У дисертації наведено теоретичне узагальнення та нове вирішення наукового завдання, що виявляється в дослідженні права на захист цивільних прав та інтересів, як можливості його носія відновити порушене, оспорюване чи невизнане право чи інтерес, та зокрема способів, форм захист суб’єктивних цивільних прав та інтересів. Головні наукові та практичні результати роботи тісно пов’язуються з її науковими і прикладними положеннями та можуть бути підставою для теоретичного узагальнення й формулювання відповідних практичних рекомендацій заінтересованими суб’єктами під час нормотворчої діяльності. Зокрема, такими теоретичними узагальненнями та новими підходами у вирішенні наукової проблеми є наступні положення. Право на захист – це можливість його носія самостійно вчиняти юридично значимі активні дії в разі порушення його прав та інтересів шляхом звернення до компетентних державних органів або за допомогою застосування особою фактичних дій, які не суперечать закону, з метою задоволення особистих інтересів. В об’єктивному значенні право на захист є гарантією забезпечення прав та інтересів особи, що реалізується лише у випадку порушення суб’єктивного права, визначає та фіксує ступінь свободи правомірної поведінки. Право на захист є одним із складових елементів будь-якого суб’єктивного права. Право на захист однакове в усіх осіб, яким воно надане. Саме тому воно є родовою можливістю і розраховане на конкретизацію в кожній окремій ситуації. Суб’єктивне ж право специфічне для кожного суб’єкта, оскільки воно характеризується обставинами, які існують у кожному конкретному випадку. Підставою для розмежування законного інтересу та суб’єктивного права є кореспондуючий юридичний обов’язок. Законний інтерес, на відміну від суб’єктивного права, є простою правовою можливістю, що має характер прагнення, у якій відсутня вказівка діяти в установленому законом порядку і вимагати відповідної поведінки від інших осіб, тобто можливість не забезпечена конкретним юридичним обов'язком. Юрисдикційна форма захисту реалізується шляхом залучення спеціально уповноважених державою на даний вид діяльності органів, із властивим кожному з них певним процесуальним порядком діяльності. Неюрисдикційна форма захисту протікає в рамках матеріального правовідношення і здійснюється, як правило, особою право якої порушено. Основні критерії для класифікації способів захисту наступні. Результат застосування, тобто характер наслідків їхнього застосування для порушеного права. При цьому всі способи захисту можна об’єднати в три групи: ті, що дають змогу припинити порушення права; ті, які дозволяють попередити порушення права, та ті, що мають на меті відновити порушене право. Характер застосування передбачає поділ способів на загальні, тобто такі, що можуть бути застосовані для захисту більшості цивільних правовідносин і спеціальні, застосовувані лише у виняткових випадках. Суб’єктний склад передбачає класифікацію способів захисту залежно від компетентного органу чи уповноваженої особи, яка здійснює захист порушеного права. Вказана система критеріїв може доповнюватися іншими, тобто вона не є статичною, оскільки розвиток соціально-економічних відносин в суспільстві вимагатиме її постійного оновлення в силу появи нових способів захисту порушених прав та інтересів. Вибір способу захисту характеризується тим, що, по-перше, право вибору способу захисту належить особі право якої порушено, невизнано чи оспорено в контексті вчиненого правопорушення. Водночас межі реалізації даного права визначаються специфікою правовідносин у сфері яких було вчинено правопорушення, і наслідками, які настали після нього. По-друге, можливість вибору способу захисту може бути обмежена прямою вказівкою спеціального закону, що регулює конкретне цивільне правовідношення, і визначатиме спосіб захисту порушеного права. По-третє, існують такі способи захисту, які в більшості випадків застосовуються за наявності попередньої взаємної домовленості, а цивільне законодавство лише регламентує порядок їх застосування. Захист законного інтересу здійснюється тими ж способами, що й захист суб’єктивного права, але з урахуванням його особливостей. Так, ефективний захист законного інтересу при застосуванні такого способу захисту як відшкодування збитків можливий у разі застосування концепції абстрактних збитків, під якими розуміють такі збитки, які могли настати, але не настали в силу передбачливості кредитора. Порушник у даному випадку повинен відповідати не за реальні конкретні наслідки, а за власні діяння – створення абстрактної можливості несприятливих наслідків, тобто можливу загрозу інтересам, які підлягають захисту. Самозахист – це правомірні дії, спрямовані на захист суб’єктивного цивільного права та законного інтересу, забезпечення недоторканності права, припинення порушення й ліквідацію наслідків такого порушення, які здійснюються шляхом самостійних односторонніх дій володільця права, а також самостійних односторонніх дій третьої особи щодо захисту життя чи майна заінтересованої особи в договірних чи позадоговірних відносинах. Даним визначенням пропонується доповнити ч.1 ст.19 ЦКУ. |
