У дисертації здійснено теоретичне узагальнення і нове вирішення конкретного наукового завдання, суть якого полягає у всебічному дослідженні та обґрунтуванні представництва як однієї з найважливіших гарантій здійснення суб’єктивних цивільних прав та обов’язків і формування на цій основі висновків та пропозицій щодо вдосконалення цивільного законодавства України. Основні висновки, одержані в результаті проведеного дисертаційного дослідження можуть бути зведені до таких. Представництво є структурно-складним, тристороннім, таким, що поетапно розвивається правовідношенням, в силу якого одна особа (представник) має право виступати від імені іншої (яку представляє). Принципова відмінність представництва від усіх інших форм встановлення та реалізації цивільних правовідносин між двома і більше особами за участю третьої особи полягає у характері взаємних суб’єктивних прав та обов’язків. Зовні це проявляється в тому, що лише представник діє від імені іншої особи, реалізуючи своє право – повноваження. Підставами виникнення представницьких правовідносин є: 1) взаємопогоджене волевиявлення, яка підтверджене видачею довіреності;
2)укладання договору; 3)народження дитини (усиновлення), посвідчене в установленому законом порядку; 4) адміністративний акт; 5) акт уповноваженого на те органу державної влади чи органу місцевого самоврядування. За їх допомогою можливо диференціювати представництво на певні види (представництво в силу події і в силу юридичної дії, обов’язкове та добровільне). Поділяючи представництво на пряме та непряме необхідно виходити з того, яким чином вчиняється правочин представником: від власного імені (договір комісії) чи від імені особи, яку він представляє (договір доручення). Представництво поетапно може поєднувати трьох суб’єктів: особу, яку представляють (принципала, довірителя), представника (повіреного) та третю особу. Якщо це принципал, то вимоги до обсягу його правосуб’єктності висуваються залежно від виду представництва про яке йде мова (законне чи добровільне). Хоча в ролі особи, яку представляють може виступати як дієздатна так і недієздатна особа. Ідеться про можливість існування у цивільному праві так званого „подвійного представництва” - при укладанні законним представником від імені недієздатного договору доручення, в якому довірителем стає недієздатна особа. Якщо це представники, то правосуб’єктність останніх можуть мати повністю дієздатні громадяни – в межах, в якої вони вважаються здатними до самостійного вчинення правочинів. Повноваження договірного представника, виходячи із загальної теорії права, доцільно трактувати повноваження як секундарне право, якому відповідає не обов’язок, а зв’язаність особи, яку представляють, адже категорія „обов’язок” у представництві не вкладається в рамки традиційної формули обов'язку як необхідності вчинити певні дії або утриматися від них. Найбільш поширеним із видів представництва є законне або обов’язкове представництво. Основною метою такого представництва є його спрямованість на захист прав та законних інтересів недієздатних осіб, що стає можливим як шляхом втручання у процес укладання різного роду правочинів, так і через залучення законних представників до договірної та позадоговірної відповідальності за протиправні дії підопічних. Юридична особа виступає у цивільному обороті через свої органи, учасників, а також представників, належним чином уповноважених. Існування представницьких правовідносин у діяльності юридичної особи може мати місце лише при виконанні таких функцій окремими працівниками юридичної особи, або іншими фізичними та юридичними особами, належним чином уповноваженими. Добровільне представництво виникає за волею дієздатної особи, яка звертається за допомогою до представника для вчинення правочинів і, за загальним правилом, має фідуціарний характер. Більш правильно йменувати добровільне представництво саме договірним, так як у змісті останнього найкраще прослідковується підстава виникнення представництва Одностороннім правочином, в якому особа, яку представляють, наділяє повноваженнями є видача довіреності. В такому ж розумінні довіреність є юридичним фактом, що породжує правовідносини між представником та особою, яку він представляє. Вона, як односторонній правочин, має бути сприйнята представником. Довіреність і договір доручення є окремими документами, що не можуть замінювати один одного. Характеризуючись одностороннім правочином, довіреність має відповідати вимогам, що ставить закон до правочинів. Зокрема, довіреність має бути видана лише на вчинення правомірних (юридичних) дій. Вона повинна бути належним чином оформлена. Суттєва специфіка основних прав та обов’язків сторін у договорі, що породжує відносини комерційного представництва порівняно із звичайним договором доручення, у сукупності з правилами ст. 243 ЦК України дозволяє говорити про відносну самостійність комерційного представництва. Єдиними незмінними ознаками комерційного представництва необхідно вважати виступ професійного представника в інтересах особи, яку він представляє і презумпцію платності відносин сторін. | 