У дисертації наведені теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, що проявляється у дослідженні правової природи лізингу в Україні, а також надані рекомендації щодо вдосконалення лізингової практики та законодавства про лізинг. Проведення дисертаційного дослідження дозволило автору зробити ряд послідовних висновків теоретичного і науково-практичного характеру: – з урахуванням Закону України “Про фінансовий лізинг” від 11.12.2003 р. під лізингом, як новим правовим інститутом в українській теорії та практиці потрібно розуміти лише фінансовий лізинг, який регулюється спеціальним законодавством та має тільки йому властиві особливості. Відповідно ст. 806 ЦК України підлягає доопрацюванню у визначенні договору фінансового лізингу, в якому потрібно відмовитися від такого виду лізингу, як прямий, і відповідно сам параграф 6 глави 58 ЦК має називатися “Фінансовий лізинг”; – інститут лізингу є складною правовою конструкцією з двох основних договорів: договору купівлі-продажу і договору фінансового лізингу. Причому договір купівлі-продажу укладається на виконання договору фінансового лізингу. Інші договори, а саме: договір страхування, договір кредиту, договір поставки тощо, є допоміжними та укладаються залежно від конкретних обставин угоди. З урахуванням вищезазначеного необхідно розмежовувати лізинг – як комплекс цивільно-правових відносин з реалізації договору лізингу, у якому беруть участь три основні суб’єкти (продавець майна, лізингодавець і лізингоодержувач), і договір лізингу – як договірне зобов'язання, в якому беруть участь дві сторони (лізингодавець і лізингоодержувач); – зроблено висновок про наявність певних протиріч у положеннях Закону України “Про фінансовий лізинг” і Цивільного кодексу України. Положення ст. 4 Закону про “багатосторонній договір лізингу” не відповідає представленій у Цивільному кодексі України концепції лізингу як двостороннього договору; – специфічність відповідальності продавця предмета лізингу перед лізингоодержувачем можна пояснити, якщо визнати лізингоодержувача третьою особою в зобов'язанні з договору купівлі-продажу; – предметом договору лізингу може бути майно, призначене не для використання в сімейних чи домашніх цілях, а таке що буде задіяне саме у виробництві та реалізації продукції, виконанні робіт чи наданні послуг, тобто призначене для використання в професійних цілях; – з урахуванням вимог законодавства лізингодавцем має бути юридична особа, яка є фінансовою установою, або юридична особа, яка не є фінансовою установою, але взята на відповідний облік Держфінпослуг; – пропонується процедуру безспірного вилучення предмета лізингу, як найбільш ефективного засобу захисту прав лізингодавця, поширити на інші випадки порушення зобов’язання з боку лізингоодержувача. СПИСОК |