У Висновках викладаються підсумки дослідження та наводяться його найважливіші результати, зокрема такі: 1. Відродження духовності українського народу, її оновлення повинні відбуватись в атмосфері єдності, миру, злагоди між представниками як християнських, так і інших конфесій, що має допомогти суспільству повернутися до поліфонії культур, сприяти їх взаємопроникненню, а відтак і повноцінному входженню України до європейського та світового культурового простору. 2. Аналіз наукової літератури дає підстави стверджувати, що проблема детермінації правового становища населення на українських землях ВКЛ в період середньовіччя релігійною політикою держави ще не була предметом спеціального дослідження в історіографії, а тому потребує ґрунтовної розробки і вивчення. 3. Пропонується називати соціальні спільноти середньовічного суспільства ВКЛ, відмінні в етнічному та релігійному плані, терміном “етнорелігійна група”. Поняття “етнічна група” є достатнім для сучасності, але для середньовіччя, коли поняття ідентичності, як правило, формувалося саме через належність до певної релігії та/або гілки релігії, воно є надто модерним. Поняття «релігійна група» теж не є коректним, оскільки, наприклад, як видно, християнство було властиве і литовцям, і білорусам, і українцям, і циганам, і вірменам, але для кожної із цих спільнот ідентичність мала місце і на етнічному рівні. Етнорелігійна група виступає як історично сформована етнічна група, ознакою якої є належність більшості її індивідів до конфесії (течії) певної релігії. 4. Суспільство ВКЛ було поліетнічним, полікультурним, полірелігійним та поліконфесійним. При цьому, всі ці фактори пов’язані між собою і складають різнобарвний контекст формування політики ВКЛ, у тому числі – правової. Великі князі вимушені були рахуватися зі строкатим складом населення приєднаних земель. Видання ними численних привілеїв (за регіональним, становим та етнорелігійним принципами) було нормативним вираженням їхньої вимушено толерантної етнонаціональної та релігійної політики. 5. Протягом досліджуваного періоду великокнязівська влада не виробила послідовної етнорелігійної політики. Остання характеризувалася кон’юнктурністю, ситуативністю, сполученням прогресивних та консервативних заходів. Разом із тим, загальна тенденція у розвитку політики щодо етнорелігійних груп населення може бути визначена як помірковано толерантна, свідченням чого була відсутність значних релігійних конфліктів, характерних для тогочасної Європи. Державне правове регулювання життя етнорелігійних спільнот визначалося тенденцією до уніфікації та зближення їхнього правового статусу, що було підґрунтям для створення засад громадянського суспільства. 6. Правовий статус православної руської спільноти ВКЛ зазнав певної еволюції. З моменту входження слов’янських земель до складу ВКЛ православні розглядались як рівні литовській спільноті, але із прийняттям Литвою християнства за римсько-католицьким зразком домінуючі верстви православного населення (бояри, шляхта, духовенство) зазнали певної дискримінації, в основному в галузі політичних прав. У подальшому зміцнення позицій католиків та протести православних змусили владу скасувати дискримінаційні постанови. 7. Політика ВКЛ щодо православної церкви загалом може бути визначена як толерантна. Автономія церкви допускалась у її майнових, внутрішніх церковних та юрисдикційних справах, але до державних справ православні ієрархи не допускалися. Особливо слід відзначити відсутність конфронтації між владою та християнськими церквами на ґрунті майнових відносин. Християни могли вільно переходити з конфесії до конфесії, робити пожертвування на користь храмів та інших релігійних інституцій незалежно від власної конфесійної належності. 8. У першій половині XVI ст. прискорився процес консолідації шляхти та магнатів ВКЛ незалежно від етнічного походження та конфесійної належності в єдиний політичний народ ВКЛ, який офіційно іменувався “литвини”. На відміну від шляхти селянські верстви християнського населення ВКЛ мали однаковий статус незалежно від конфесійної належності. 9. Міщанство ВКЛ, яке було дуже строкатим за своїм етнічним складом і релігійною та конфесійною належністю, мало різний правовий статус. Прийняття великокнязівською верхівкою католицтва позначилося на тому, що спочатку міські привілеї щодо надання магдебурзького права поширювалися тільки на католиків, але вже у другій половині XV ст. ця різниця зникає. Органи міського самоврядування формуються на паритетній основі – з католиків та православних, а правовий статус інших мешканців міст формується на підставі окремих особливих привілеїв, подібних до магдебургій. 10. Вірменській григоріанській громаді, завдяки її економічній силі та активній участі у торгівлі, що приносила великі прибутки, вдалося створити сильну судово-правову автономію у містах ВКЛ у вигляді церковної автономії, вірменського війтівства та вірменського суду. У тих містах ВКЛ, де вірменська громада була нечисленною, її автономія обмежувалася релігійними справами та місцем проживання (наприклад, у Києві). 11. Особливим правовим статусом володіла татарська мусульманська громада. На відміну від євреїв, караїмів та вірмен вона мала внутрішній становий поділ, який залежав від походження та отриманих від великого князя або інших суб’єктів пожалувань. Окремі групи татар мали досить високе соціально-правове становище, яке наближало їх до шляхти ВКЛ. 12. Правовий статус єврейських громад ВКЛ формувався шляхом запозичення великокнязівською владою готових правових моделей, зокрема – Статуту каліського князя Болеслава Побожного, шляхом вироблення власних литовських правових норм, а також за допомогою правового регулювання самої єврейської громади (Тора та Галаха). На відміну від християнських руських та вірменських громад, євреї не зазнавали асиміляційного тиску з боку домінуючої католицької спільноти ні в культурно-релігійному, ні в правовому плані. 13. Особливу правову групу християнської частини суспільства ВКЛ складала спільнота ромів, які, як правило, належали до переважаючої в місцевості свого перебування конфесії (католицької або православної) і були повністю закритою для зовнішніх правових запозичень групою населення. Таке поєднання відкритості в духовному відношенні та повної закритості у правовому є унікальним і не властивим жодній іншій спільноті ВКЛ. 14. Кожній етнорелігійній групі ВКЛ, за винятком католицької та православної (які за природою християнства були відкритими), була характерною та чи інша ступінь замкнутості, обумовлена, як правило, і релігійними, і правовими нормами, хоча співвідношення релігії та права у визначенні замкнутості було неоднаковим. Але при цьому всі етнорелігійні групи спілкувалися між собою, що спричиняло необхідність створення загального правового поля. Не заперечуючи правового регулювання всередині етнорелігійних груп, влада намагалася по можливості зблизити їхні правові статуси. Це досягалося шляхом як нормативного регулювання, так і шляхом юридичної практики, яка базувалася на принципі рівності підданих перед законом, зрозуміло, у межах станових груп. 15. Історія правового регулювання етнорелігійних спільнот у ВКЛ, незважаючи на окремі дискримінаційні прояви щодо православних, татар та євреїв являла собою приклад досягнення соціального, релігійного та національного миру, приклад, яких небагато було у тогочасній Європі і який сьогодні заслуговує на вивчення, з метою його застосування у сучасному правовому житті. |
