У Висновках викладаються найбільш важливі історико-теоретичні положення дослідження, робиться узагальнення наукових результатів щодо визначення правового статусу християнської церкви за римським імператорським законодавством IV ст. У ході здійснення дослідження отримані такі результати. 1. Доведено, що існувала низка об’єктивних чинників, які зумовили зміцнення позицій християнської церкви і переростання християнства у державну релігію в аналізований період. По-перше, система домінату, створення якої веде свій початок від часів правління Діоклетіана (284 – 305 рр.), потребувала нового ідеологічного підґрунтя, яке суттєво відрізнялося б від поганства, яке, будучи тісно пов’язаним з полісними цінностями, себе вичерпало. По-друге, попри репресивну політику влади стосовно християнства популярність цієї релігії не зменшилась, а навпаки, продовжувала зростати, а отже, зростала і небезпека опозиції всередині держави. По-третє, соціальний склад християн і соціальна доктрина християнства протягом трьох перших віків зазнали суттєвих змін, що змінило ставлення до них з боку державної влади. Влада вбачала у християнстві прихильника, цінного союзника. По-четверте, християнство мало міцну і ефективну організацію, яка могла стати для домінату додатковою ланкою управління разом з бюрократією, діяльність якої не поширювалася на духовну та ідеологічну сфери суспільного життя. І, нарешті, по-п’яте, сама церква гостро потребувала легалізації, оскільки в умовах гонінь зміцнення та розширення матеріальної бази здійснювати було все складніше. 2. Формування імператорського законодавства про церкву можна поділити на декілька етапів, які є взаємопов’язаними. Перший із них стосується надання християнській церкві такого самого законного статусу і характеру, яке мало поганство, визначення її сутності, побудови і сфери діяльності, другий – вироблення єдиної точки зору з найбільш важливих і фундаментальних проблем християнства (у першу чергу – питання символу віри), надання їм форми і сили закону. Третій етап пов’язаний з делегуванням владою низки владних повноважень церкві, насамперед, права церковної юрисдикції, четвертий – з інституціюванням поганства та інших християнських (не нікейських) об’єднань, визначенням характеру і сутності їх взаємовідносин з нікейською церквою. І останній, п’ятий етап, пов’язаний із формуванням поняття „релігійний злочин”, засобами попередження релігійних правопорушень. 3. Результати оцінки значення Кодексу Феодосія в імператорському законодавстві про церкву, дають право сказати, що він є першою пам’яткою права, в якому релігійні питання є не лише предметом правотворчості, але й виділені в окрему групу. Усі вони зібрані у книгу ХVІ, що має назву „Про універсальну або католичну церкву”. У Кодексі зазначається, що християнською церквою є церква нікейська, що вона є частиною державного апарату, частиною держави, організацією, що не може існувати окремо від держави, оскільки питання її культу, внутрішньої структури та ієрархії вирішуються імператором. 4. Разом із конституюванням християнської церкви у ІV ст. н. е. відбувалася також зміна цивілізацій. Здійснюючи аналіз та надаючи характеристику зазначеним трансформаціям, зроблено висновок, що вони взаємопов’язані з процесами формування Візантійської цивілізації на теренах Східної Римської імперії. 5. Християнська церква являла собою ієрархічну сукупність церковних установ, що були визнані суб’єктами цивільного права. Еcclesiae прирівнюється до universitatis, саме в сенсі місцевого союзу, але не в сенсі місцевого союзу віруючих, а в сенсі клерикальної організації або сукупності духовних осіб, що перебувають при церкві. Церква як така не була єдиним юридичним суб’єктом, як не було і поняття єдиного церковного майна. Церква поєднувала в собі окремі церковні інститути, які були відносно самостійними і мали відокремлене майно. Якби для всього церковного майна у римсько-християнській державі можна було б віднайти єдиний об’єднуючий центр, ним, безперечно, була б імператорська влада, яка включила би церкву з усіма її розгалуженнями до римського публічного права. 6. Церковні інститути виникали в особливому порядку, на підставі акта волі приватної особи. Наполягати на виконанні таких актів шляхом подання позову і взагалі будь-якими законними способами могли адміністратори установ, біскупи, у разі необхідності митрополіт, патріархи, цивільні магістрати і, нарешті, кожен громадянин, оскільки заснування релігійного інституту і благочинної (богоугодної) установи має не приватний, а публічний характер. Таким чином, заснування церкви або благочинного закладу є актом волі приватної особи, якій надавалася публічна санкція, що містила одночасно і дозвіл на існування, і права юридичної особи. 7. Реалізація правосуб’єктності християнської церкви у публіч- но-правовій сфері полягала в офіційному наданні церковному суду юрисдикції у сфері цивільного судочинства та частково карного судочинства, здійсненого імператором Костянтином Великим. 8. Щодо реалізації правосуб’єктності християнської церкви у приватно-правовій сфері, зроблено висновок, що, на відміну від інших юридичних осіб у ІV ст. н. е., вона не обмежується майновими відносинами, а пов’язана також з немайновими відносинами (шлюбно-сімейними, виховними тощо). |
