про захист порушеного права, обтяженого загальним строком позовної давності. Вона є встановлювальним домаганням, сама природа якого виключає застосування позовної давності. 14. Якщо позов містить декілька вимог, заява про застосування позовної давності поширюється на всі з них. Заява, в якій вказано про застосування позовної давності лише до окремих вимог, розглядається судом як клопотання про поширення позовної давності на всі заявлені вимоги, оскільки «часткове» застосування позовної давності неприпустиме. 15. Визначаючи загальне правило початку перебігу позовної давності законодавець виходив із суб’єктивного моменту, наявність же спеціальних правил обумовлена характером відповідних вимог, особливістю правової конструкції, з якої випливає вимога або суб’єктним складом відповідних відносин. | 